28 вересня
Сьогодні я знову прокинулась з важким відчуттям, що щось розкладається під моїми очима. Телефон лежав мовчки на столі, проте я почула його вібрацію, що розірвала тишу кухні, наче постріл. На екрані невідомий номер. Олексій щойно прийшов з відрядження, стоїть під душем, пара піднімається, а я вже дію на автопілоті.
Немов під дією чогось незрозумілого, я підняла трубку. На іншому боці панувала глибока тиша, потім прозвучав жіночий голос:
Будь ласка, скажи йому, що Сава сьогодні був дуже хоробрим у стоматолога. І що ми його чекаємо в неділю.
Я застигла.
Перепрошую, хто говорить? спитала я.
А це не його номер? вагалася вона. Вибачте помилочка.
Лінія розірвалася. Я стояла в кухні, як біля каменю, і в голові крутилося слово «хоробрий». Сава. Хоробрий у стоматолога. Чекати в неділю. Я ще не знала, хто такий Сава, та точно відчувала, що це не випадковість.
Коли Олексій вийшов зі душу, я дивилась на нього, ніби на чужинця. Він посміхнувся, запитав, чи треба щось поїсти. Я відчинила холодильник і подумала: «От і почалося».
Наступного ранку я не могла піднятись з ліжка. Світ здавався мені переставленим, ніби хтось замінив його на версію, де ніщо не збігається. Олексій той же голос, той же запах, ті ж ранкові рухи біля кави і все одно в мене в голові гуркотіло: «То вже не він. Не той, за кого я його вважала».
Пробувала логічно розмірковувати. Можливо, це справжня помилочка? Може, колега з роботи випадково зателефонувала? Але тон голосу, впевненість у словах тієї жінки, слово «чекаємо», все це підказувало, що це не перший раз.
Я почала стежити за Олексієм. Здавалося, все залишалося на своїх місцях, проте… Він паркував машину трохи далі, ніж зазвичай. Відрядження ставали частішими, а короткі повідомлення у месенджері були надзвичайно стислими і холодними ніби їх писав хтось інший.
Тоді я вирішила дізнатися правду. Після однієї з «відряджень» я зазирнула у багажник. Там лежав лише один чек готель у Львові, сума 2450 гривень. Це не той місто, куди, як казав, їхав Олексій. Дата співпала з тим днем, коли він сказав, що повернеться пізно через затори.
Серце билося, але я не зупинилась. Наступного разу, коли Олексій готувався виїжджати, я записала номер автомобіля, зазначений у чекові, і назву готелю. Через два дні я була в центрі Львова.
Не знала, чого очікувати: можливо, просто підтвердити, що його там немає? А можливо, підтвердити, що я зійшла з розуму? Коли я під’їхала до готелю і побачила Олексія, що виходить з будинку, тримаючи за руку маленьку дівчинку я застигла. Дитина була приблизно чотири роки, кепка схилена набік, сміх, який звучав, як дзвінок, а риси на обличчі його власні. Маленька копія Олексія.
Виходила жінка молодша за мене, близько тридцяти років. Виправила дитині куртку, а Олексій поцілував її в лоб, ніби це його буденність, його сім’я.
Я відступила до машини, ніби втративши ноги. Руки тремтели. Телефон знову задзвонив мабуть моя донька, що чекала, коли я повернусь з «покупок». Я не підняла слухавку, лише дивилась на цю картину, немов крізь скло у чужий світ. І тоді зрозуміла: це не роман, це не зрада. Це щось гірше. У нього була друга сім’я, друге життя, а я лише другорядна роль, фон.
Не знаю, скільки я сиділа в тій машині. Нарешті запустила двигун і поїхала, хоча не додому. Потрібно було повітря, потрібен був віддих від власних ілюзій.
Ввечері я повернулася додому. У будинку панувала тиша, діти вже спали. Олексій сидів у вітальні перед телевізором, ніби нічого не сталося. Він підняв брову, подивившись на мене.
Довго ти був у магазині. Все в порядку? запитав він спокійним тоном, яким колись заздрили мої подруги.
Я мовчала, дивилась на нього і думала, як я могла так довго не помічати його подвійне життя. Як довго йому вдавалось триматися в двох ролях? Чи відчував він колинебудь провину?
Я сіла навпроти і спокійно сказала:
Сьогодні була у Львові.
Він затих. Усмішка зникла.
З якої причини? запитав, голос вже не був впевнений.
Я бачила вас. Тебе, її і хлопчика.
Мовчання запанувало. Після довгої хвилини ми сиділи в тиші, потім він зітхнув:
Я не хотів тебе поранити. Це так сталося.
Дитина сталося? перебила я. Сім’я сталося?
Він стиснув руки, не намагаючись виправдовуватись. Можливо, зрозумів, що нічого не вдасться. А можливо, був вже втомлений від брехні.
Я не хотів нікого залишати сказав він врешті. Ні вас, ні їх. Я думав, що зможу.
«Зможу» Чи це назва вести два життя одночасно? Чи будувати будинки в двох різних домах? Брехня перед одними і іншими заради зручності?
Я підвелася.
Не знаю, що буде далі. Але точно знаю одне: я більше не граю в цьому цирку.
Не плакала. Не кричала. Було порожньо, але всередині розпускалась нова сила гнів, так, але й відчуття, що я готова щось змінити.
Через два тижні я сказала йому, що він має виїхати. Він не плакав, не протестував, просто тихо зібрав речі і вийшов.
Тоді, вперше за довгий час, я змогла дихати. Без його брехні, без постійної напруги. Я була одна, але вільна.
Тепер мене турбує лише одне питання: як я могла потрапити в таку пастку? Як я могла не помітити, що живу в чужому театрі, а не у власному домі? До сьогоднішнього дня не можу зрозуміти, як… як я опинилась у цьому.
