Ти залишилася сама? прошепотіла Квітка, дивлячись у своє відображення в крихкому дзеркалі кухонної раковини.
Відбиток мовчав, не змінюючи ні виразу, ні погляду. На столі пустка, у голові ще більша. Холодильник гудів, ніби намагаючись заповнити мовчазний простір. Кава скінчилась, і зубна паста теж. З «необхідного» лишилися лише старий плед, зношений парасол і відчуття, ніби життя розвалюється не вчора, а ще довго до цього. Вчора воно стало офіційним.
Добре, без сліз. Підйом і план. Хоч би на кілька днів відвезти себе кудись підалі.
Відкриваючи зношену валізу, ту саму, якою діставала багаж у службових поїздках, Квітка відчула, як її важіль здавалося легшим, хоча куток був порваний, молнія не застібалася, а запах килимкових коридорів готелів розлився по всій тканині. Якась дивна спокійність огорнула її.
Три дні, куди-небудь, де ніхто не буде задавати питань.
Київський залізничний вокзал був у полудень у стані «перерви обіду»: сонце палало в обличчя, люди крокували назустріч, а думки втікали куди-небудь. Поїзд повинен був прийти через годину. Сумка здавалася важчою, ніж її власний дім.
Тоді вона помітила його.
Сидів на лавці, ніби безквитковий пасажир, сірий, лохматий, з очима, що виглядали, ніби забруднене після дощу білизна. Поруч тканинна сумка, ніби кинута й забута. Квітка підходила. Пес не рухався, лише підняв погляд. На ошийнику висіла зношена, та читабельна етикетка:
«Якщо ти це читаєш допоможи мені повернутись додому».
Жарт? спитала вона. Чи серйозно?
Відповіді не прозвучало лише спокійне дихання і погляд, ніби він знав, що вона повернеться.
Квітка відійшла, купила квиток і сіла на лавку трохи подалі. Пес спостерігав за перехожими, не вибираючи нікого.
Чого ти чекаєш? запитала вона. У тебя навігатор вбудований?
Ніякої реакції. Тільки погляд, сповнений тихої надії.
Коли підїхав потяг, Квітка підвелася. Пес не пішов за нею, проте вухом піднявся, і цього вистачило.
Добре. Не знаю, куди ти, але на три дні їхатимеш зі мною. До села дійдемо там розберемося.
Він піднявся і рушив за нею без повідка, без суєти, ніби давно розумів, що їх шлях один.
У вагоні провідниця запитала:
З собакою?
Так.
Документи є?
У нього? Навряд чи. А в мене паспорт є.
Добре, лише хай тихо сидить.
Він молчаливий.
Пес влаштувався під лавкою, не заважаючи, не вирував.
Вихованець, пробурмотіла Квітка. Не прив’язуйся. У мене три дні й без ілюзій.
Через годину вона задрімала, а через дві прокинулася, коли він поклав голову їй на ногу. Спав спокійно, і вперше за останні дні Квітка відчула, що вона не одна.
Ніч вони провели в орендованій квартирці, яку Квітка знайшла, як колись робила, через знайомих. Дві кімнати: одна з вікном, інша без. Вона обрала друге, собаці було байдуже.
Як тебе звати? спитала вона.
Він мовчав, але дивився прямо в очі.
Добре, будеш Пух. Сірий, тихий, настирливий. Але це ненадовго, не обманюйся.
Наступного ранку автобус у село відправився раніше, ніж планувалося. Квітка вирішила йти пішки. Пух крокував вперед, час від часу зупиняючись, перевіряючи, чи йде вона за ним.
Вздовж дороги простягалися липові кущі, рідкі авто промчали мимо. Квітка зрозуміла, що давно не ходила так без мети, без розкладу.
Раптом Пух повернув.
Не туди, сказала вона, та він не озирнувся.
Через кілька хвилин повернувся і стояв біля неї, ніби казав: «Добре, ідемо твоїм шляхом».
Вони зайшли у придорожню кавярню: суп з пакетика, чай у склянці, хліб, що пахнув холодильником. Пух їв лише після її запрошення і дуже обережно.
Де ти так навчився?
Він не відповів, лише напружився, коли в зал зайшов чоловік у червоній куртці.
Вечірньою порою вони повернулися до квартири. Пух розкинувся біля порогу, Квітка на дивані в темряві.
Ти дивний. Спокійний. Як ніби вже це пережила.
Він зітхнув важко, ніби мав свій досвід, та слів не знав.
Лежачи під ковдрою, Квітка задумалась, коли востаннє була поруч з кимось, хто просто йшов і мовчав, нічого не вимагав. Відірвалася, і нічних снів вже не було.
Вранці Пух сидів у дверях, готовий до дороги. Квітка накинула куртку і зрозуміла, що про повернення до міста не думає. Поки що вона просто йде за ним. І цього було достатньо.
Коли вони дісталися села, Квітка відчула, ніби це місце чекало їх довго. Тротуар, немов памятав їх кроки, а старі парканчики випрямлялися, щоб хтось нарешті пройшов.
Бабусин будинок стояв на околиці, з знайомою калиткою, що відшаровувалась, пошарпаною скринькою для листів, дахом, готовим лопнути від першого подуву вітру, і старою табуреткою біля дверей. Квітка ввела ключ у замок, вдихнула аромат пилу, дерева і минулих років, і її охопило дивне відчуття ніби вона повернулася до себе колишньої, давно загубленої.
Пух не ввійшов до дому. Зупинився біля воріт, кинуто поглянув і раптом повернувся до стежки, зарослої травою, крізь розбитий паркан.
Ей, куди це? крикнула Квітка.
Пес не озирнувся.
Справді? Ми йшли три дні, а ти вже «прощавай»?
Вона пішла за ним. Він ішов впевнено, ніби памятав кожен поворот, яму і нахилені поля.
Вони вийшли до крихкого будинку, майже схованого, з похиленою трубою, деревяними ставнями і табличкою: «вул. Озерна, 3». На паркані висіла пожовкла, та ще читабельна нотатка:
«Власник помер. Дім зачинений. Питання до Марії Петрівни, пятий будинок зліва».
Квітка поглянула на Пуха.
Це сюди? Ти саме це шукав?
Пес просто сів, не видаючи звуку, ніби чекав, що вона зрозуміє сама.
Вони підійшли до Марії Петрівни. Жінка була семидесятирічна, в пожовклій фартушці, з швидкими рухами і голосом мяким, та впевненим.
О, Пашка Його душа вже в небі, сказала вона. Добрий був чоловік. Малослівний, та з собакою, ніби з родичем. Цей пес його? Ось така зустріч Я думала, він зник.
Він сам прийшов, відповіла Квітка. На ошийнику напис: «допоможи мені дістатися додому».
Старенька прищурилася.
Перед смертю він просив мене зробити бирку. Казав: «Машо, відчуваю, що він підеш шукати». Я й зробила. Наступного дня Пашка помер.
Виявилось, пес зник відразу після похорону. Марія Петрівна витерла очі краєм фартуха і тихо промовила:
Цей пес особливий. Коли сумував мовчав. А коли радів ніби знав, що щастя тихе.
Вечором Квітка відкрила бабусин дім, розкинула плед, заварила чай у старій самоварі. Пух вмірявся біля порогу.
Ти ж знав, куди йдемо, чи не так? спитала вона.
У будинку пахло деревом, землею і чимось знайомим. Квітка запалила лампу, діставла альбом, згадала слова бабусі: «Якщо людині самотньо, йому потрібне тварина, щоб з кимось мовчати». І зрозуміла назад до міського шуму вона не хоче повертатися.
Ночі Пух зник, повернувся через годину, мокрий, в бруді, з потрісканим фотоальбомом у зубах. Квітка відчинила його на першій сторінці чоловік серед пятидесяти років з тим самим псом біля ніг. На фото їх будинок і табличка: «Тут нас не турбувати. Ми вже були скрізь». Далі кадри їхнього життя, а на одному ошийник з надписом: «Якщо ти читаєш це допоможи мені дістатися додому». Підпис: «Якщо мене не стане іди, доки хтось не почує».
Наступного дня Квітка купила в селі молоток, фарбу, корм і просто почала приводити будинок у порядок. Пух зайняв крісло біля вікна, час від часу зникав і повертався з «трофеями». Одного разу приніс іржаву табличку з автобусної зупинки. Квітка розсміялася:
Архіваріус ти, друже.
Через кілька тижнів приїхав ветеринар, оглянув песика: вісім років, здоровий, старий перелом лапи, сказав, що ще багато років попереду. Пух довго сидів біля дверей, ніби охороняючи.
Через місяць Квітка написала лист собі, в місті, втомленій: «Ти молодець, що втекла. Якщо захочеш повернутись спитай, навіщо. Тут я дихаю по-іншому. Тут Пух. І я. Живі». Вона спалила лист у дворику, а пес поклав свою морду на її черевик.
Вона ще не знала, чи залишиться тут назавжди, та крокувала вперед без відчуття загубленості.
