Дорогий щоденнику,
Сьогодні згадую, як у моїй родині зявилася друга інша жінка, донька моєї подруги Олени. Вона, немов випадкова зірка, зявилася в нашому житті після відпочинку в Туреччині, у місті Анталья. Там, під сонячним бризом, Олена завагітніла, і незабаром народила маленьку Марічку темношкіру дівчинку з чорними, блискучими оченятами.
Олена працювала в Київському офісі, а Марічка залишалася під наглядом бабусі Ганни. По вечорах Олена іноді залишала роботу, щоб розвіяти буденні клопоти, і іноді приводила когось до дому. Бабуся знала про це, але не втручалася в чужі справи.
Коли Марічці виповнилося пять, Олена оголосила, що переїжджає до нового чоловіка, про дитину ще не повідомивши його. Вона просила мене, щоб Марічка залишилася з нами. Я змушена була залишити посаду і перейти на скромну пенсію в гривнях. Олена час від часу підкидувала гроші на мою картку.
Дитина дуже сумувала за мамою. Вона стояла у вікні, слухала кожен звук у підїзді, ніби чекаючи голосу Олени. Олена приходила все рідше, переводячи гроші, але одного вечора вирішила завітати з подарунками та цукерками. Я вже була в кухні, коли Марічка, після вечірньої ванни, сиділа у піжамі перед телевізором, дивлячись улюблене шоу «Добраніч, малятко».
Почувши голос матері, дівчинка миттєво підскочила з дивану, схопила Олену за шию і крикнула: «Мамо, я так сумувала! Я тебе люблю!» Я спокійно відповіла: «Марічко, мамі боляче, відпусти руки. Я теж тебе люблю». Діточка трималася так міцно, що я ледве могла розвязати її маленькі рученята. Тоді вона обхопила мене за ноги і запитала: «Ти не підеш? Ти більше не залишиш мене? Ми тепер назавжди разом?»
Я відповіла: «Ти ще трохи потерпи, Марічко, скоро я тебе заберу. А зараз я маю йти». У той момент я стояла на кухні, а сльози лилися, наче град. Олена шукала у аптечці валідол, щоб заспокоїти нерви.
Після прощання Олена різко зашибала двері. Марічка сиділа на підлозі, спокійно дивлячись у порожнечу, не плакала, а лише шепотіла: «Мама мене не любить, вона мене покинула. А батька у мене немає. У всіх є батьки, а у мене ні». Я, бабуся, підняла її з підлоги і сказала: «Дитинко, я тут, я з тобою». Марічка обійняла мене, притиснувши голову до мого плеча, і попросила: «Бабусю, розкажи казку про пташку і лисичку». Я відповіла: «Звісно, зараз підготую тобі ковдру і розкажу». Я помахала Олені рукою, сигналізуючи, що йду, а вона кивнула очима.
Молюсь, щоб здоровя у бабусі було міцним, щоб вона могла виховати цю дитину. Хай Олена ще переосмислить свої рішення в житті трапляються різні історії.
Нагадую собі про випадок з радянських часів: жінка зєдналася з чоловіком, не повідомивши про дитину. Через рік все стало відомо, коли матері знадобилася медична допомога. Чоловік, дізнавшись про «зрадливе» ставлення, залишив її, сказавши, що таку матір не хоче для своїх майбутніх дітей.
Дивлюсь у майбутнє й хочу вірити в краще.
З любовю, ваша Ганна.
