20241125, четвер, 19:00
Сьогодні нарешті отримала підвищення тепер я, Ірина Вікторівна Ковальчук, регіональний директор у нашій київській філії. У мене навіть ще теплий стілець від попереднього керівника, а я вже сиджу в ньому, наче створена для цього. Чесно кажучи, я в захваті, що саме я призначена, а не якийсь “москаль” із далекого Поділля.
Світлана Петрівна, керівниця відділу кадрів і моя давня подруга, гучно поклала на стіл товсту папку і плюхнулася у відвідувальне крісло. Вона сяяла, немов сама отримала підвищення.
Я провела рукою по гладкій поверхні дубового столу, відчуваючи дивне задоволення. Пятнадцять років я працювала в цій компанії з посадою адміністратора, терпіти капризи клієнтів, працювати допізна над звітами, виправляти чужі помилки. Тепер окрема кабіна з панорамним видом на Київ, службовий автомобіль і зарплата в гривнях, про яку раніше я й мріяти не сміла.
Дякую, Світлано. Без твоєї підтримки, коли я хотіла кинути роботу три роки тому, нічого б цього не сталося, сказала я.
Та не варто! відмахнулася вона. Ти б не встигла розірвати шлюбу, зануритися в депресію, коли Олег, твій колишній, розвалив твої нерви, а ти все одно втримала штурвал. Це нагорода за твою стійкість. До речі, про Олега. Учора в супермаркеті я його бачила.
Моє серце здригнулося. Три роки мовчання, відновлення самооцінки, яку він систематично руйнував протягом десятиліття шлюбу. Я не знала, чи готова знову чути його імя.
Хто саме? запитала я, намагаючись залишитися спокійною.
Самого його. Виглядає, скажімо, не найкраще. Памятаєш, як він ходив, ніби Гоголь, і вивілював: «Я творчий, шукаю, ти мене не цінуєш»? Тепер його «пошуки» привели його до відділу недорогої продукції. Він в старій куртці, купує найдешевші пельмені і пиво зі знижкою.
Можливо, просто скрутний період, мовчки підняла плечі, хоча у серці визрівало задоволення.
Так, скрутний коли він вирішив, що його нова «молодша пасія» має його утримувати, як колишню, сказала Світлана, хихотя. Давай сьогодні ввечері відзначимо?
Обовязково, відповіла я. Тільки завтра. Сьогодні хочу прийти додому, наповнити ванну і усвідомити, що я тепер велика начальниця.
Вечір. Я паркувала новенький кросовер біля підїзду нашого елітного будинку. Квартиру я взяла в іпотеку рік тому, коли доходи дозволили, і майже виплатила. Консьєр підняв брову, відкривши двері.
Коли я піднялася на свій поверх, вийшовши з ліфту, перед моїми дверима стояв чоловік, тримаючи в руках трохи в’янутий букет із трьох півзагнивших троянд.
Серце пропустило удар. Це був Олег.
Він постарів: під очима мішки, волосся розрідшалося, колишній блиск зник. Поглянувши на мене, він розкрив усмішку, що колись була магічною, а тепер виглядала жалюгливою.
Ірочка! Привіт! Я вирішив зробити сюрприз. Дзвонив у домофон, ніхто не відповідав, а сусідка вийшла, я пробрався. Чекатиму.
Я підходила до дверей, не дістаючи ключі. Хоча захотілося повернутися, цікавість і нова впевненість змусили мене залишитись.
Здоровенькі були, Олеже. Три роки без зустрічі Ти ж просив, щоб я зникла назавжди, аби не «заплямлювала» твою карму, сказала я.
Олег нервово сміявся, тереблячи плівку навколо троянд.
Хтось колись згадує старе Я був емоційно розгублений, не розумів, що творю. Середній вік це справжній кризовий час. Ти ж, Ірочка, так прикрасилася! Костюм дорогий, наверно? Той колір тобі підходить.
Олеже, до суті. Навіщо ти прийшов?
Запрошую увійти? Не на сходах розмовляти. Ми ж колись були одне ціле. Десять років це ж не крихта.
Я вагаюсь. Впускати його у мій досконало відремонтований простір було б незручно, а залишити його під дверима ще гірше.
Заходь, сказала я. Але ненадовго, у мене план.
Він зайшов, розглядаючи інтерєр. Квартира сяяла світлими тонами, дизайнерським меблям, дорогими картинами. Олег розвязав взуття, а його брудні черевики залишили слід на килимку.
Оце так хати похвалився він. Ти живеш одна?
Одна.
Чув, ти в гору піднялась, тепер директорка? Зарплата, мабуть, космічна?
Я підходжу до кухні, не пропонуючи йому залишатися, і він, схвильований, сів за стіл, клацаючи руками по штучному каменю.
Олеже, звідки ти це все знаєш? Ти мене стежиш?
Хіба треба стежити? Місто маленьке, чутки швидко розлітаються. Спілкувалися спільні знайомі, розповіли. Тепер я знаю, що «твоя Ірка птаха високого польоту». Я так за тебе радився! Памятаєш, казав, що у тебе потенціал?
Я майже задихнулася, коли налила собі склянку води.
Ти казав, що я сірка мишка, що моя карєра лише перекиди паперу, і що я повинна бути вдячна, що такий геній, як ти, живе поруч. Ти називав мою роботу «офісним рабством».
Я лише мотивував! крикнув Олег. Щоб ти розлютилася і довела, що можеш. Побачиш, я тут же вплинув на твій успіх.
Він дивився на мене, ніби чекав подяки. Я ж в ньому вже не бачила того, кого колись кохала. Переді мною сидів звичайний невдаха, що намагається підкоситися до чужої слави.
Чай? сухо спитала я.
Буду. І щось до нього, бо голодний, відповів він. Працюю в таксі, мій криптостартап зупинився, партнери підкачали. Настя вона мене вигнала через борги, а я тепер іду по нових шляхах.
Я поставила йому чашку та підсипала печиво.
Тобі вигнала Настя? запитала я.
Ми розійшлися за взаємоузгодженням! ледь не розбурхав Олег, а потім знизав голос. Сказала, що я неуспішний. Я з двома вищими освітуваннями, а вона хоче лише гроші. Ти, Іра, була інша. Ти вміла чекати та розуміла.
Він простягнув руку, намагаючись схопити мою, я різко віддернула її.
Я не чекала, я працювала. Коли ти лежав на дивані, я підробляла, вчила англійську, терпіти твої знущання. Коли отримала підвищення, ти скандалив, що я не приділяю тобі часу, і утік до Насті, бо вона «легка та надихаюча».
Помилився, Ірко! ударив кулаком по столу, боячись пошкодити поверхню. Я був дурнем, закоханим. Але це лишається шелухою. Я зрозумів, що справжня любов це те, що було між нами. Три роки я думав про тебе.
Справді? усміхнулася я. Тож заливав нашу машину, вивіз всю техніку, включно з ноутбуком і файлами?
Я згадую, відповів він, а гроші потрібні, щоб стартувати.
Ти не отримав шансу, а я ні. Твоя кредитна яма твоє покарання, сказала я спокійно. Ти колись просив лишити навіть пральну машину, коли я лише оплатила твоє лікування зубів і не мала копійки. Ти сказав: «Заробляй, я нічого не винен». Памятаєш?
Памятаю, буркнув він. Тепер я в скруті, ти ж багата!
Багата чи ні твої борги залишаються твоїми. Я не винна тобі нічого. Ти шукаєш спонсора, а я шукаю спокій.
Він розгублено спробував натиснути кнопку на телефоні. Дзвінок пролунав голосом його матері, Зінаїди Петрівни.
Олежку! Ти у Ірини? Поговори! Скажи про кредит! Вони ж не дадуть жити! крикнула вона, ніби втрачаючи розум.
Олег заморозився, схожий на школяра, спійманого з сигаретою в туалеті.
Іра, це моя мама, сказав він, сподіваючись на милосердя.
Ти мене просив три роки тому залишити тільки пральну машину, коли я була без грошей, відповіла я. Тепер ти просиш гроші, бо ти в боргах.
Ситуація та сама, бурмотнув він. Я поверну все, коли зможу.
Ти не заслуговуєш на мій дім, сказала я холодно. Забирай свої троянди і йди. Попроси охорону не пускати більше.
Він вийшов у коридор, зітхнувши: «Гроші не приносять щастя!». Я впустила його, закривши двері на замок, і відчула, як у грудях піднімається легка, майже радісна хвиля. Я не зламалася. Я відкинула тягар минулого.
Повернувшись на кухню, я зрозуміла, що чашка з його чаєм лиш залишок. Я викинула в’янулі троянди, поставила чашку в посудомийну, протерла стіл дезінфікуючою серветкою, немов стираючи спогад про його візит.
Смс від Світлани:
«Ну що, начальнице? Ванна з піною чи склянка шампанського?»
Відповіла: «Шампанське. І суші найдорогоші. Сьогодні я не лише підвищилася, я й розірвала останнє звязок із минулим у голові».
Через півгодини я сиділа на розкішному дивані, спостерігаючи вогні нічного Києва. Життя дивовижне: інколи, щоб зрозуміти, наскільки високо ти піднялася, треба, щоб хтось з минулого спробував утягнути вниз. Тоді ти розумієш, що крила твої справжні.
Зранку, входячи до нового офісу, я привітала секретарку, провела планерку, роздала вказівки. Лише через хвилину до мене підбігла Леночка:
Ірино Вікторівно, тут чоловік, каже, ваш колишній. Охорона не пропускає.
У мене немає чоловіка, відповіла я, не відриваючись від екрану. Якщо він буде чинити опір, викликайте поліцію.
Через декілька хвилин я подивилася у вікно з десятого поверху люди внизу виглядали крихітними комахами. На вулиці стояла постать у вже знайомій зношеній куртці, яку виводили охоронці. Він махав, намагаючись щось довести, але ворота завязали.
Я повернулася до роботи. У мене занадто багато планів, щоб витрачати час на примарні спогади. Я обрала себе. І цього рішення я не шкодую вже сорок років.
