25 травня 2025 року
Сьогодні, коли я сідаю за цей запис у щоденнику, згадую той час, коли мій дорослий син Марко майже зник з мого життя. Коли його госпіталізували, я вперше побачив його інше існування людей, які знали його зовсім інакше, ніж я.
Ніколи не думав, що про власну дитину можна знати так мало. Довгі роки я вважав, що син просто віддалився так, як це трапляється, коли хлопці створюють власні родини, шукають захоплення, заповнюють дні роботою й обовязками. Але правда була набагато складнішою, ніж я уявляв.
Наш звязок з Марко завжди був холодним. Після закінчення університету в Київському політехнічному інституті він виїхав до Дніпра, потім до Львова, переміщався з роботи на роботу, з якої говорив мало, хоча був нею дуже гордий. Завжди ввічливий, але відсторонений.
Він приїжджав до нашого будинку на свята зазвичай лише на кілька годин, а потім поспішав назад у «свій світ». Не запрошував мене до себе на довший час, рідко телефонував. Часто повторяв, що дуже зайнятий. Я довгі роки виправдовувала собі це як частину дорослого життя, як природний порядок. Але в глибині душі мене боліло, що втрачаю звязок з сином.
Все різко змінилося в одну червневу ніч. Подзвонив телефон. Жіночий голос сказав, що Марко потрапив у ДТП, лежить у лікарняному відділі в Харкові, і потрібна сімя. Серце зупинилося.
У поспіху я схопила сумку, подзвонила тітці Олені, шукала документи. Дорога до лікарні торкалася хвилин, а в голові крутилося тисячі думок: чи не пропустила я чогось важливого, чи могла я бути кращою мамою, чи встигну я щось сказати Марку.
Коли я увійшла в палатну, мене зустріло несподіване видовище. Біля ліжка Марка сиділи незнайомі люди: молодий чоловік у футболці, жінка з яскравочервоним волоссям, старша пані Ганна, яка одразу підсунула мені чашку чаю.
Ви мати Марка? привітала вона з усмішкою, ніби ми давно знайомі. Так приємно нарешті вас бачити.
Відчув, ніби я гостинець у житті власного сина.
Протягом наступних днів відкривалися історії, про які я ніколи не знала. Виявилося, що Марко вже давно залучений у громадську діяльність: допомагав у притулку для тварин, організовував збірки для дітей із сімей у скруті, був волонтером на фестивалях у Львові.
Люди, що приходили його відвідати, розповідали про його нічні поїздки до бездомних, про те, як він спав на підлозі кілька днів, щоб допомогти нужденному. Я плакала, слухаючи ці історії про сина, якого колись вважала холодним, замкнутим егоїстом.
З кожним днем ставало все більше питань, ніж відповідей. Чому він не ділився цим зі мною? Чому не хотів, щоб я побачила його інший світ? Коли нарешті я змогла поговорити з ним, він був слабкий, проте приголомшений.
Я не хотів, щоб ти хвилювалася, сказав він. Боявся, що ти не зрозумієш. Ти завжди любила, коли все впорядковано, безпечно і передбачувано. А я Я потребував відчувати, що я комусь потрібний, що моє життя має сенс.
Ці слова пройшли мене, як крижаний вітер. Протягом кількох ночей я не спала, розмірковуючи про те, що розєднувало нас. Зрозуміла, що роками намагалася тримати сина біля себе, не помічаючи, що йому потрібен простір, довіра, власний шлях. Хоча я хотіла мати його поруч, ніколи не запитувала, ким він справді є.
Реабілітація тривала довго, і я була з ним щодня. Знайомилася з його друзями, слухала історії про життя, про яке раніше не знала. Почала цінувати його вибори, навіть коли вони суперечили моїм уявленням про спокійне, безпечне майбутнє. Навчилася слухати, а не судити, не виправляти, а просто бути поруч.
Сьогодні наші стосунки зовсім інші. Марко частіше телефонує, запрошує мене до себе, включає мене у свої справи. Я сам приєднався до волонтерських проєктів, зустрічаюся з його друзями, пізнаю світ, колись здавався мені чужим і непотрібним. Відкрився до того, чого боявся, і завдяки цьому став ближчим до сина, ніж коли-небудь.
Іноді я все ще ловлю себе на думці, що хотів би, аби він був таким, яким я уявляв: спокійним, передбачуваним, завжди під рукою. Але тепер розумію, що материнська (батьківська) любов не полягає в тому, щоб дитина була нашим відображенням, а в тому, щоб прийняти її такою, яка вона є насправді. І хоча я ще вчусь новій близькості, я впевнений: цей шлях вартий усіх болю і сліз, які я пройшов, аби його здобути.
Урок, який я виніс: справжня близькість це не контроль, а прийняття, і лише так можна побудувати міцний звязок з тими, кого любиш.
