Залишила я свого чоловіка після сорока років спільного життя. Нарешті зібралася і вирішила жити так, як хочу.
Усе оточення родина, сусіди, навіть продавчиня на базарі у Києві глядели на мене, ніби я злетіла до неба. «Той добрий чоловік», «У вас будинок, внуки, спокій», «Аж це сталося?», «Розлучення в старості?».
Так, саме в старості. У шістнадцять плюс шістдесят два роки. Склала я валізу, залишила ключі на столі і вийшла. Без крику, без сліз, без сцен. Бо все, що треба було пережити і виплакати, я вже пройшла за останні двадцять років, тихо, у середині.
Він не зраджував, не пив, не бив. Просто був стіною холодною, мовчазною, байдужою. Ми були, ніби два кити в одній кімнаті, стояли поруч, не торкаючись один одного. Він дивився телебачення, я поливала квіти. Спали в одному ліжку, та вже давно окремо. Протягом років шепотіла собі: «Ось так і виглядає шлюб», «Усі так живуть», «Не можна мати всього».
А потім одного ранку прокинулася і подумала: а чому б і ні?
Того ранку заварила я каву, поглянула в дзеркало і не впізнала жінку. Сіру, втомлену, майже невидиму. Та десь у глибині ще живала дівчина, що мріяла про подорожі, малювання, сміх до світанку. І тоді зрозуміла, що чекати більше не хочу. Якщо не спробую зараз, то ніколи.
Тож відчинила двері і вийшла з життя, яке перестало бути моїм.
Перші дні були дивно тихі. Не задушливі, а легкі, немов повітря над Дніпром. Зняла я крихітну студію на околиці Харкова три вікна, стара канапа, крихітна кухня. Все це було моє, хоча ще нічого справжньо не належало мені. Плану не було, не знала, куди йти далі. Але вперше після довгих років відчула простір в голові, в тілі, в серці.
Спочатку прокидалася з почуттям провини, наче щось страшне вчинила. Залишила дім, чоловіка, сімейні неділі. Та чи можна залишити те, чого вже не було? Бо я давно не відчувала себе дружиною, а лише тінню поряд із чоловіком, що вже не розумів мене і не намагався зрозуміти.
Ми говорили про це не раз, а радше я говорила. Про те, що мені погано, що потрібна ніжність, що я хочу чогось більшого, ніж лише борщ і серіали. Він кивнув, моргнув, ввімкнув телевізор. Згодом я теж перестала говорити, бо скільки раз можна просити, щоб тебе бачили як людину, а не як предмет?
Діти реагували порізному. Син мовчки, дочка плакала. «Чому ти не почекала, поки внуки підростуть?», «Тато так страждає», «Навіщо це тобі?». Я спокійно пояснювала: не з гніву, а з тиші йшла. Не за когось, а за себе. Не шукаю роману, нових розкішних пригод. Маю одну валізу, скромну оселю і відвагу, яку ношу, ніби медаль.
Виходила я в парк, до бібліотеки, на йогу. Записалась на курс акварелі, хоч рука тремтіла від нервів. Навчалась робити речі вперше: самостійно купити фарби, самостійно їхати автобусом, самостійно зайти в кавярню і замовити чай. Прості речі? Можливо. Але після чотирьох десятиліть, коли була лише фоном, це був мій маленький Єверест.
Одного дня сіла на лавку в парку з блокнотом і олівцем. Малювала я дерево, що кидало тінь, листя, жінку з собакою на імя Лайка. Очі мої навколо були вологі, та це не були сльози болю це була полегкість і трохи жалю, не за тим, що я пішла, а за тим, скільки часу чекала.
Були і моменти сумнівів, коли поверталась ввечері і не знала, до кого звернутись. Коли знайомий питав: «І що, тепер краще?», коли дивилась у дзеркало і бачила стару жінку зі сивими волоссям, що втекла зі свого життя. Тоді згадувала я дні до того: порожні погляди, довге мовчання, холод. І розуміла, що тепер, хоч і самотньо, принаймні я собою.
Бо життя після шістдесяти це не кінець. Це може бути початок.
І не йдеться про грандіозну революцію, роман з молодшим, екзотичні подорожі. Іноді достатньо захотіти вранці заварити собі каву таку, яку любиш, і випити її біля вікна, спостерігаючи, як прокидається день. Без страху, без жалю. З відчуттям, що нарешті можна дихати.
Одного ранку прокинулась я і відчула спокій. Не ейфорію, не захоплення. Просто тишу, що не боліла. За вікном туман огортав дерева, а повітря пахло зимою. Сіла з чашкою чаю на підвіконня і дивилась на світ той самий, як завжди, а все ж інший.
Спустилася вниз до пекарні. Пані за прилавком запитала, як завше:
Хлібці звичайні, як завжди?
А я відповіла:
Ні, сьогодні з маком. Хочу спробувати щось інше.
І це було саме те. Ці дрібні вибори. Рішення, які не мають бути комусь до вподоби. Я більше не питаю: «Що ти хочеш на обід?», « Який фільм дивимо?», « Чи підходить тобі це?». Після чотирьох десятиліть, коли не чула власного голосу, я нарешті його почула. Тихий, та мій.
Нещодавно зустріла стару знайому. Втримала мене на вулиці, подивилася з висоти і сказала:
Шкода. Ви були так злагоджені.
Я усміхнулася.
Можливо, і так. Але згода це не те саме, що близькість.
Повернулася додому. Поставила пральну машину, запалила свічку з ароматом імбиру і сіла малювати. Руки ще трохи невпевнені, а серце вже сміливіше.
Не знаю, що буде далі. Але знаю, що не хочу повертатися до життя, у якому забула, ким я є.
Бо іноді треба йти дуже пізно, щоб нарешті повернутися до себе.
