Список моїх бажань
У передпокої стояло замало місця через купу коробок. Ігор, з червоним від напруги обличчям, втискав ще одну на верхню полицю. Пил осідало на його лисій верхівці сірим кригою.
Навіщо це все зберігати? Тільки сміття, ворчав він, спускаючись по хиткій драбині.
Це не сміття, тихо, але впевнено відповіла Зоряна. Вона сиділа на підлозі, розбираючи старий чемодан, заповнений паперами. Це спогади.
Спогади, фыркнув Ігор. Від цих «спогадів» у мене спина падає. Ти й так все викинеш через рік. Місця немає.
Зоряна мовчала. Її пальці ковзали по зношеній шкіряній обкладинці старого альбому. Вона розкрила його.
Дивись, сказала вона, ніби не чула його нудьги. Першокласниця. Пам’ятаєш?
Ігор нехотя наблизився. На пожовклій фотографії в сонці блищала дівчинка з білими бантами.
Пам’ятаю, пробурмотів він, трохи м’якше. Тоді ти плакала, що фартух колеться.
А це пірнери продовжила вона.
«Карпатський табір «Січ»», кивнув Ігор, поглянувши за її плече. Ти звідти принесла ту саму мушлю. Яка досі десь тут валяється.
Він знову занурився в коробки, вже без колишнього запалу. Зоряна перегортала сторінку за сторінкою. Ось юність, інститут, їхнє весілля Ігор у надто широкому піджаку, вона в мереживній сукні матері. Молоді, гладенькі, щасливі. Вони усміхались у обєктив, не підозрюючи, що за двадцять років чекає їх: тісна квартира, його постійне бурмотіння, її тихе обурення, що романтика залишилась лише на папері.
Обережно! раптово вигукнула Зоряна.
Ігор торкнувся плечем маленької картонної коробки, і її вміст розсипався по підлозі. Поки він ворчав і збирав книги, Зоряна підняла з підлоги м’яку оксамитову шкатулку. Відкрила кришку.
На ваті лежала та сама мушля з «Січі», кілька потемнілих значків, висохла гілочка сосни і складений учетверо листок шкільної зошитка.
Що це? запитав Ігор, завершивши прибирання.
Зоряна розгорнула листок. Дитячий, старанний почерк написав: «Список моїх бажань. 1. Стати лікарем. 2. Навчитися грати на гітарі. 3. Поїхати до Варшави. 4. Вийти заміж за велику любов».
Вона мовчки простягла листок чоловікові. Він пробіг поглядом, помякшився, потім захихотав:
Ну, з лікарем не вийшло. На гітарі теж не граєш. У Варшаву не мчиш А ось про любов Він запнувся, не вирішуючи закінчити фразу, і потер спину. Лікарем не стала, а в мене тепер спина болить, як у старого. Через твої архіви.
Зоряна взяла листок з його рук, уважно подивилась на пункт чотири, потім на свого чоловіка. На його втомлене, запилене обличчя, на руки, що щойно несли важкі коробки, щоб звільнити місце в її гардеробі.
Вийти заміж за велику любов це не означає жити у нескінченній романтиці, Ігоре. Це означає, коли чоловікові болить спина, дружина робить масаж. А він за це миючі посуд.
Вона акуратно склала листок, поклала його назад у шкатулку і закрила кришку.
Добре, зітхнула вона. Можливо, ти правий. Частину цього справді можна розібрати.
Вона відклала шкатулку в сторону, у купу найціннішого, що ніколи не буде викинуто. Потім підійшла до Ігоря, обійняла його і притулилася щічкою до його колючої бороди.
Дякую, прошепотіла вона. За все.
Ігор спершу застиг від несподіванки, а потім незграбно погладив її волосся.
Ой, не біда Чого це ти? мовчав. Спину мене все ж помішиш?
Памятаю, усміхнулася Зоряна, притискаючись до його плеча.
Вона зрозуміла, що Варшава і гітара залишились у минулому, на пожовклій аркуші. Та тут і зараз, у запиленій тісній передпокої, пахло не мріями, а життям. І це теж було щастям, яке не вклеїш у альбом і не злянеш фото. Воно просто було. І цього було достатньо.
