17 серпня
Сьогодні ввечері під кінець обіду знову піднялася та сама розбіжність, що вже давно стала нашою «постійною темою». Мама, Ганна Петрівна, почала з того, що «мама каже, ти стала дивна». Я лише посміхнувся, бо вже звик до її безкінечних зауважень.
«Ах, мама каже» фыркнула Надія, намагаючись приховати роздратування. На думці зявилася недавня сварка. Чи могла вона розповідати про те, як Надія влучила їй у «пекельну» хвилину, коли та підняла тему свого сумного минулого? І це вже, мабуть, сто разів.
«Ганно Петрівно, давайте перейдемо до іншого», ввічливо, та з ноткою твердості, попросила Надія.
Мати, лише лише розпочавши свій звичний монолог про недоношені діти, зірвалася в захваті і розгублено поглянула на молодшу.
«Надіє, я ж хочу тебе підтримати», сказала вона.
«Дякую, але мені не потрібна підтримка від людини з емпатією на рівні «бісквітка»», відповіла Надія, змушуючи себе не втрачати холоднокровність.
«Ти що, мене тепер назвала «тупою»?» в очах мами розкриті сльози.
У будьякий інший день я б спробував згладити конфлікт, можливо, вигнавши Надію з дому під виглядом термінового дзвінка або «забутої» зустрічі. Але «горемчання» це дивна річ, особливо коли воно підриває всю систему організму під час вагітності.
До пятого місяця Надія перетворилася з лагідної і терплячої жінки на жорстку, яка, засучивши рукава, запитує: «Де, як за традицією, коні та хати, і вже діє», і вирішує свої проблеми самостійно.
«Як я маю вас називати, коли вже сто разів сказано, що не хочу слухати ваш невдалий досвід батьківства?» крикнула вона.
Знаєте, мій другаутист часто несподівано танцює в громадських місцях або не розуміє жартів, та навіть йому зрозуміло, що обговорювати такі речі з вагітною верх ідіотизму.
«То я не лише «тупа», а й ще й «ідіотка»! Ось так ти до мене ставишся, а я лише добра», скрикнула вона, відкривши двері і, зітхнувши глибоко, посміхнулася, задоволена собою.
Я сподівався, що тепер вона залишить мене в спокої на кілька тижнів, а ще краще назавжди. Однак цей діалог лише запалів нові проблеми.
Ганок, мій син, сидів за столом, мовчки розмірковуючи. Я спробував заговорити з ним, як зазвичай, та зрозумів, що він відповідає лише односкладово, ніби його думки далеко.
Я не міг повязати його мовчання зі сваркою з мамою вранці; подумав лише, що він зайнятий роботою або щось інше не хоче розкривати, аби не турбувати.
Через кілька днів він підняв іншу тему.
«Надіє, ти чула про післяпологову депресію? Вона може зявитися навіть під час вагітності, чи ні?»
«Може, хоча я не відчуваю себе в депресії», відповіла я.
«Якщо треба, піду до психіатра, але тільки разом, щоб ти могла пояснити йому, чому я підозрюю саме цю «депресію»», сказав я.
«Мама каже, ти стала дивна», повторила вона, і знову зявилася та сама сварка.
«Ганко, без зайвих слів: якщо хтонебудь і повинен йти до фахівця, то це твоя мама», сказав я, згадуючи, як вона колись скаржилася, що я «заплутую» її порадою про маску для волосся.
Він відповів, що його мати придбала таку ж маску, яку я раніше радив Надії, і вважає, що я навмисно підказав їй погану. Я пояснив, що ні я, ні жодна інша жінка, хто має здорові волосся без фарб і випрямлень, не могла б радити нічого, що шкодить.
Показавши переписку на телефоні, я довів: «Адреса була вірна, я навіть зберіг повідомлення». Він зрозумів, що помилився, і вибачився.
«Тепер я розумію, чому мати так довго тримала мене в тіні», сказав він.
Ми з Надією вирішили, що більше не будемо підтримувати стосунки з Ганною Петрівною. Вона вже давно вичерпає наші терпіння своїм неадекватним поводженням і спробами підвести мене перед сімєю.
Родичі продовжували скаржитися, що я «продав» матір за іншу жінку, а я лише підкреслив, що мати не стороння, а причина всіх проблем. Їхні довгі розмови лише підкреслювали, що я вже не зміню свій погляд.
Тепер я задумуюсь, навіщо матері довелося розпалювати сварку з вагітною дружиною. Відповідь я ще шукаю, але очевидно: це типова історія, коли мати не хоче ділити сина з іншою жінкою. В результаті вона втратила не лише частину, а й усе.
«Навіть коли бабуся хоче бачити внука, вона лишає його без батька», скаржаться родичі. Я відповідаю: «Подивіться, скільки «міцних шлюбів» залишиться, коли навязувати нам спільне життя?»
Тепер я розумію, що моя сімя це лише я, Надія і наш син. Ми живемо в спокої, намагаючись захистити нашого маленького Миколая від шуму зовнішнього світу. Ми робимо все, аби це тишина тривала якомога довше, особливо в ранньому дитинстві.
Ми навчатимемо його, як спілкуватися і відповідати на «прилипкі» запитання, бо навіть після пологів у Надії відросли зуби, а я не відрізняюсь скромністю. Справжня скромність сьогодні лише дарує можливість іншим ходити по нашій дорозі, а не приносить користі.
Я зрозумів, що вчасно розпізнати токсичність і звільнитися від «паразитів» у стосунках це найважливіше. Тепер я знаю: треба берегти те, що маєш, і не дозволяти чужим драмам розривати твою родину.
Урок, який я виніс: коли шляхи серця розходяться, краще розірвати їх раніше, ніж дозволити їм розтягнути твою душу на довгі роки.
