17 листопада 2023р.
Сьогодні знову згадую, як усе почалося в нашому районі на Подолі, коли я повертався додому в Київ і не знайшов ні жодної сліди мого колишнього чоловіка. У вікно постала Зоряна, підсміхаючись: «Ти дивишся на мене так, ніби хочеш щось сказати». Вона додала, що Степан вирішив показати, який він «завидний» чоловік, і нічого більше. Я лише дививсь, не розуміючи, про що мова.
Тоді я почув крик дівчини, яку називали Ганна. Вона розгублено питала: «Що ви кажете?». Зоряна відповіла, що це «чиста правда, дитино». Я залишився без відповіді, а Ганна зітхнула: «Не розумію». У цей момент Зоряна кивнула в бік парку, ніби запрошуючи Степана щось пояснити.
Мама Ганни, Анна Євгенівна, була жорсткою жінкою, керуючою невеликою лісорубною компанією в Харкові. З сином підходила стримано, голос її став мяким і заспокійливим, а очі світилися добротою. Так вона виховала Ганну ніжну, крихку і довірливу дівчину, яка ніколи не знала горя. Дитина ходила в звичайну школу та музичну, з радістю навчалась грати на фортепіано. Не стала вона видатною музикантею, а стала добрим вчителем.
Ще молодою знайшла собі нареченого симпатичного Володимира, який працював водієм і живив сімю скромною зарплатою. Він говорив їй ніжними словами, дивився в очі і клявся в коханні. Однак мати Ганни не схвалила його: «Лінивий та дурний! вигукнула Анна Євгенівна». Ганна, з синіми очима, плакала: «Мамо, я його люблю». Мати кивнула: «Добре, добре, лише живи зі мною!»
У нашій простій трьохкімнатній квартирі в Києві всім місце було достатньо. Володимир не заперечував жити з тещою, адже її робота в лісорубному цеху займала майже всю добу. У нього не було нічого на душі, лише бажання підтримати сімю.
Через кілька місяців після весілля Володимир розкрив своє справжнє обличчя: почав часто пити, гуляти, голосно сваритися з молодою дружиною. При тещі намагався виглядати пристойно, та й це ледь вдавалось. Ганна відмовлялася помічати його недоліки. Через девять місяців вона народила сина Левка, і раділа, що в їхньому домі справжня сімя.
Син зростав хворобливим, потребував багато уваги, і Володимир ще більше розсердився. Ганна терпіла, сподіваючись на поліпшення. Її терпіння скінчилося, коли мати несподівано померла, лишивши лише рік радості від внука. Похороном зайнявся давній друг Анни Євгенівни Юрій Сергійович, досвідчений адвокат.
Володимир у ті дні навіть не приходив додому, а коли зявився, в прихожій чекали його речі. Він намагався готувати позови, погрожувати судом, розділом майна все це не приносило результату. Юрій Сергійович вивів його з дому, не дозволивши жодного поділу майна. Після цього Володимир і його син більше не зявлялися.
Ганна вже не могла керувати лісорубкою цим зайнялися спеціально навчені працівники, найняті Юрієм Сергійовичем. Сімя стала скромною, але не потребувала нічого зайвого. Пережити втрату матері та розлучення було важко у неї не було ні подруг, ні родичів. Єдиним підтримкою був син, на якого вона зосередила всю свою турботу.
Одного дощового дня, коли ми з Левком вийшли з дитячої поліклініки, спробувавши сховатися під великим парасолем, так і не чекали на кінець негоди. Таксі не підвозило, тому вирішили ризикнути: «Скачуйте швидше!» крикнув водій, коли підїхала машина. Я, Степан, був тим чоловіком, якого вона випадково зустріла в коридорах поліклініки, коли той підвозив свого сина.
Після поїздки я щиро подякував Ганні: «Дякую!». Вона відповіла: «Будь ласка! А номер телефону дастеш?». Я зупинився, але вона різко відмовилася: «Вибачте, я з одруженими чоловіками не зустрічаюсь», і, не слухаючи мене, пішла з сином до під’їзду.
Наступного дня я знову стояв у дворі і спостерігав за ними. «Я не одружений», простягнув я розлучне свідоцтво, адже розлучився лише місяць тому. Ганна запитала, чи втомилася вона від самотності, чи я занадто веселий і турботливий. Вона не могла зрозуміти, чому погодилася, що новий знайомий прогуляє їх, а потім зайшов на вечерю.
Ми зустрічалися майже щодня, і я все більше закохувався. Через місяць я зробив їй пропозицію. Вона погодилася, хоча спочатку сумнівалася. Сонце зійшло над Київським підйомним парком, і її син, Левко, назвав мене «тато». Я не заперечував, а лише радів.
Після реєстрації шлюбу я запропонував усиновити Левка. «Завжди мріяв про двох синів», сказав я, і її очі засяяли. Я знав, що колишня дружина, знайшовши багатого чоловіка, не дозволяла мені бачитися з сином, і це боліло.
За три місяці ми стали справжньою сімєю, хоча я приховував від Ганни справжній фінансовий стан. Лісорубна компанія була маленька, прибуток ділився між трьома партнерами, і я відкладала гроші на освіту сина, на квартиру, лише для нього. Юрій Сергійович навчив мене, що іноді треба залишатися в тіні.
Проте ідилія тривала недовго. Робота ставала важчою, я часто повертався додому роздратований. «Не звертай уваги, це начальство», казав я спочатку. «Чи не можеш перейти на інший обєкт? запитувала вона, знаючи, що я електромонтер». Я лише мовчав, а настрій погіршувався.
Одного дня, коли ми гуляли в парку з Левком, раптом почув чужий голос: «Зря ти погодилась на усиновлення, хлопець буде страждати». Повернувшись, я побачив ефектну шатенку в яскравооранжевому плащі. Вона представилась як Зоряна, колишня дружина Степана. «Ми знайомі? здивувалась я», відповіла вона, сміючись.
Зоряна підбігла до Степана, який підходив, роздратовано поглянув на нас і сказав: «Не знаю, що вона тобі наговорила, але одружився на тобі зрадою». Я мовчки слухав її, коли вона, не обертаючись, кинула останнє слово: «Ми чекаємо!».
Того вечора я повернувся до порожньої квартири, де не було ні сліду його речей, ні самого Степана. Глибокий подих, номер Юрія Сергійовича в телефоні я знову потребував допомоги адвоката.
Під кінець року я зрозумів: будь ласка, не залишайтеся в тіні, коли ваше серце кличе правду. Підтримка близьких і власна відвага ось що врятує у найтемніші дні.
**Урок:** коли довіра зламується, шукайте силу в правді і вміння захищати тих, хто вам дорогий.
