Дві мелодії однієї дружби
Зоряна та Оленка знайомилися з самого дитинства. Жили по сусідству у Києві, ходили в один дитячий садок. Їхня дружба була такою ж невідємною частиною світу, як паркан біля двору або старовинна вишня в сквері. Разом ховалися під її гілками від дощу, ділилися цукерками, які Оленка завжди носила в кишені. У тихій годині вони спали в суміжних ліжках, сплітаючи темне і світле волосся в один безладний вузол.
Сімї у них були різними, немов два різних інструменти, проте в оркестрі дитинства їхні мелодії дивовижно злагоджувалися.
Сімя Зоряни була «правильною». Її тато, Сергій Петрович, працював інженером на металургійному заводі, а мама, Ольга Іванівна, викладала у музичній школі. У їхній квартирі завжди пахло свіжою випічкою і воскованим паркетом. Порядок був головним правилом: книжки стояли в рівних рядах, обід подавали в один і той самий час, а вихідні планували за великим скатертовим столом.
Ольга Іванівна мріяла, щоб Зоряна стала піаністкою, і з шести років ставила її за блискучий чорний рояль. Дівчинка слухняно грала гамми, споглядаючи вікно, з якого долинав шум інших дітей.
Сімя Оленки була «творчим хаосом». Мама, Ірина, шила костюми для місцевого театру, і їхня квартира нагадувала склад сценічних реквізитів. У кутку стояв картонний лицар у доспіхах, на спинці стілець вішався балетний сукня XIX століття, а на кухонному столі, серед лоскутків і ниток, аромат смаженої картоплі змішувався з папємаше з піднятими бровами. Батька у Оленки не було, і Ірина заповнювала цю порожнечу любовю, роботою та легкою творчою безладністю. Жорсткого розкладу не було, та завжди було цікаво.
Саме в квартирі Оленки Зоряна вперше відчула смак справжнього, трохи божевільного життя. Вона, акуратна дівчина в відутюженій сукні, з захопленням пробувала кріноліни і турбани, брудні руки в клеї та фарбі, а за чаєм з ароматним варенням слухала історії Ірини про закулісні інтриги. Дім Оленки став для Зоряни порталом у яскравий, вільний світ.
Для Оленки будинок Зоряни був острівком стабільності і затишку. Вона з радістю приймала запрошення у гості, коли Ольга Іванівна дозволяла. За ідеальним столом їли найкращі сирники і відчували себе частиною передбачуваного, надійного всесвіту. Сергій Петрович іноді показував прості фокуси з монетками, і його спокійна чоловіча енергія була для Оленки тихим втіхою. Коли Зоряна сідала за рояль, Оленка затихала в кутку, захоплена. Музика подруги була для неї не рутиною, а магією.
Матері дівчат ставилися одна до одної ввічливо-обережно. Ольга Іванівна мимохідь кивала головою, споглядаючи творчу безладу Ірини, коли та зайшла «на хвилинку» по справам. Вона тихо раділа, що її Зоряна росте в атмосфері дисципліни. Ірина, у свою чергу, вважала сімю Зоряни трохи нудною, але була глибоко вдячна за те, що її Оленка завжди сито, під наглядом і в чистоті.
Неймовірно, ці два різні світи не конфліктували, а доповнювали один одного, як ін і ян. Коли в пятому класі у Оленки вперше зявилась драма через хлопця, вона плакала не на плечі мами, а на ідеально застеленій ліжковій клітинці Зоряни, і Ольга Іванівна, порушивши усі правила, принесла їм какао з зефіром. А коли Зоряна отримала «четвірку» з математики і боялася йти додому, саме Ірина, зустрівши її в підїзді з купою тканин, відвела до себе, нагодувала млинцями і запевнила, що одна оцінка не вирок і не кінець світу.
Їхня дружба, сплетена з темних і світлих волосків, виявилась міцнішою, ніж здавалося. Вона була тканина не лише з їхніх таємниць і сміху, а й з ароматів ванілі з однієї квартири та театрального клею з іншої. З двох материнських любовей, таких різних, а водночас однаково сильних, простягалися мости над пропастями буденної різниці, створюючи для дівчат спільний, неймовірно багатий і кольоровий світ.
Роки, що летіли за вікном, як листя відривного календаря, усе впорядкували. Після школи їхні дороги розійшлися, проте не розірвалися вони розтягнулися, мов еластична стрічка, готова в будьякий момент знову їх зєднати.
Перелом настало в старших класах. Ольга Іванівна вже підбирала вечірні сукні для концертів у консерваторії, куди мала виступати її дочка. Але Зоряна, завжди слухняна, раптом вперто сказала:
Я не хочу в консерваторію, мовила вона одного вечора, дивлячись мимо рояля.
У кімнаті повисла здивована тиша.
Чому? Ти ж талантлива! Ти все життя грала! голос Ольги Іванівни задрижав.
Зоряна стискала кулаки.
Я не хочу жити лише у світі гам і чужих сонат. Хочу розуміти, як працює справжній світ. Як рухаються гроші, як функціонують підприємства. Це це теж музика, мамо. Лише інша.
Ольга Іванівна була в розпачі. Для неї це звучало, як зрада не лише її мрії, а й самого мистецтва.
Тоді Оленка, яка того вечора сиділа на кухні з Сергієм Петровичем, знайшла потрібні слова.
Ольго Іванівно, тихо сказала вона, ваша Зоряна не втікає від музики. Вона лише шукає власний інструмент.
Зоряна вступила на економічний факультет у Київській школі. Її математичний розум, вихований роками структурної музики, знайшов застосування у складних формулах і фінансових моделях. Вона занурилася в навчання, а потім у роботу. Дні були розписані по хвилинах: курси, стажування у міжнародній компанії, дедлайни. Вона навчилася розмовляти мовою графіків і KPI, а гардероб склався з дорогих, бездоганно підгонених костюмів. Вона досягла всього, про що мріяла: карєра, фінансова незалежність, статус.
Але ввечері, повертаючись до стильного, добре облаштованого апартаменту, відчувала порожнечу. Так, це було її життя, вибране нею самою, і вона його любила, та щось у ній бракувало.
Оленка залишилася в рідному місті. Вступила до художньої школи і після випуску відкрила маленьку майстерню. Там вона творила дива, створюючи ексклюзивний одяг яскравий і оригінальний. Водночас вона відроджувала старі, раритетні речі. Мама брала активну участь у проектах і завжди підтримувала доньку.
Майстерня Оленки стала притулком для творчих душ: студентівхудожників, акторів з маминого театру, музикантів. Ірина захоплено допомагала доньці, її багаторічний досвід кравця та бездоганний смак перетворювали прості проекти у маленькі шедеври. Вони довго сперечалися про фасон сукні 20х років або підбирали мереживо для вінтажної блузи, і в ці миті Оленка особливо відчувала, як щаслива мати.
Спілкування між Зорею та Оленкою скоротилося до рідкісних повідомлень у мессенджері та лайків під фотографіями. Зоряна бачила знімки Оленки: вона за роботою, у винтажному платті на манекені, кіт, що спить у кошику з лоскутами. У ділових поїздках і командних буднях ці прості радощі здавалися втраченим раєм.
Оленка ж стежила за швидким злетом подруги з гордістю і легким сумом. «Моя Зоряна підкорює світ», думала вона, дивлячись на фото під небом ділового району. І в її майстерні, пропитаній шкірою і фарбою, ставало трохи тихіше.
Життя їхнє текло своїм ходом, та дружба, начебто залишена в минулому, знову нагадала про себе.
Одного разу, розпаковуючи речі після переїзду, Зоряна знайшла в дні стару фотографію. Там вони з Оленкою, семирічні, сидять під тією самою вишнею, обійнявшись. Дивлячись на щасливі обличчя, її охопило глибоке відчуття втрати, ніби вона втратила подругу, що вміла радіти без причин.
Тієї ж ночі вона написала Оленці не коротке, а довге листа. Не про успіхи, а про те, як іноді самотня у шумному місті серед мільйонів людей, як втомлює її душа від цифр і графіків, і як вона заздрить простоті і смисловості, що проникає у кожне фото майстерні.
Відповідь прийшла за пятнадцять хвилин: «Зорюко, дурочко а я думала, ти стала такою важливою, що наш творчий бардак вже не до тебе. Я скучала щодня».
З цього почалося їхнє нове спілкування. Вони не писали щодня ритми їхніх життів різнялися, проте відеодзвінки стали ритуалом очищення. Зоряна, розтягнувшись на італійському шкіряному дивані, годинами слухала, як Оленка і Ірина сперечаються про відтінок бісеру для театрального головного убору. А Оленка, вникаючи у складні професійні завдання Зоряни, давала поради, що поєднували здоровий глузд і інтуїцію, і вони часто виявлялися геніальними.
Але одного дня Зоряна зрозуміла, що цих розмов вже не достатньо. Їй захотілося вдихнути повітря рідного міста і обійняти подругу справді.
Рішення зріліло, немов весняний дощ. Керівництво запропонувало Зорі взяти тиждень відпустки перший за три роки. «Ти вигоряєш», мяко сказав начальник, і вона не змогла заперечити. Замість морського відпочинку, порадили колеги, вона купила квиток потягом до Києва.
Вона не повідомила ні батьків, ні Оленку. Якето тепле і щире нутро кликало її зробити сюрприз.
Зустріч з батьками була сльозливою і радісною. Ольга Іванівна, забувши про суворість, плакала, обіймаючи дочку, а Сергій Петрович мовчки і міцно стискав її руку. У їхній затишній, незмінній квартирі знову пахло ваніллю, і Зоряна вперше за довгий час відчула, як тягар у грудях починає танути.
Вечором, за чаєм, вона набрала Оленку.
Привіт, це Зоряна. Я в місті, сказала вона.
На іншому кінці лінії спочатку панувала тиша, а потім розрізався голосний, радісний крик.
Ти де?! Сиді, не йди, я мчусь!
Через двадцять хвилин на порозі стояла запихана Оленка. Вони подивилися один на одного мить, а потім кинулися в обійми, наче дві семирічні дівчатка, сміючись і плачучи одночасно.
Зорюко, це ти? зітхнула Оленка, стираючи сльози рукавом. Ох, яка ж важка птиця прилетіла.
Ти ж така ж, як завжди, сміялася Зоряна.
Вони сиділи на кухні у батьків, і час ніби повернувся назад. Тепер замість какао з зефіром у склянках блищало ігристе вино, а розмова, звісна, стосувалася їхніхТоді вони зрозуміли, що справжня дружба це мелодія, в якій кожна нота, будьто акордна успішність чи простий сміх, звучить однаково цінно, коли грає серце, і це робить їхнє життя справді гармонійним.
