Предчуття
Олексій жив у панельній девятиповерховій будці на Пречистенському, де стіни тонші за пергамент, а кожен чих сусіда лунає в радіаторах, наче скрипка в оркестрі.
Він давно вже не реагував на хлопання дверей сусідів, на крики про переставляння меблів і на голосовий крик старенької Марии знизу, що транслювала телебачення, наче грим.
Але те, що творив сусід згори (некто Олександр), доводило його до межі і змушувало плювати лихими словами.
Кожну суботу цей «нечестивий чоловік» без жодного сорому крутнув і дриль, і перфоратор!
То о девятій ранку, то в одинадцятій. Але завжди у вихідний! І завжди саме в той момент, коли хотілося надовго підхопити сон.
Спочатку Олексій, людина спокійна, сприймав це філософськи: «Може, ремонт затягнувся Можна зрозуміти» думав він, перекидаючись у ліжку і притискаючи голову подушкою.
Але тижні йшли, а перфоратор будив його по суботах знову і знову.
То короткими серіями, то довгими тягливими гудками. Здавалося, сусід щось починає робити, потім кине, а потім знову повернеться до справи.
Іноді нестерпні звуки сипалися не лише вранці, а й у будні, близько сьомої вечора, коли Олексій повертався з роботи, мріючи про тишу. Кожного разу він хотів піднятись і виговоритися, проте втома, лінь чи просте небажання конфлікту тримали його в стрічці.
Одного разу, коли дриль розкотився над головою ще раз, Олексій не витримав і кинувся вгору. Дзвонив, стукачив У відповідь ні звуку. Тільки клятий перфоратор ревів, передаючи вібрації прямо в череп.
Колинебудь я! вирвалося у нього, та незавершеним залишилось слово «колинебудь». Сам він не знав, що саме збирається вчинити.
Уяви його крутили: від вимкнення електрики в під’їзді до більш витончених планів написати скаргу, натравити віконного, забити пінопласт у вентиляцію.
Іноді Олексій уявляв, як сусід раптом розуміє, що надокуч, і приходить просити вибачення. Або переїжджає. Або
Ну, хоч щось!
Лиш би перестав сверлити!
Цей звук став для Олексія символом несправедливості. Він щоразу думав: «Хоч би хтось у під’їзді не розсердився і не зупинив це безпідставне гвалтіння!»
Але всі сиділи у своїх норах і ні в чим не втручалися.
А потім стало те, чого Олексій не очікував
***
Одного суботнього ранку він прокинувся не від шуму, а від тиші.
Довго лежав, прислухаючись: коли ж знову завизжить клятий апарат? Та тиша була густою, спокійною, майже осяжною
Зламався! промайнуло в голові, чи цей монстр вже поїхав?!
День пройшов у дивовижному відчутті свободи. Пилосос працював тихіше, чайник здавався майже ласкавим, а звук телевізора не вібрував у стелі.
Олексій сидів на дивані і ловив себе на посмішці. Широкій, як у дитини.
***
У неділю теж було тихо. І в понеділок. І у вівторок. І в середу. Шум, наче вирізали з його життя
Тиша зверху трималась майже тиждень.
Олексій перестав списувати це на ремонт, відпустку чи випадковість. У цій паузі було щось незвичне, тривожне. Надто різкий контраст після місяців постійного галасу
***
Він довго стояв перед дверима сусіда, збираючи сміливість, і намагався зрозуміти: навіщо це? Переконатися, що все гаразд? Або навпаки перевірити, чи не марно себе накручує?
Олексій натиснув дзвінок.
Двері відчинили майже одразу і він зрозумів, що щось сталося.
На порозі стояла вагітна жінка. Бліде обличчя, опухлі вії. Він бачив її кілька разів раніше, та тепер вона виглядала старшою на кілька років.
Ви дружина Олександра? спитав він обережно.
Вона кивнула.
Щось сталося? Я давно нічого не чую
Він здригнувся. Слова застрягли в горлі: як можна сказати, що прийшов через тишу?
Жінка відступила крок, пропускаючи його всередину. І раптом прозвучало тихо:
Леші більше немає.
Олексій не одразу зрозумів сенс. Потрібно було кілька секунд, аби слова зєдналися в цілісність.
Як коли?
Минулої суботи. Рано вранці. Вона протерла сльозу. Розумієте цей безкінечний ремонт Він так втомився. У вихідні робив все, а в будні часу не було. Того дня він підвстав раніше мене хотів довести ліжечко. Поспішав. Боявся не встигнути
Вона розмахнула рукою в глибину квартири.
Там, біля стіни, стояло акуратно розкладене дитяче ліжечко точніше, його половина. Інструкція, упаковки з кріпленнями, якісь деталі лежали на підлозі.
Він просто впав, прошепотіла вона. Серце. Я навіть не встигла прокинутись.
Олексій стояв, ніби врослий в підлогу.
Слова жінки важко, повільно проникали в свідомість
***
Шум
Той сам, що його так дратував, будив по суботах! Він стільки разів кляв його разом із тим, хто його створював! Олексій опустив погляд він упав на коробку з деталями ліжечка.
Малі гвинти, шестигранник, наклейки з номерами деталей. Все акуратно розкладено так роблять лише ті, хто дійсно хоче створити щось важливе.
Може, вам щось треба? почав він тихо, та жінка покотала головою:
Дякую. Ні
Олексій пішов майже на цукнах, як відходять від чужого болю.
Він спускався сходами, тримаючись за перила. Кожен крок звучав тупим відчуттям провини, яке не мало чіткої форми, та палало неймовірно.
***
Вдома він підняв очі до стелі. Тиша стояла густо, насичено. Ніби осуджувала в чомусь
Можливо, в тому, що Олексій ненавидів того Олександра? Ненавидів лише тому, що той заважав йому спати?! Він навіть кляв його за це! Для нього це був не чоловік, а просто шум. Незручність.
А тепер
Тепер його немає.
Замість того, є жінка, яка його оплакує.
Незабаром народиться дитина, у якої вже немає тата.
І є ліжечко, яке він дуже хотів зібрати.
Але не встиг
Треба буде зайти до його дружини, подумав Олексій, допомогти. Вряд чи вона сама
***
Вечором, коли думки оселилися, Олексій знову поглянув на стелю. Тиша залишалася мертвою.
Він довго сидів у напівтемній кухні і зрозумів, що сьогодні просто заснути не зможе. Олексій піднявся наверх, задзвонив. Двері відкрилися, жінка підняла брови вона, звісно, його не чекала.
Олексій, помітно збентежений, тихо промовив:
Послухайте Я розумію, що ми ледве знайомі. Але, якщо дозволите я можу зібрати ліжечко. Він хотів, щоб воно було готове. І якщо можна я хотів би допомогти.
Вона спочатку мовчала, лише довго вивчала його, ніби намагаючись зрозуміти сенс сказаних слів.
Потім повільно кивнула.
Заходьте.
Олексій увійшов, обережно переступаючи через коробки з деталями.
Працював довго, мовчки.
Жінка сиділа на дивані, гладячи живіт. Іноді тихо всхлипувала, намагаючись не заважати. Коли Олексій прикрутив останній гвинт і піднявся, щоб поправити спинку ліжечка, повітря в кімнаті змінилося. Начебито розрядилося.
Жінка підійшла ближче і провела рукою по гладкій деревяній перекладині.
Дякую, прошепотіла вона. Ви ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо.
Олексій стояв, не знаючи, що відповісти.
Він лише кивнув.
І, виходячи, раптом відчув, що вперше за довгий час зробив щось справді правильне, і зрозумів, що обовязково повернеться сюди.
