Мишо, ти знову забув кран! Умивальник весь в іржі! Наталя стояла в ванній, розглядаючи жовтогарячі плями на білих плитах.
Наталю, я раніше навіть не був у кухні! голос мого чоловіка лунав з кухні, роздратований. Можеш сама забула?
Я місяць на лікарняному лежала, мені ж то кран відкривати?
Висунувся Михайло, витираючи руки рушником.
Ну, не знаю. Може, сам зламався. Дзвоним сантехніка.
Наталя махнула рукою. Спорити не хотіла. Після операції сил не було, кожен рух давався важко. Вона обережно сіла на стілець, я поставив перед нею тарілку з вівсянкою.
Їж. Лікар сказав, треба правильне харчування.
Знаю, повільно жувала вона. Каша була без смаку, але ковтати доводилося. Організм відновлювався дуже повільно.
Минуло майже місяць від того, як мене везли швидкою. Апендисит з ускладненнями, треба було розрізати, потім запалення. Два тижні в лікарні, ще два вдома. Наталя схудла, посиніла, виглядала на шістдесят, хоча їй лише сорок пять.
Мишо, як там на роботі? Кому дзвонив? запитала вона між ложками.
Дзвонив Анатолію Петровичу. Він сказав: одужуй спокійно, не квапся.
І все?
Ну, так.
Наталя нахмурилася. У голосі чоловіка було щось підмінне. Вона подивилась уважніше. Я відвернув погляд, яскраво терши сковорідку.
Мишо, ти щось приховуєш.
Ні, все нормально! Не вигадуй!
Не вигадую. Я ж це відчуваю.
Я зітхнув, поклав губку і повернувся до неї.
Слухай, справді сталося щось. Але не хвилюйся, добре? Тобі не треба панікувати.
Серце Наталії забилося швидше.
Що сталося?
Костянка прийшла до нашого офісу. Тимчасово. Поки ти на лікарняному.
Тиша. Наталя дивилася на мене, не вірячи вуха.
Костянка? Твоя сестра? У бухгалтерії?
Так. Вона шукала роботу, памятаєш? А у Анатолія Петровича звільнилося місце, і він взяв її на заміну.
На моє місце, мовила Наталя глухо.
Технічно так. Але це ж тимчасово! Ти повернешся, і все буде, як раніше!
Наталя відштовхнула тарілку, апетит зник миттєво. Костянка сестра Михайла, двадцять чотирирічна красуня з довгими ногами, білосніжною усмішкою і амбіціями, що сяяли, немов хмарочоси.
Наталя ніколи її не любила. З першої зустрічі, коли я представив їх один одному, вона відчула холодок. Костянка дивилася на неї з висоти, ніби Наталя не гідна її брата. Після шлюбу вона вже відкрито проявляла презирство.
Мишо, одружився на бухгалтерці, говорила вона підругам, а Наталя чула. Уявляєте? На бухгалтерці! Не знайдеш кращого!
Але я любив Наталію. Принаймні, здавалося. Ми жили разом пятнадцять років, і весь цей час Костянка трималася осторонь, зявлялась на святкових подіях, дарувала подарунки, поверталась у своє життя.
Тепер вона зайняла місце Наталі.
Чому ти мені не сказав? запитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Не хотів розчарувати. Ти ж була хвора.
Коли це сталося?
Два тижні тому.
Два тижні! І ти мовчав!
Наталю, заспокойся! Це ж не назавжди! Ти одужаєш, підеш, і Костянка підете!
Костянка, повторила вона з гіркотою. Звичайно, Костянка. Завжди Костянка.
Вона піднялась, пішла в спальню. Я залишився на кухні, і вона чула, як я шиплю зубами.
Лежачи в ліжку, вона уявляла, як Костянка сидить її замість в офісі, за її столом, спілкується з Анатолієм Петровичем, посміхається йому своєю фірмовою усмішкою.
Наталя згадала, як двадцять років тому вступала в цю компанію. Молодою, сповненою ентузіазму. Починала як помічник головного бухгалтера, потім стала головним спеціалістом. Знала кожну цифру, кожен документ. Працювала чесно, сумлінно.
Тепер її місце зайняв чужий, родич, але чужий.
Я продовжував працювати, а вона залишалась у лікарні ще тиждень. Лікар подовжив лікарняний лист, сказав, що ще рано виходити. Але Наталя рвалася назад, хотіла повернутись у свій офіс, вигнати Костянку, як вигоняють захопників.
Сідати ще. Навіщо поспішати? Здоровя цінніше, радив я.
А вона відчувала підступ. Щось я приховую. Після роботи повертався пізніше, на питання відповідав ухильно. Ввечері довго сидів у телефоні, переписувався, посміхався.
З ким це ти? спитала вона одного вечора.
З Костянкою. Вона питає про роботу, я пояснюю.
Чому вона мене не питає?
Не хоче тебе турбувати, мабуть.
Наталя мовчала. Не хоче турбувати. Як же.
Нарешті лікарняний закінчився. Лікар підписав, дозволив вийти на роботу. Наталя підготувалась з ранку ретельно: одягла найкращий костюм, накрасилася, уклала волосся. У дзеркалі бачила блідну, постарілу жінку, та не показувала цього.
Ну що, іду на роботу, сказала вона мені за сніданком.
Наталю, може, ще відпочинеш? я занепокоївся. Ти ще слабка.
Я в порядку. Лікарняний закінчений, пора працювати.
Я проводив її до дверей, поцілував у щоку.
Удачі.
Вона їхала в офіс на маршрутці, нервувала. Що її чекатиме? Як колеги сприймуть? Що скаже Анатолій Петрович? І головне що зробить Костянка?
Офіс розташувався у старій будівлі в центрі Києва, на Хрещатику. Наталя піднялася на третій поверх, відчинила знайомі двері. У приймальні сиділа секретарка Оля.
Наталю! раділа вона. Ти повернулася! Як ти?
Нормально. Одужала. Де Анатолій Петрович?
У себе. Заходь.
Наталя пройшла коридором, минаючи бухгалтерію. За її столом сиділа Костянка в облягаючій сукні, розпущеним волоссям, яскрава, як павич. Розмовляла з Маріною, колегою Наталії, сміялася.
Наталя відвернулась, проштовхнулася далі, постукала в кабінет директора.
Вхід!
Анатолій Петрович сидів за столом, розглядав папери. Побачивши Наталю, підвівся.
Наталю Сергіївно! Доброго здоровя! Як справи?
Доброго дня. Ось листок, простягла вона документ.
Він переглянув, кивнув.
Добре. Тож виходьте?
Так. З сьогоднішнього дня.
Він підняв лист, поклав його на стіл.
Наталю Сергіївно, треба поговорити. Сідайте.
Наталя сіла, серце забилося тривожно.
Під час вашого лікарняного я взяв на ваше місце Костянку Михайлівну. Вашу родичку.
Сестру чоловіка. Знаю.
Вона добре себе проявила. Швидко орієнтується, клієнти задоволені.
І що ви пропонуєте?
Анатолій Петрович розклав руки.
Наталю Сергіївно, ви чудовий працівник. Але розумієте, у вашому віці, після хвороби можливо, варто подумати про легшу посаду?
Наталя відчула, як холодеє всередині.
Ви мене звільняєте?
Ні, ні! Пропоную перевести в інший підрозділ, менш навантажений.
А моє місце займе Костянка?
Якщо коротко, так.
Наталя встала, руки тремтіли, стиснула кулаки.
Я двадцять років тут працюю. Без помилок, без скарг! А ви замінюєте мене якоюсь дівчиною
Наталю Сергіївно, не розгнівайтесь. Це робоче питання, нічого особистого.
Нічого особистого! голос її розірвався. Ви забираєте у мене роботу!
Я пропоную альтернативу! Ви можете стати помічником у відділі кадрів. Та ж зарплата, а навантаження менше.
Помічником у кадрах після двадцяти років головним спеціалістом.
Анатолій Петрович розвів руками.
Вирішуйте самі. Подумайте.
Наталя вийшла з кабінету, ледь стримуючи сльози. Пройшла в бухгалтерію. Костянка обернулася на стільці, побачила її, обличчя розцвітало солодкою усмішкою.
Наталю! Привіт! Як ти? Відновилась?
Що ти тут робиш? холодно спитала вона.
Працюю. Анатолій Петрович запропонував, я погодилась. Ти ж не проти?
Ще як проти.
Усмішка Костянки стала твердішою.
Наталю, не треба так. Це ж бізнес. Нічого особистого.
Другий раз чую цю фразу за десять хвилин. Ви, напевно, добре порепетували з Анатолієм Петровичем.
Костянка пожала плечима, повернулася до компютера.
Думай, що хочеш. Я тут легально.
Наталя стояла посеред бухгалтерії, відчуваючи погляди колег: Марини, Олі, Олега. Усі відводили очі, стидаючись.
І ніхто нічого не скаже? запитала вона в порожнечу. Всі згідні?
Тиша.
Чудово, розвернулася, пішла до виходу.
Вийшовши, спустилася на вулицю, сіла на лавку під підїздом, діставши телефон, дзвонила мені.
Михайле, як там? Пішла на роботу?
Мене понизили. Твоя сестра зайняла моє місце. Ти про це нічого не знав?
Костянка казала, що Анатолій Петрович задоволений її роботою
Ти знав, що мене хочуть підштовхнути?!
Не підштовхнути! Просто запропонувати інший варіант
Ви всі змовились! голос Наталії дрізав. Ти, твоя сестра, начальник! Усі проти мене!
Ні, ні! Наталю, заспокойся!
Вона повисла слухавку. Дивилась на проїжджаючих, на машини, на життя, що текло своїм ходом. А її життя вже не було. Роботу забрали, чоловік зрадив, навіть родичі стали ворогами.
Ми познайомились, коли нам по тридцять. Я інженер, вона бухгалтер. Зустрілися на дні народження спільного друга, обмінялися телефонами, почали зустрічатися. Вона шукала стабільність, я був спокійним, надійним. Через півроку одружились, зняли квартиру, потім купили будинок. Діти не народились у Наталії проблеми зі здоровям, але я її не звинуватив, говорив, що достатньо її однієї.
Костянка зявилась на нашому весіллі молодша сестра Михайла, красива, смілива. Після тосту вона окинула Наталію оцінним поглядом і сказала: «Ну що, вітаю. Хоча б хтось на тебе полюбив». Наталя мовчала, не хотіла псувати святкування, та запамятала цю фразу.
Ті роки Костянка трималась осторонь, навчалась, працювала то тут, то там. Я допомагав їй грошима, а вона молчала. Тепер же ця сімя відкусила шматок її життя.
Повернувшись додому ввечері, я чекав її на кухні, намагався готувати вечерю. Побачивши її, спробував заговорити:
Наталю, поговоримо спокійно
Не хочу розмовляти.
Будь ласка! Я не хотів, щоб так сталося!
Як ти хотів? вона повернулася до мене, і я побачив у її очах таку біль, що сам усвоявся. Ти хотТи хотів, щоб я залишився, а я зрозумів, що справжня свободайти власним шляхом.
