Віддавши себе життю, я розійшовся з дружиною після сорокароків шлюбу. Тепер, у шістдесят другому, я нарешті сміливо пішов своєю дорогою.
Усі зводили пальці до лоба. Рід, сусіди, навіть касирка в мясному магазині дивилися на мене, як на божевільного. «Той добрий чоловік», «У вас будинок, внуки, спокій», «А тепер що?», «У літньому віці розлучення?».
Так, у літньому віці. У шістдесят другому. Я запакував валізу, залишив ключі на столі і вийшов. Ні крику, ні плачу, ні сцен. Бо все, що треба було пережити і виплакати, я перекинув за останні два десятиліття, мов тінню, у тиші.
Він не зраджував, не пив, не бити. Просто був стіною холодною, мов крига, без емоцій. Ми були як два предмети в одній вітальні: стояли поруч, не спілкувалися. Він дивився телебачення, я поливала квіти. Спали в одному ліжку, але вже давно окремо. Я роками говорив собі: «Так виглядає шлюб», «Усі так живуть», «Не можна мати всього».
Аж одного ранку подумав: а чому б і ні?
Того ранку заварив каву, поглянув у дзеркало і не впізнав того чоловіка. Сірий, втомлений, майже невидимий. Та в глибині ще жила та дівчина, яка мріяла про подорожі, живопис, сміх до ранку. Тоді зрозумів, що більше не хочу чекати. Якщо не спробую зараз, ніколи не встигну.
Отже, відкрив двері і вийшов із життя, яке більше не було моїм.
Перші дні були дивно тихі, але не задушливі, а легкі, ніби ранковий козацький спів. Орендував маленьку квартиру на околиці Києва студію з трьома вікнами, старою диванною. Усе було моїм, хоч ще нічого справжнього не належало. Плану не мав, не знав, куди далі йти. Але вперше за роки відчув простір у голові, у тілі, у серці.
Спочатку прокидався з відчуттям провини, ніби вчинив щось страшне. Залишив дім, дружину, сімейні неділі. Але чи можна кинути те, чого вже немає? Бо давно я вже не відчував, що я чоловік. Здавалося, я лише тінь поруч з людиною, яку вже не розумів і яка не прагнула мене зрозуміти.
Ми говорили про це не раз, а я лише говорив. Що мені погано, що потребую ласки, що хочу більш, ніж лише борщ і серіали. Він кивнув, підморгнув, ввімкнув телевізор. З часом я теж перестав говорити, бо скільки можна просити, щоб тебе бачили як людину, а не як меблі?
Діти реагували порізному. Син мовчав, дочка плакала: «Чому ти не чекала, поки внуки підростуть?», «Тато так страждає», «Навіщо це було?». Я спокійно пояснював, що йшов не з гніву, а з тиші, не для когось, а для себе. Не за романом чи розкішшю, а лише з однією валізою, скромною квартирою і відвагою, яку ношу, як медаль.
Почав виходити в парк, до бібліотеки, на йогу. Записався на курс акварельного живопису, хоч рука тряслася від стресу. Навчався робити речі вперше сам купувати фарби, сам їхати автобусом, сам зайти в кафе і замовити чай. Звучить просто? Може. Але після сорока років бути фоном це мій маленький Говерла.
Одного дня сів на лавку в парку з нотатником і олівцем. Малював дерево, що кидало тінь, листя, жінку з собакою. Очі стали мокрими, та не від болю, а від полегшення, трохи суму не за тим, що пішов, а за тим, скільки чекання було.
Були й моменти сумніву, коли ввечері не мав до кого звернутись, коли знайомий какав: «І що, тепер краще?» Коли дивився в дзеркало і бачив старшу жінку з сивим волоссям, що втікла з власного життя. Але тоді згадував ті дні до цього: порожні погляди, довгі мовчання, холод. І розумів, що тепер, хоч і самотньо, я нарешті собою.
Життя після шістдесяти не кінець, а початок. І не про грандіозну революцію, роман з молодим чи екзотичні подорожі. Іноді достатньо захотіти зранку заварити свою улюблену каву, випити її біля вікна, спостерігаючи, як пробуджується день, без страху і жалю, з відчуттям, що нарешті дихаєш.
Одного ранку проснувся і відчув спокій. Не ейфорію, не збудження, а просто тишу, що не боліла. За вікном туман обгорнув дерева, повітря пахло зимою. Сів з чашкою чаю на підвіконня і дивився на світ той самий, а все ж інший.
Спустився до пекарні. Пекарка за прилавком, як завжди, запитала:
Булочки пшеничні, як завжди?
Ні, сьогодні з маком. Хочу спробувати чогось іншого, відповів я.
Ось це й було. Маленькі вибори. Рішення, які не мають подобатися нікому. Більше не треба питати: «Що їсти на обід?», «Який фільм дивимо?», «Тобі підходить?». Після сорока років не слухати себе, я нарешті почув свій голос тихий, але мій.
Недавно зустрів стару знайому. Зупинила мене на вулиці, подивилася з вище і сказала:
Яка шкода. Ви були такі згодні.
Може, і так, усміхнувся я, Але згода це не те ж, що близькість.
Повернувшись додому, поставив пральну машину, запалив свічку з ароматом імбиру і сів малювати. Руки ще невпевнені, а серце вже сміливіше.
Не знаю, що буде далі. Але знаю, що більше не хочу повертатися до життя, в якому забув, ким я є.
Бо інколи треба йти дуже пізно, щоб нарешті повернутись до себе.
