Сьогодні я відкрила свій щоденник і почала розповідати собі про те, як наші життя розвивалися, наче два різних інструменти в дитячому оркестрі.
Ми з Ладою дружимо з дитинства. Наші будинки стояли поруч, і ми ходили в один дошкільний сад у самому центрі Києва. Дружба була для мене такою ж звичною, як лавка на подвірї чи стара яблуня в дворі нашої школи. Під її гілками ми сховались від дощу, ділилися цукерками, які Лада завжди тримала в кишені, і спали на сусідніх ліжечках під час тихого часу, сплітаючи наші темні й світлі волосся в безладний вузол.
Наші сімї були різні, немов скрипка та контрабас, але в дитинчому оркестрі наші мелодії дивно гармонізували.
Моя сімя була «порядковою». Тато, Сергій Олександрович Коваль, інженер на заводі в Харкові, а мама, Олена Миколаївна, викладач у музичній школі. У нашій квартирі завжди пахло свіжою випічкою і воскованим паркетом. Усе було на місці: книги стояли в ряд, вечеря подавалась о пятій, а вихідні планували за великим столом, покритим вишитою скатертиною.
Олена Миколаївна мріяла, щоб я стала піаністкою, і вже з шести років посадила мене за блискучий чорний рояль. Я грала гамми, глянувши у вікно, звідки лунала безтурботна гра інших дітей.
Лада ж виросла в «творчому хаосі». Її мама, Ірина Андріївна, шила костюми для місцевого театру, і їхня квартира нагадувала склад реквізиту. У кутку стояв картонний лицар у доспіхах, на спинці стільця балетна сукня минулого століття, а на кухонному столі серед лоскутків і ниток панував аромат смаженої картоплі. Тата у Лади не було; Ірина заповнювала цей порожній простір любовю, роботою і легким безладом. Життя там не чекало розкладу, а тільки нових вражень.
У квартирі Ірини я вперше відчула смак справжнього, трохи божевільного життя. Я, акуратна дівчинка в вигладженій сукні, з радістю пробувала криноліни, замалковувала руки клеєм і фарбою, слухала за чаєм з ароматним варенням історії мами про закулісні інтриги. Дім Ірини став для мене порталом у яскравий, вільний світ.
Для Лади мій дім був острівцем стабільності. Вона любила приходити до нас, коли Олена Миколаївна дозволяла. Сидіти за ідеальним столом, їсти пухкі сирники і відчувати себе частинкою передбачуваної, надійної всесвіту. Тато іноді показував їй прості трюки з монетами, і його спокійна чоловіча енергія була для неї тихою підтримкою. Коли я сідала за рояль, Лада затримувалась у кутку, захоплена. Для неї моя музика була не рутиною, а магією.
Матері наших сімей спілкувалися ввічливообережно. Олена Миколаївна хитро кивала головою, коли бачила безлад Ірини, і в думках раділа, що Зоряна росте в дисципліні. Ірина, у свою чергу, вважала наш дім трохи нудним, проте була глибоко вдячна, що Лада завжди мала їжу, тепло і турботу у чистоті нашої квартири.
Дивно, але наші два різні світи не конфліктували, а доповнювалися, мов ін і ян. Коли в пятому класі у Лади була перша драма через хлопця, вона плакала не на плечі мами, а на ідеально застелений ліжко в нашій квартирі, і Олена Миколаївна, порушивши власні правила, принесла нам какао з зефіром. А коли я отримала «четвірку» з математики і боялася йти додому, саме Ірина, зустрівши мене в підїзді зі скріпленими тканинами, запросила до себе, накормила млинцями і сказала, що одна оцінка це не вирок і, звісно, не кінець світу.
Наша дружба, сплетена з темних і світлих волосків, виявилась міцнішою, ніж здавалося. Вона була зшита не лише з наших секретів і сміху, а й з запаху ванілі в одній квартирі та театрального клею в іншій. З двох різних материнських любовей, таких різних, та одночасно сильних, що немов мости перекидали прірви буденного розбіжності, утворився один спільний, багатий і різнокольоровий світ.
Роки промайнули, як листи календаря, і після школи наші шляхи розійшлися, хоча й не розірвалися вони, немов еластична стрічка, готові були будьколи зєднати нас знову.
Поворот настав у старших класах. Олена Миколаївна вже підбирала вечірні сукні для концертів консерваторії, куди мала йти моя донька, але я, завжди слухняна, раптом вирвалась:
Я не хочу в консерваторію, сказала я одного вечора, дивлячись мимо рояля.
У кімнаті повисла шокована тиша.
Чому? У тебе талант! Ти все життя займаєшся! голос Олени Миколаївни задрижав.
Я стиснула пальці.
Я не хочу жити лише в гаммах і чужих сонатах. Хочу розуміти, як працює справжній світ. Як рухаються гроші, як функціонують підприємства. Це це теж музика, мамо. Тільки інша.
Олена Миколаївна розпачалась. Для неї це звучало як зрада не лише моїх мрій, а й самого мистецтва.
Тоді Лада, що сиділа того вечора на кухні з Сергієм Олександровичем, знайшла потрібні слова:
Оленко, ваша Зоряна не втікає від музики. Вона просто шукає свій інструмент.
Я вступила на економічний факультет у Київ. Мій математичний розум, вирощений роками структуруючою музикою, знайшов себе у складних формулах і фінансових моделях. Я занурилась у навчання, потім у роботу. Дні розписані по хвилинах: курси, стажування в міжнародній компанії, дедлайни. Я навчилася говорити мовою графіків і KPI, гардероб заповнили дорогі, бездоганно сидячі костюми. Досягла всього, про що мріяла: карєра, фінансова незалежність, статус.
Але ввечері, повертаючись у свою стильну студіюквартиру, відчувала порожнечу. Так, це був мій власний вибір, мені подобалося, я бачила результати, проте чогось не вистачало.
Лада залишилась у рідному місті, вступила до художньої школи і після випуску відкрила маленьку майстерню. Там вона творила дива, створювала ексклюзивний одяг, яскравий і оригінальний, а також відновлювала старі раритетні речі. Мама активно допомагала, її багаторічний досвід кутюрє і бездоганний смак перетворювали прості проєкти на мінішедеври. Ми довго сперечалися про фасони 20х років, підбирали мереживо для вінтажної блузи, і в ці моменти я особливо цінувала, яку щасливу маму маю.
Наше спілкування з Зорею стало рідкісними повідомленнями в мессенджері та лайками під фотографіями. Я бачила її кадри: вона в роботі, вітальне вбрання на манекені, їх кіт Мурка, що спить у кошику з лоскутками. У моїх корпоративних поїздках і тімбілдінгах ці прості радості виглядали втраченим раєм.
Лада стежила за моїм швидким злетом з гордістю і легким сумом. «Моя Зоряна підкорює світ», думала вона, дивлячись на фото під висотними будівлями ділового району. У її майстерні, пропитаній шкірою і фарбою, ставало трохи тихіше.
Життя текло своїм ходом, а дружба, здавалося, залишилася в минулому, доки одного разу я, розбираючи речі після переїзду, не знайшла в дні стару фотографію. Ми з Ладою, нам по сім років, сиділи під тією самою яблунею, обійнявшись. Поглянувши на ті щасливі обличчя, мене накрило глибоким відчуттям втрати я відчула, ніби втрачаю подругу, яка могла радіти простим речам.
Тієї ж ночі я написала Ладі довге, майже безкінечне листування. Не про успіхи, а про те, як іноді самотньо в шумному місті серед мільйонів людей, як втомлює душу від цифр і графіків, як завидую простоті та смислу, що пронизує кожну фотографію з її майстерні.
Відповідь прийшла за пятнадцять хвилин: «Зірочко, дуронько я думала, ти стала настільки важливою, що наш творчий бардак вже не підходить. Я сумувала за тобою щодня».
Так почалося наше нове спілкування. Ми не писали щодня наші темпи були різні, але відеодзвінки стали ритуалом очищення. Я, розкинута на італійському шкіряному дивані, годинами слухала, як Лада і Ірина сперечаються про відтінок бісеру для театральної корони. А Лада, захоплена моїми професійними задачами, давала поради, сповнені здорового глузду і інтуїції, які виявлялися надзвичайно влучними.
Однак одного дня я зрозуміла, що цих розмов вже не достатньо. Хотілося вдихнути повітря рідного міста і обійняти подругу наживо.
Рішення прийшло, як весняний дощ. Керівництво дозволило взяти тиждень відпустки перший за три роки. «Ти вигоряєш», мяко сказав мій начальник, і я не змогла нічого заперечити. Замість моря я купила квиток потяга до Києва.
Не повідомила ні батьків, ні Ладу. Серце підказувало зробити сюрприз.
Зустріч з батьками була слізнорадісною. Олена Миколаївна, забувши про суворість, плакала, обіймаючи мене, а Сергій Олександрович міцно стискав мою руку. У нашій невідмінній квартирі знову лунала ванільна ароматка дитинчого дому, і важкість у грудях почала танути.
Вечором, за чаєм, я набрала Ладу:
Привіт, це Зоряна. Я в місті.
Тиша коротко зависла, а потім розрізався радісний крик.
Де ти?! Сиди, не йди ніде, я мчусь!
Через двадцять хвилин на порозі стояла задихана Лада. Ми поглянули одне на одного мить, а потім обійнялися, як дві семирічні дівчатка, сміючись і плачучи одночасно.
Зірочко, це ти? вигукнула вона, витираючи сльози рукавом. Какая важлива пташка прилетіла!
А ти все така ж, як і раніше, відповіла я, сміючись.
Ми сиділи на кухні у батьків, і час ніби відмотався назад. Замість какао з зефіром тепер в стаканах блистіло шампанське, а замість уроків у розмовах звучали наші дорослі життя. Проте відчуття взаємного розуміння було те саме.
Наступного вечора ми вирушили в кафе. За столиком сиділи ми, не помічаючи, як плине час.
Поруч був хлопець, який читав книжку, але постійно поглядав на наш стіл, посміхаючись нашому спонтанному сміху. Коли Лада підйшла помити вино, що пролила на сукню, він підвівся і підходить до мене:
Вибачте за навязливість, сказав він з соромливою усмішкою. Але я не міг не помітити, як ви світитесь, коли розмовляєте. Таке справжнє живе спілкування зараз рідкість.
Я, зазвичай стримана з незнайомцями, не мовчала. У голові мигнула думка: «Що б зараз зробила Лада?» і я усміхнулася у відповідь:
Ми давно не бачилися. Поганчуємо втрачене.
Лада повернулася, швидко оцінила ситуацію і сіла, зацікавлено дивлячись на незнайомця.
Це Максим, представила його я. Він захоплений нашою дружбою.
І правильно робить, заявила Лада без жодної соромязливості. Сідайте, адже наші розмови можуть здатися вам дивними. Ми щойно перейшли від обговорення авангардного крою до тонкощів корпоративного праваІ хоча наші світи залишалися різними, ця спільна ніч довела, що справжня дружба здатна зєднувати мелодії сердець у єдину гармонію.
