Анна Ковальчук спокійно поглянула на Орису. У її очах не було ні гніву, ні страху, лише різка спокійність, немов гострий край чистого скла.
Так, я добре спала, мовила вона тихо. А сьогодні я йду.
Слова зависли в повітрі, важкі і остаточні. Ориса стискає пояс халату, шукаючи впевненість.
Не говори дурниць, сказала вона нервово, усміхаючись. Куди ж ти підеш?
Туди, де не треба просити дозволу, щоб бути собою, відповіла Анна, наливаючи собі чашку чаю.
Данило з’явився у порозі, розпатланий і розгублений. Що сталося?
Нічого нового, сказала вона, не звертаючи на нього уваги. Просто сьогодні все закінчується.
Він зайшов до спальні і почав упаковувати речі в валізу. Рухи були повільними, але впевненими. Данило мовчки спостерігав, не знаючи, чи варто зупиняти її, чи відпускати.
Анно, будь ласка, не роби так. Ми можемо поговорити, виправити все.
Ми говорили роками, відповіла вона, не піднімаючи очей. Ти мовчав, а я говорила. Твоя тиша важила більше, ніж будьяке слово.
Ориса стояла в дверях, наче статуя, що розпадається.
Ти не можеш так просто йти! Сім’ю не залишають!
Анна повернулася, подивилася їй в очі. Сім’ю не руйнують, коли хтось йде. Вона руйнується, коли хтонебудь перестає поважати іншого.
Вона закрила валізу, взяла документи на автомобіль, на квартиру, сумку, пальто.
Данило крокнув до неї. Ти дійсно підеш?
Я вже пішла, відповіла вона. Залишилося лише тіло, що треба вивезти.
Вона пройшла повз них, не озираючись. У коридорі пахло пилом і свободою. Кожен крок був чистим розрізом багатьох років мовчання.
Через два тижні Анна орендувала маленьку студію в тихому районі Києва. Кімната була скромна: білі стіни, одне вікно, але там вона відчула дихання. Щоранку вона варила каву і пила її біля вікна, спостерігаючи повільний потік вулиці. Самотність була важкою, проте вона була її власна.
У вечірній тиші її думки тяжіли. Іноді їй снилися сміх дітей, дзвін посуду в старій кухні. Вона прокидалась у сльозах, але вже не від страху, а від відсутності.
Одного дня телефон завібрав. Це було повідомлення від Данила:
«Сподіваюся, ти в порядку. Діти запитують про тебе».
Анна перечитала його кілька разів, перш ніж відповісти:
«Скажи їм, що я їх люблю. Скоро зустрінемось».
Вона вимкнула телефон. Сльози впали мяко, щиро. Це були не сльози скорботи, а полегшення.
Незабаром вона отримала роботу в маленькому дизайнерському бюро. Спочатку прибирала, допомагала, спостерігала. Але її смак до кольорів і порядку привернув увагу власника. Через деякий час вона працювала самостійно, і одна клієнтка, посміхаючись, сказала:
У вас талант створювати спокій.
Анна посміхнулася у відповідь. Це був перший раз за роки, коли хтось помітив саме це в ній.
Тим часом Ориса ставала все мовчазнішою. Вночі вона сиділа перед телевізором, не змогла зосередитися. Усе в домі нагадувало про Анну: штори, посуд, тиша. Данило продовжував рутину з дітьми, але в оселі не було жіночого голосу, що наповнював би її життям.
Одного вечора Данило привіз дітей до студії Анни. Коли вона їх побачила, бросилася обіймати їх. Еліза заплакала, Марко сховався в її обійми. Данило стояв у дверях, відчуваючи суміш провини і ніжності.
Гарно влаштовано, сказав він.
Маленько, але моє, відповіла вона втомленою посмішкою.
Настала тиша, що вже не боліла.
Приїжджайте, коли захотіте, додала Анна. Не хочу, щоб діти росли в образах.
Данило повільно кивнув. Дякую. Я просто хотів знати, що ти в порядку.
Не треба бути в порядку, відповіла вона. Достатньо бути вільною.
Через кілька місяців Анна отримала лист. Пізнавала почерк: це була Ориса.
«Анно,
можливо, я помилилася щодо тебе. Хотіла показати, що таке сімя, а лише налякала. Твоєї присутності мені не вистачає. Якщо хочеш, прийди в неділю на вечерю. Без упреків, просто як люди.
Ориса».
Анна довго тримала лист у руках, потім посміхнулася. Вона не знала, чи підете, адже не завжди можна зашити розбиті частини, проте можна зупинити їх кровотечу.
Вона вийшла на балкон. Київське небо було спокійне, у повітрі пахло дощем. Вона подивилася на віддалені вогні, глибоко вдихнула.
Тепер вона вже не «дружина» чи «зятька», а просто Анна Ковальчук жінка, що знайшла свій голос після втрати всього.
У далеку проїхав трамвай, його вогні відбилися в її очах. Анна посміхнулася. Не знала, що принесе завтра, але вперше не боялася.
Бо врешті-решт, найголовніше це бути вірним собі і шанувати власну свободу.
