Трудний вибір
Олег знову затримався на роботі. Олена сиділа за столом і дивилася на охолонутий обід. Запах запеченої курки з ароматом трав переплітався з запахом свічки, яку вона запалила дві години тому тепер віск капав нерівними краплями, немов сльози. Телевізор мовчки транслював прогноз погоди, а вона не слухала його. Натомість прислухалася до скрипу ліфта в під’їзді, до кроків на сходовій площадці чи то не він?
Але двері не відкривалися.
Вона могла б зателефонувати. Сказати: «Де ти?» або «Я хвилююся». Але навіщо? Він завжди відповідав коротким «Скоро» або роздратованим «Не турбуй мене». Потім приходив, втиравшийся в телефон, і між ними зростало важке мовчання, ніби вони не двоє, а двоє окремо.
Вони жили разом уже пять років.
Вчора їхня подруга Ганна поділилася фото хрещення сина. На фоні щасливі обличчя, красиве плаття, чоловік Ганни з малюком на руках. А сьогодні в стрічці зявилося ще одне весільне фото спільних друзів.
Коли ж ви? запитували вони.
Ми не поспішаємо, відмахувався Олег.
Але Олена вже встала від цього «не поспішаємо».
Ти взагалі хочеш одружитися зі мною?
Олег щойно зайшов, зняв куртку, потягнувся до холодильника за пивом. Питання застало його зненацька рука замерла посеред шляху.
Звісно, хочу, відповів він, голосом приглушеним, ніби слова застрягли в горлі. Зараз не найкращий час для цього питання.
А коли буде кращий? вона схопила виделку, ніби бачить її вперше. Коли купиш квартиру? Отримаєш підвищення? Або коли нам обом виповниться сорок?
Він відвернувся, наче шукаючи порятунку в етикетці пляшки.
Не заводься, добре? Я втомився.
Я теж втомилася, прошепотіла вона.
Але він уже рушив у душ, залишаючи за собою тишу густу, мов туман, в якій вони губилися всі ці роки.
Олег виріс, спостерігаючи, як руйнується сімя. Він памятав батька ще смішного, сильного, який підкидав його, пятирічного, до стелі. А також того, яким став потім: порожнім поглядом, вічно пахнучим перегаром, що кидала в матір тарілками.
Краще мати батька, ніж такого, колинебудь вирвався у розмові з другом.
Тоді він пообіцяв собі: якщо вже заводити сімю, то не таку. Тільки коли буде впевнений, що не повторить помилку. Однак впевненості не було.
Олена була повною протилежністю його матері спокійна, терпелива, не схильна до криків. І все ж
Кожного разу, коли вона обережно підняла тему шлюбу, Олег ловив себе на думці:
«А чи не помилюся? Чи не криється в мені той самий монстр?»
Він бачив, як його руки стискаються в кулаки після важкого дня точно як у батька. Відчував, як піднімається роздратування, коли Олена просила про щось. Хоча він ніколи не піднімав руку чи голос, страх жив глибоко:
«А що, якщо це лише початок?»
Одного разу, після особливо важкої розмови, Олена запитала прямо:
Ти боїшся стати, як твій батько?
Я не стану, різко відповів він.
Тоді в чому проблема?
У тому, що я не впевнений, чи зможу бути достатньо хорошим замість нього.
Вона замовкла, потім взяла його за руку:
Ніхто не вимагає ідеалу. Я просто хочу, щоб ти спробував.
Але Олег знав: для нього «спробувати» означало ризик зруйнувати ще одне життя. І цей страх був сильніший за кохання.
Спершу треба стати на ноги, сказав Олег, виходячи з душу, обтиравшись рушником. У його очах була втома після дванадцятигодинного робочого дня. Хочу, щоб у нас все було ідеально.
Олена сиділа за столом, чекаючи його. У її погляді читалося щось між розумінням і втомленим розчаруванням ця розмова вже стояла сотий раз.
А що для тебе «ідеально»? запитала вона, без упреку, лише з щирим інтересом.
Олег замовк. Він часто вказував це слово, не задумуючись про його зміст. У голові мерехтіли образи: простора квартира в центрі (хоча вони вже орендували затишну двокімнатку біля станції метро), новенька іномарка (хоча його підержана Хонда служила пять років), посада директора (хоча він і так отримував удвічі більше середньої зарплати в Києві).
Він не відповів, бо раптом зрозумів його «ідеально» нагадувало рекламний банер: блискуче, та порожнє всередині. Ніби він чекав чарівного моменту, коли зірки зійдуться, фінанси подвояться, і він стане іншим «ідеальним» чоловіком, батьком, годувальником.
Олена спостерігала, як на його обличчі змінюються вирази. Вона знала цю його рису схильність загортати себе в пастку нереалістичних очікувань.
Знаєш, нарешті сказала вона, обираючи слова обережно, ідеальний момент ніколи не наступить. А ми можемо бути щасливі тут і зараз, просто такими, які є.
Олег поглянув на їхню квартиру на книжкові полиці, які вони зібрали разом, на фотографії подорожей, на кота, що мирно дрімає в кріслі. І вперше задумався: а може, «ідеально» це не про умови, а про нас двох? Проте страх кроку в невідоме знову змусив його мовчати.
Він лише дістав пульт, вимкнув телевізор і взяв телефон, даючи зрозуміти, що розмова завершена.
Олег любив Олену.
Любив, коли вона сміялася його дурним жартам за сніданком. Любив, як вона ворчала у сні, коли він обережно перетягував плед. Любив навіть її звичку залишати чашки з недопитим чаєм по всій квартирі кожна така знахідка викликала у нього посмішку.
Але ще більше він любив тишу. Ту саму, що настала, коли Олена їхала до батьків на вихідні. Любив свої звички розкидання шкарпеток по підлозі, не вмикання світла, затримки за іграми до трьох ночі, спонтанні виїзди на рибалку з друзями без довгих пояснень.
Навіщо нам штамп у паспорті? запитував він у такі моменти, обіймаючи її за плечі, поки вона мила посуд. Ми ж і так разом. Хіба цього мало?
Але Олена хотіла більшого. Не кільця з діамантами, не розкішного банкету в ресторані. Їй треба було майже незриме, але важливе відчуття вибору. Щоб кожного ранку він свідомо вирішував бути з нею, не за інерцією, а тому, що справді хоче.
Штамп це не про зобовязання, говорила вона, дивлячись прямо в його очі. Це про те, що серед усіх можливих життів ти вибираєш саме це. Саме нас.
Олег відводив погляд. Він знав, що вже обрав її давно, але слово «назавжди» все ще лякало своєю остаточністю. Ніби підписуючись у ЗАГСі, він назавжди ховав того безтурботного хлопця, який міг у будьякий момент зірватися куди завгодно.
А якщо ми розлучимося? раптом вирвався питання, немов довго ховався в ньому. Олег стояв у вікні, спиною до Олени, глянувши на вечірнє місто, і бачив зовсім інші картини рахунки адвокатів, поділ майна, порожні кімнати їхньої квартири.
Що? Олена замовкла.
Ну це дорого. Іпотека, аліменти говорив він, ніби розраховував бізнесплан, а не можливий кінець їхніх стосунків. Ти ж знаєш, як у мого колеги половину квартири віддав, ще і на дитину платить
Олена тихо підвелася зі стільця і розсміялася гірко, майже беззвучно. Цей сміх був більше схожий на видих, на останню бульбашку повітря, що виривається з тону корабля.
Ти вже навіть розлучення продумав, а одружитися боїшся, промовила вона, у голосі не було злості, лише втомлене розуміння. Знаєш, що найсмішніше? Ти боїшся розлучення більше, ніж того, що ми можемо втратити одне одного зараз. Бо розлучення це цифри, документи, конкретні втрати. А втратити кохання для тебе це щось абстрактне, чи не так?
Олег обернувся. У його очах читалася розгубленість він не очікував такої реакції. Він був готовий до сварки, до сліз, навіть до мовчазної образи. Але не до цієї прозорої ясності.
Я просто почав він, та слова застрягли в горлі. Що він міг сказати? Що намагається захистити їх обох? Що хоче передбачити всі варіанти? Це звучало б як виправдання, і вони обоє це розуміли.
Олена повільно підішла до нього, зупинившись на відстані простягнутої руки. Її обличчя залишалось спокійним, проте в очах була нова рішучість.
Якщо ти вже зараз думаєш, як ми будемо розлучатися, тихо сказала вона, значить, ми вже розходимося. Просто ще не оформлювали це документально.
Вона повернулася і вийшла з кімнати, залишивши Олега наодинці зі своїми розрахунками, страхами і раптово нахлинувшим усвідомленням: всі його спроби передбачити майбутнє могли вже зараз зруйнувати теперішнє.
Фінал
Вони розлучились у один із тих непримітних будніх днів, коли життя зазвичай не змінюється. Без скандалів, без розбитої посуду просто Олена прийшла з роботи на годину раніше і тихо почала збирати речі. Олег застиг її в цьому, коли повернувся додому.
Ти їдеш? спитав він, застрягши у дверях.
Олена акуратно складала в чемодан светри, які він так любив на ній. Її рухи були точними, виміряними видно було, що рішення не було спонтанним.
Так, відповіла вона, не піднімаючи очей. Я орендувала квартиру в центрі.
Олег відчув, як земля зникає з-під ніг. Він уявляв цю мить сотні раз, а тепер зрозумів, що зовсім не готовий.
Ми можемо почав він, та Олена перебила:
Ні, Олеже. Не можемо. Я дала нам місяць після тієї розмови. Ти навіть не спробував.
Вона закрила чемодан тихим клацанням. Цей звук, чомусь, прозвучав голосніше за хлопнувші двері.
Олена пішла не тому, що розлюбила. Любов дивна штука, вона не зникає миттєво. Вона пішла, бо зрозуміла, що його страх перед зобовязаннями був сильніше за кохання. Він не боявся шлюбу сам по собі він боявся зробити свідомий вибір.
Я не чекала обіцянок на все життя, сказала вона у дверях. Я просила лише одного щоб ти вибрав нас тут і зараз. Але ти так і не вирішив.
Олег залишився один. У квартирі, яка раптом стала надто велика. З свободою, що тепер здавалася надто голосною. З телефоном у руці, на якому вже був набраний номер Олени і стертий п’ять разів підряд.
Він був вільний. Повністю вільний. Міг робити все, що захотів їхати з друзями на вихідні, залишатися надто довго на роботі, кидати шкарпетки куди завгодно. Проте в першу ніч він ліг на диван і дивився в стелю, згадуючи, як Олена ворчала у сні, коли він перетягував ковдру.
І він так і не зрозумів, що страшніше втратити її чи втратити себе. Тепер, коли її вже немає поруч, він з жахом усвідомив: можливо, справжній він це той, хто сміявся разом з нею над дурними жартами за сніданком. А той «вільний» Олег, за яким він так тримався, лише хлопчина, що ховається від життя за списком виправдань.
Ранок приніс йому її улюблену чашку з недопитВрешті-решт, він зрозумів, що справжня свобода це не відсутність зобовязань, а сміливість залишитися поруч з тим, кого любиш, навіть коли страхи шепочуть проти.
