22 січня
Сьогодні ранок розпочався з того, що я, Віктор Петрович, проступив у наш старий підвал, тримаючи в руках букет білих троянд, які колись зцілювали наші стосунки. На порозі стояла вона Зоряна, моя колишня дружина, з якою розлучився чотири роки тому. Той же самий усміх, яким вона підкорила моє двадцятьдварічне серце, розцвів у її очах, хоча і був уже зморений часом.
Зоряно, я повернувся, сказав я, ніби виголошую переможну промову. Зрозумів, що вчинив катастрофічну помилку. Ти найцінніша жінка в моєму житті.
Вона лише кивнула, зняла черевики і відправила мене в передпокій, ніби підходячи до війська, що йде у бій. Я очікував обіймів, сліз радості, можливо навіть докорів, які я згодом пробачу. Натомість вона повернулася на кухню, продовжуючи снідати, і навіть не запропонувала мені сісти.
Як справи, Вітку? спитала вона, різаючи омлет. Чи не втекла ти від нових пригод, чи сам шукаєш притулок?
Я розгубився. За чотири роки я забув, що Зоряна вміє залишатися спокійною, коли навколо шторм. Раніше вона була юною, палкою, готовою простити все заради сімї. Тепер переді мною сиділа тридцятьшестирічна жінка з крижаним поглядом і залізними нервами.
Зоряно, я хочу відновити наше родинне гніздо, поставив я букет на стіл біля її тарілки. Ці роки я жив, ніби у сні. Тепер зрозумів, що моє місце поряд з тобою та дітьми.
Цікаво, сказала вона, ковтнувши каву. Що ж саме змінилося? Твоя вміння зникати у найневчасніший момент не залишилася поза увагою?
Я серйозно! підвищив голос я. Хочу бути поруч, піклуватися про дітей, про тебе. Я прийшов з квітами, з відкритим серцем.
З відкритим серцем і порожніми кишенями, як завжди? піддразнила вона, потім помякшила тон. Сідайте, каву пийте. Чи ви тепер на якійсь дієті для пошуку себе?
Згадаю, як десять років тому в нашому університеті я, тоді ще студент, познайомився з Зоєю (колишньою Оленою). Вона тоді навчалась на економічному факультеті, а я, старший на три роки, працював охоронцем у торговому центрі. Після двох місяців знайомства я запропонував: «Виходь за мене заміж, не треба довго вагатися». Вона коливалась, а я відповідав: «Любов це не арифметика, сонечко». Вона погодилась, осліплена романтикою, і ми оселилися в однокімнатній квартирі, якою вона користувалась, працюючи перекладачем в нічний час, а я копійками в офісі, скаржачись на начальство.
Розумієш, Зоряно, пояснював я після чергового звільнення, я творча душа, потрібна робота, що дозволяє виражати себе. Вона підраховувала сімейний бюджет і відповідала: «Поки шукаєш себе, я працюватиму за двох». Після захисту диплома вона планувала зайнятися банківською справою, а потім з’ясувалося, що вона вагітна. Народився Костянтин, коли їй було двадцять три, а через півтора року наша донька Чеслава (колишня Ірина).
Діти це щастя, казав я, колисаючи Чеславу. Гроші заробимо, головне любов.
Зоряна працювала онлайнперекладачем, вела уроки англійської по скайпу, писала статті. Я ж міняв місця роботи п’ять разів за чотири роки, кожного разу виправдовуючись низькою зарплатою: «Не можу працювати там, де душа не лежить». Вона говорила: «Внутрішня гармонія святе, а зовнішні обставини влаштуються».
Коли Костянтину виповнилося чотири роки, я раптом заявив: «Зоряно, я емоційно вигорів. Потрібна свобода, подаю на розлучення». Вона здивувалась: «Що означає «знайти себе»? У нас двоє дітей, іпотека». Я відповів холодно: «Потрібен час для роздумів, я задихаюся в рутині, вимагаю розділ майна, половину квартири». Вона крикнула: «Але я виплачую іпотеку!».
Того вечора ми залишилися без даху над головою: двокімнатна квартира в новобудові була всім, що у нас залишилось. Потрібно було позичати гроші у друзів, брати нові кредити, а моя мати, вчителька на пенсії, ніщо не могла надати. Я телефонував донечці, що мала плакати: «Якби я мав гроші, віддав би все, а пенсія копійчана, а ти негідник!»
Суд поставив аліменти, я сплачував їх два роки, а потім зник, не дзвонив дітям на свята. Через місяць після розлучення до мене прийшов Михайло мій колишній однокурсник і друг: з букетом ромашок, він зізнався, що давно закоханий у Зоряну, і пропонує стати її чоловіком, навіть з дітьми. Вона, проте, відповіла, що не готова, бо не хоче користуватись його добротою. Я, Михайло, залишився в ролі друга, пропонуючи фінансову підтримку, яку вона відхиляла, бо не хотіла бути зобов’язана.
Через два роки я жив утрьох з дітьми, закінчив підвищення кваліфікації, вів онлайнлекції з економіки, розплатився з боргами, зняв більшість іпотеки. Я не просив грошей у Михайла, бо знала, що дружба цінніша за будьяку допомогу.
Тоді я знову побачив Віктора, який стояв на колінах у вітальні: «Я прожив два роки як відлюдник, переосмислив усе, готовий бути справжнім батьком». Діти наш Костянтин (шістирічний) і Чеслава (чотирирічна) кинулися до нього, памятаючи його раніше добрим. Я запитала: «Тату, ти більше не підеш?», а він відповів: «Ніколи, принцесо, я зрозумів, що моє місце тут».
Я зрештою зрозуміла, що не хочу ще раз чекати, що він повернеться. Я підписала з ним розписку в ДРАЦСі, а Михайло, дізнавшись про це, запитав: «Навіщо печатка в паспорті? Хіба не достатньо жити разом?». Я відповіла: «Віктор хоче показати серйозність намірів, а я хочу вірити у стабільність». Моя мати, Галя, застерегла: «Будь обережна, чоловік, який шукає свободу, її не забуде». Я ж відповіла: «Віктор щиро каже, що кається».
Три роки нашого спокійного життя пройшли без суттєвих криз, я навіть відвідала Болгарію з дітьми, і Віктор продовжував сплачувати аліменти, хоча кілька разів пропонував їх скасувати. Моя мати радила: «Нехай гроші підуть на дитячі рахунки фінансова подушка безпеки завжди корисна». Я ж відповіла, що довіра до Віктора зросла.
Раптом, у четвертий рік, Віктор знову заявив: «Подам на розлучення, сімейне життя це клітка». Я не могла повірити: «Ти ж клявся, що змінився». Він відповів, що його душа потребує польоту, а я «Ти вже не мій чоловік, залишай батьківську турботу про моє особисте життя».
Діти, злі і розчаровані, вигукнули: «Тату, чому ти знову йдеш?». Я відповіла їм, що їхнє щастя важливіше, і вони запитали, чи зможуть вони колись жити без батька. Я сказала, що вони вже мають силу, щоб впоратись.
Через півроку Михайло знову прийшов: «Відпусти його, знайди щастя без нього». Я відповіла, що вже не вірю чоловікам, які шукають «свободу», бо вони лише втрачають тих, кого люблять. Михайло розповів, що Віктор втік до коханки Валентини, а потім до Маряни, і що його квартира лише притулок між коханками. Я зрозуміла, що це лише шанси для нього, а не для нас.
Тоді, після ще одного розриву, я знову знайшла в собі силу: я та діти вирішили, що наші гроші підуть на освіту, а я більше не дам шансів Віктору. Я підписала розписку, закрила рахунок, і він, розчарований, покинув наш будинок назавжди.
Тепер, коли я сиджу в затишному кутку, дивлюсь на дітей, які роблять домашні завдання, і розумію: без чужих болей, без компромісів, без жертв наше життя стало справжнім. Я навчилась не чекати, а діяти. Моя мати і досі каже: «Не довіряй тому, хто вже раз кинув». Я ж вже не вірю в ідеалізовані образи, а ціную реальність, в якій я самостійно вибудувала майбутнє для себе і дітей.
Урок, який я виніс з усіх цих років: коли ти сам собі стаєш керманичем, а не пасажиром чужих мрій, ти нарешті розумієш, що справжня сила у вмінні відпускати те, що лише знижує твою цінність, і будувати те, що підкріплює твоє серце. Це мій особистий висновок, записаний у цьому щоденнику, щоб памятати, що свобода це не втеча, а вибір жити гідно.
