Трудний вибір
Андрій знову запізнився на роботу. Олеся сиділа за столом і дивилась на охолоджений обід. Запах запеченої курки і трав переплітався з ароматом свічки, яку вона запалила два години тому тепер воскові краплі стікали нерівними слідами, наче сльози. Увімкнений телевізор бурмотіяв про погоду, але вона не слухала. Замість цього вловлювала скрип ліфта в під’їзді, кроки на сходовій площадці чи не він?
Але двері не відкривалися.
Вона могла б зателефонувати. Сказати: «Де ти?» або «Я хвилююся». Але навіщо? Він завжди відповідав тим же: коротким «Скоро» або роздратованим «Не турбуй мене». А потім приходив, притискаючи телефон до вуха, і між ними нависало важке мовчання ніби вони не удвох, а двоє окремо.
Вони жили разом уже п’ять років.
Вчора Зоряна, її подруга, поділилася фото хрещення сина. На фоні щасливі обличчя, красиве плаття, чоловік Зоряни з малюком на руках. А сьогодні у стрічці зявилося ще одне весільне фото їхніх спільних друзів.
Коли же ви? питали вони.
Ми не квапимося, відмахувався Андрій.
Але Олеся вже втомилася від цього «не квапимося».
Ти взагалі хочеш одружитися зі мною?
Він щойно зайшов, зняв куртку, простягнувся до холодильника за пивом. Питання застало його зненацька рука зупинилася посеред шляху.
Звичайно, хочу, відповів він, та голос звучав глухо, ніби слова застрягли в горлі. Зараз не найкращий час для цього.
А коли буде кращий? вона взяла виделку, ніби бачила її вперше. Коли ти купиш квартиру? Отримаєш підвищення? Чи коли нам обом стукне за сорок?
Він відвернувся, наче шукаючи порятунок у етикетці пляшки.
Не заводься, добре? Я втомився.
Я теж втомилася, прошепотіла вона.
Але він уже ішов у душ, залишаючи позаду тишу густу, як туман, в якому вони губилися роками.
Андрій виріс, спостерігаючи, як руйнується сім’я.
Він памятав батька тим, яким був раніше: смішним, сильним, що підкидав його, пятихвилкового, до стелі. І тим, яким став потім: з порожнім поглядом, завжди пахнучим перегаром, який кидало тарілки в матір.
Краще без батька, ніж такий, так він випадково сказав другу.
Тоді він пообіцяв собі: якщо вже створювати сім’ю, то не таку. Тільки коли буде впевнений, що не повторить помилку.
А впевненості не було.
Олеся була повною протилежністю його матері спокійною, терплячою, без схильності до криків. І все ж
Щоразу, коли вона обережно підводила розмову про весілля, Андрій ловив себе на думці:
«А якщо я помиляюся? Чи не спить у мені той самий монстр?»
Він бачив, як його руки стискаються в кулаки після важкого дня точно, як у батька. Відчував, як підкрадається роздратування, коли Олеся щось просила. І хоча він ніколи не піднімав руку чи голос, страх жив глибоко:
«А що, якщо це лише початок?»
Одного разу, після особливо важкої розмови, Олеся запитала прямо:
Ти боїшся стати таким, як твій батько?
Я не стану, різко відповів він.
То в чому проблема?
У тому, що я не впевнений, чи зможу бути достатньо хорошим замість нього.
Вона замовкла, потім взяла його за руку:
Ніхто не вимагає ідеалу. Я просто хочу, щоб ти спробував.
Андрій знав: для нього «спробувати» це ризик зруйнувати ще одне життя. І цей страх був сильніший за кохання.
Мені треба спершу встати на ноги, сказав Андрій, виходячи з душу, витираючи рушником. У його очах була втома після дванадцятогодинного робочого дня. Хочу, щоб у нас все було ідеально.
Олеся сиділа за столом, чекаючи його. У її погляді читалося щось між розумінням і вичерпаним розчаруванням ця розмова вже звучала сотий раз.
А що для тебе «ідеально»? спитала вона, і в її голосі не було докору, лише щирий інтерес.
Андрій затримався. Він часто вимовляв це слово, але ніколи не замислювався над його змістом. У голові з’являлися образи: простора квартира в центрі (хоча вони вже орендували затишну двокімнатку біля метро), іномарка останньої моделі (хоча його старий УАЗ служив п’ять років), посада директора (хоча він уже отримував втроє більше середньої зарплати в Україні).
Він не відповів, бо раптом усвідомив, що його «ідеально» схоже на рекламний банер: блискуче, а порожнє всередині. Ніби він чекав чарівного моменту, коли зорі зійдуть, фінанси подвояться, і він раптом перетвориться на «ідеального» чоловіка, батька, годувальника.
Олеся спостерігала, як на його обличчі змінюються вирази. Вона знала його особливість здатність загоняти себе в пастку нереалістичних очікувань.
Знаєш, нарешті сказала вона, обираючи слова обережно, ідеальний момент ніколи не настала. А ми ми можемо бути щасливі тут і зараз. Просто такими, якими є.
Андрій оглянув їхню квартиру книжкові полиці, які вони збирали разом, фотографії подорожей, кота, що мирно спав у кріслі. І вперше задумався: а чи «ідеально» це не про умови, а про них двох? Але страх кроку в невідомість змусив його мовчати.
Він лише потягнувся до пульта, вимкнув телевізор і взяв телефон, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Андрій любив Олеся.
Любив, коли вона сміялася над його пустими жартами за сніданком. Любив, як вона ворчала у сні, коли він обережно притискала її до себе. Любив навіть її звичку залишати недопитий чай по всій квартирі кожна така «знахідка» викликала посмішку.
Але ще він любив тишу.
Ту саму, що настала, коли Олеся їхала до батьків на вихідні. Любив свої звички розкидати шкарпетки по підлозі, не вмикати світло, затримуватися на роботі до трьох ночі, спонтанно кидатися з друзями на рибалку без довгих пояснень.
Навіщо нам печатку в паспорті? питав він у такі моменти, обіймаючи її за плече, поки вона миттям посуду. Ми й так разом. Хіба цього недостатньо?
Але Олеся хотіла більше.
Не кільця з діамантами, не розкішного банкету в ресторані. Їй треба було те майже незбагненне, та таке важливе відчуття вибору. Щоб кожен ранок він прокидався і свідомо вирішував бути з нею. Не за інерцією, не тому, що «так сталося», а тому, що він цього бажає.
Печатка це не про зобовязання, говорила вона, дивлячись прямо в його очі. Це про те, що серед усіх можливих життів ти обираєш саме це. Саме нас.
Андрій відводив погляд. Він знав, що вже вибрав давно вибрав її. Але слово «назавжди» все ще лякало своєю остаточністю. Нібито підписуючись у ЗАГСі, він назавжди ховав того безтурботного хлопця, що міг у будь-який момент полетіти куди завгодно.
А якщо ми розлучимося? прорвало питання, ніби довго ховавшись у ньому, і тепер слова вибухнули назовні. Андрій стояв біля вікна, спиною до Олеся, глянувши на вечірнє місто, та бачив зовсім інші картини рахунки адвокатів, поділ майна, порожні кімнати їхньої квартири.
Що? замовкла Олеся.
Ну це ж дорого. Іпотека, аліменти говорив він методично, ніби розраховував бізнесплан, а не можливий кінець їхніх стосунків. Ти ж знаєш, як у мого колеги половину квартири віддав, ще й на дитину платить
Олеся тихо підвелася зі стільця і розсміялася гірко, майже беззвучно. Цей сміх був більше схожий на видих, на останнє повітря, що виривається з тону корабля.
Ти вже розлучення продумав, а одружитися боїшся, сказала вона, і в її голосі не було злісті лише втомлене розуміння. Знаєш, що найсмішніше? Ти боїшся розлучення більше, ніж того, що можемо втратити одне одного зараз. Бо розлучення це цифри, документи, конкретні втрати. А втратити кохання для тебе це абстракція, правда?
Андрій обернувся. У його очах читалася розгубленість він не очікував такої реакції. Він був готовий до сварки, сліз, навіть мовчазної образи. Але не до цієї прозорої ясності.
Я просто почав він, та слова застрягли в горлі. Що сказати? Що захищати їх обох? Що передбачити всі варіанти? Це звучало б як виправдання, і вони обидва це знали.
Олеся повільно підходила, зупинившись на відстані простягнутої руки. Її обличчя залишалося спокійним, а в очах блиснула нова рішучість.
Якщо ти вже зараз думаєш, як будемо розлучатися, тихо сказала вона, значить, ми вже розлучаємося. Просто ще не оформилося документально.
Вона повернулася і вийшла з кімнати, залишивши Андрія наодинці зі своїми розрахунками, страхами й раптовим усвідомленням: всі його спроби передбачити майбутнє могли вже зараз знищити теперішнє.
Фінал
Вони розлучилися в один із тих невидатних будничних днів, коли життя зазвичай не змінюється. Без скандалів, без розбитого посуду просто Олеся прийшла з роботи на годину раніше і тихо почала збирати речі. Андрій застиг її в цьому, коли повернувся додому.
Ти їдеш? запитав він, зупинившись у дверях.
Олеся акуратно пакувала в чемодан светри, які він так любив на ній. Її рухи були точними, зваженими зрозуміло, що рішення не спонтанне.
Так, відповіла вона, не піднімаючи погляду. Я зняла квартиру в центрі.
Андрій відчув, як земля випадає з-під ніг. Він уявляв цей момент сотні раз, а тепер усвідомив, що зовсім не готовий. Зовсім.
Ми можемо почав він, та Олеся перебила:
Ні, Андрію. Не можемо. Я дала нам місяць після тієї розмови. Ти навіть не спробував.
Вона закрила чемодан тихим клацанням. Цей звук, дивно, прозвучав голосніше за зачинені двері.
Олеся пішла не тому, що розлюбила. Любов дивна штука, вона не зникає миттєво. Вона пішла, бо зрозуміла: його страх перед зобовязаннями був сильніший за кохання. Він не боявся самого шлюбу, а боявся зробити свідомий вибір. Боявся сказати «так» не лише їй, а й життю, яке йде за цим.
Я не чекала обіцянок на все життя, сказала вона вже в дверях. Я просила лише одного щоб ти обрав нас тут і зараз. Але ти так і не вирішився.
Андрій залишився сам. У квартирі, що раптом стала надто великою. З свободою, яка тепер видавалась надто галасливою. З телефоном у руці, де вже був набраний номер Олеї і стираний пять разів поспіль.
Він був вільний. Повністю вільний. Міг робити, що завгодно їздити з друзями на вихідні, залишатися допізна на роботі, кидати шкарпетки куди завгодно. Але в першу ж ночі він ліг на диван і дивився в стелю, згадуючи, як Олеся воронилася у сні, коли він витягав ковдру.
І так і не зрозумів, що страшніше втратити її чи втратити себе. Бо коли її вже не було поруч, він жахливо усвідомив: можливо, справжній він це той, хтоТепер Андрій зрозумів, що свобода без кохання це лише порожня тінь минулого.
