Трамвай залишив Світлану Нікітченко перед огорожею будинку спільного проживання овісім двадцять ранку. Холодне вересневе сонце щипало щоки, а на підвіконнях уже розсипалися сухі кленові листя. «Перший робочий день, сорок шоста весна життя, я це переживу», думала вона, тримаючи на плечі сумку з чистим взуттям і порожнім термосом.
Завідувачка, Зоя Петрівна, зустріла її у холі, де пахло вареною кашею. За круглими окулярами блиснули уважні очі.
Проходьте, покажу ваш пост, сказала вона.
У коридорі гомоніла стара телевізійна передача, а з їдальні долинали звуки металевих ложок. Біля стіни, спиціючи на ходунки, дрімав в’янучий дід. Світлана помітила, що персонал розмовляє майже шепотом: ніби боялися порушити тендітний спокій мешканців.
Їй вручили вільну шафу, халат і тоненький бейджик: «Соціальний працівник. Св. Н.» Світлана зняла головний убір, зачіска була трохи змята, і вона безуспішно спробувала розпрямити волосся. У бухгалтерії старого закладу, що закрився влітку через скорочення, панував інший запах паперу, а не антисептику. Але не лише безробітне літо підштовхнуло її до зміни професії: після смерті батька вона захотіла робити щось руками, допомагати тим, кому справді нікому не допомогти.
Першим завданням було роздати підопічним вязані пледи. Вона зайшла в палату з шістьма ліжками: Олена Григорівна склала шапочки для онуків, не піднімаючи очей; Аркадій Миколайович намагався розглядати газету, підвищуючи лінзу до носа; Валентина Сергіївна сиділа біля вікна, ніби слухала власну тишу. Кожен був оточений речами, а все одно здавався самотнім. Світлана відчула дрож у грудях, ніби перед чужою сльозою, яку не знає, як витерти.
На обідній перерві вона вийшла у двір, взяла телефонну мережу і подзвонила мамі Марічці Петрівні, сімдесят два роки, живе в тому ж районі, а дістатися два пересадки. Все добре, сказала мама, тільки плита знову «стріляє», зайди й поглянь. Світлана пообіцяла заїхати в суботу, і почула крихке «не забудь». Увесь образ матері залишився чітким: тонкі губи, навчені не просити зайвого.
Вечором, підписавши перший лист обходу, Світлана завершила зміну. На зупинці вже темніло, небо розтягнулося чорними крилами. У трамваї вона листала рекомендації щодо догляду за маломобільними літніми роздрук отримала зі школи. Проте між рядками зявилася думка: мама чекає у пустій квартирі, ставить на ніч важку сковороду на кришку газової горілки, лише щоб не брати електроплиту у сусідів.
Минув місяць. Жовтень ніч за ніччю клейкував крихкі кристали на вікнах, а Світлана поглиблювала рутину: візити до реабілітолога, групові вправи, контроль медикаментів. Вона організувала «Кавові пятниці»: варила у турці мелену каву в їдальні, розкладала чотирьох охочих за маленьким складаним столиком, ставила програвач з записами естради шістидесятих. Двоє посміхались, один дрімав, але навіть дрімання поруч з людьми було тепліше, ніж у порожньому коридорі.
Проте людей завжди бракувало. У четвер санітарка взяла лікарняний, і Світлана залишилася одна вести мешканців до поліклініки. Лідію Павлівну довелося залишити в черзі, коли Зоя Петрівна покликала її наверх заповнити термінову форму для перевірок соцзахисту. Лідія тихо зітхнула:
Нічого, дочко, посиджу.
Але Світлана бачу, як тремтять пальці жінки над сумочкою: півгодини на ногах випробування для запухлих суглобів.
Вечір приніс перший дзвінок від матері. Закінчилися таблетки від тиску, а в мене сьогодні голова в’ється, сухо сказала вона. Світлана притиснула телефон до щоки, одночасно стираючи яблука в холодильнику установи, бо кухар попросив допомоги. Я завтра куплю, відповіла вона, додавши: Вибач, сьогодні не встигла. На іншому кінці пролунав короткий гудок, наповнений домашнім шумом.
Наступного ранку трапився збій: трамвай застряг у заторі, і Світлана запізнилася на пятнадцять хвилин. Відпросилася у Зої Петрівни на обід, мчала до найближчої аптеки, простояла в черзі для льготників і повернулася з мішком ліків. Пакетик з наклейкою «forzaten» передала мамі через знайому листоношу, бо сама не встигала до дому. Через дві години отримала SMS: «Отримала, дякую», та в цих словах не знайшла радості.
Тим же вечором Аркадій Миколайович не знайшов свій альбом і заплакав так безпомічно, що у Світлани защеміло в грудях. Вони шукали між матрацом і спинкою ліжка, під нічником, навіть у білизняному шкафі, і знайшли лише вигорілий цирковий білет. Тоді дід розповів, як його донька поїхала на Камчатку і надсилає вітання лише на свята. Я, здається, забуваю її голос, прошепотів він. Світлана почула в цьому власний страх: а якщо мама колись не впізнає її по телефону?
Вдома вона прибувала після девяти: холодний вітер, мерехтливі ліхтарі, сходи без ламп. Двері захлопнулися, а дисплей показав пропущений виклик від мами годину тому. Вона спробувала передзвонити, та вихідний тон гудів до кінця. Спогад про темний коридор будинку спонукав її там хоча б дежурна сестра приходить кожні дві години, а мами тепер зовсім одна.
У неділю Світлана нарешті приїхала до матері. Квартира пахнула тушеною капустою і старим маслом. Холодильник гуркотів голосніше, ніж рік тому. Мама сиділа на табуретці, піднявши руку на коліно, ніби охороняла сили.
Я сама заміню лампу, спробувала жартувати Світлана, та мати дивилась суворо:
Лампа дрібниця. Коли ти в останній раз просто сиділа, пила чай, не гадаючи про години?
Питання прострілило, мов голка, крізь тканину виправдань.
У понеділок директор будинку оголосив: наступного тижня аудит, тому кожному працівнику додається звіт про «соціальну залученість населення». Зоя Петрівна принесла стопку форм. Світлана схопила пакет, і перед очима зявилася порожня мамина кухня. У грудях стискалась тяжка думка: робота вимагала повного перебування.
Кінець жовтня. Дощ стукав у скло тролейбуса, ранковий сутінок змушував небагатих прохожих сховатись під навісами. Після зміни, коли двоє мешканців посварилися за телевізор, Світлана не повернулася до себе. Вона вийшла на зупинці біля маминого пятиповерхового будинку, купила у дежурного три батарейки для ліхтарика і піднялася на четвертий поверх. Двері були відкриті на ланцюжку. Усередині пахло вологими листям: протяг дув з відкритого балкону.
Мама сиділа на кухні перед згорілим пальником, зігнувши плечі. Одна єдина свічка мерехтіла, кидаючи тіні на шафи.
Перебої в електриці, сказала вона, не піднімаючи очей, темно, не хочеться галасу.
Світлана зняла пальто, ввімкнула ліхтарик, а темний щиток у прихожій виглядав як мовчазне докорування.
Ти ж телефонуєш, тихо промовила мати. Я телефонувала, щоб просто поговорити.
Світлана сіла на край стільця, розуміючи: у напівтемряві вони обидві як її підопічні, лише ролі змінилися.
Вона вхопила мамину холодну, вже не таку теплу руку. У голові крутилося ясне розуміння: нічого не повернути, як не повернути Аркадію фотографію молодості.
Мам, я зроблю так, щоб ти не залишалась одна, сказала вона чітко, ніби підписує заяву. Рішення підхвилювало живіт: треба вимагати гнучкий графік, шукати сиделку, ризикувати наступною роботою. Повернутись до безкінечної гонки між двома самотами вона вже не могла.
Вранці, одразу після світанку, Світлана ще раз включила ліхтарик лампа в маминій коридорі засвітлася, вона замінила переплавлену запобіжну кришку вночі. Пахло згорілою ізоляцією і теплим хлібом: сусідка знизу принесла буханку, почувши стукіт. Мама поставила чайник і здивовано спостерігала, як донька грається з проводами.
Я домовлюсь, щоб до тебе приїхали фахівці, повторила Світлана, розправляючись. На столі лежала відкрита записна книжка з телефоном районного центру соціального обслуговування.
Через годину вона вже пояснювала в центрі ситуацію. Соцработниця в пурпуровому светрі швидко перегортала програму:
Заяву можна подати дистанційно. За законодавством, чотириста сорок два мешканці будинку мають право на послуги сиделки двічі на тиждень.
Світлана заповнила форми, додала довідку про доходи матері і обережно спитала про медичну сестру. Організуємо патронат, лише графік узгодимо, кивнула жінка.
Близько полудня вона повернулася до будинку спільного проживання. Охоронниця поглянула на годинник, а Зоя Петрівна зустріла її в медкабінеті, роздаючи змінний лист.
У мене особиста причина, почала Світлана і одразу ж виклала: мама чекає допомоги, без гнучкого графіку вона розвалиться і тут, і вдома. Це не прохання «відпочити», а потреба у двох вечорах на тиждень, коли я можу залишити зміни раніше, готова брати ранкові зміни і звіти.
Слова вийшли гостріше, ніж планувалося.
Зоя зняла окуляри, протерла скло серветкою.
Ти знаєш, звітність росте, перевірка вже на порозі.
Світлана готувалася до відмови, проте заведуча продовжила:
Життя людей це не графіки, а існування. Склади чіткий план, щоб ні один не залишився без уваги, і я підпишу.
У їдальні за двадцять хвилин вона накреслила «план перекриття»: Лідію Павлівну вести до поліклініки візьме волонтер із міського університету, дежурство в холі санітар Гена, а «Кавові пятниці» перенесе на ранок, коли персонал ще вільний. Зоя переглянула таблицю, підписала її і додала:
Слідкуй, щоб якість не впала. Люди тут не графіки, а життя.
Тим же днем Світлана повернулася до чоловічого крила. Аркадій Миколайович сидів біля радіо, пальці теребили ворс ковдри.
Ми знайдемо альбом, тихо сказала вона.
Вона обійшла пральню, заглянула в кладову, де зберігали чужі ковдри, спитала санітарку про попередню зміну. Вечором, розсунувши тумбочку біля стіни, вона почула шурхіт паперу між дошкою і плінтусом торчав червоний куток. Альбом.
Світлана вийняла його двома руками, стріхнула пил. На обкладинці жовклі слова «літо 1973». Аркадій притиснув знахідку до грудей, мов живого горобця. Він мовчав, очі блищали, і напруга в Світлані повільно розтанула.
На загальних зборах вона запропонувала «куток сімейних історій»: кожен зможе зберігати важливі речі альбоми, листівки, вишиванки у окремій шухляді з кодовим замком. Ідею підтримали, а Гена взявся робити полиці зі старих ящиків від овочів. У шумі молотка Світлана зрозуміла, що посміхається зайвий раз.
Близько семиТепер, коли всі пазли зійшлися, Світлана вдихнула глибоко, усвідомивши, що її власний шлях це мости, що зєднують серця в одному великому дому.
