15 березня 2025 року
Сьогодні я знову спостерігав, як Оленка стоїть перед вітринами в центрі Києва, вчинивши погляд на привабливі страви. Вона лише уявляє, скільки гривень у її тонкому гаманці, і розуміє, що треба скорочувати витрати. Після втрати трьох підробітків залишився лише один, а після похорону мами в її скромному гаманці зовсім нічого не залишилось.
Отже, вона практично самотня, ніколи не була заміжня. Спочатку навчалась на бухгалтера. Хоча Оленка завжди ненавиділа цифри, тато наставляв її: «Без грошей не виживеш, професія має бути корисною». Вона тихо відповіла: «Мені подобається доглядати за людьми, підбадьорювати їх». Тато запитав, чи хоче вона стати лікарем, а вона відповіла, що хоче бути «сестрою милосердя». Тато тільки нахмурився і назвав це «дурницею».
Тоді я бачив, як Оленка, хоч і старанно вчилась, часто прокидається в холодному поті, бачачи у снах летючі цифри. Вона хотіла сказати татові, що не всім треба бути Наполеонами вона просто хоче жити, допомагати іншим.
Коли хворіла бабуся, саме Оленка найбільше прагнула залишитися біля неї. Тітка відштовхувала стареньку, скаржачись на поганий запах, а Оленка не розуміла, чому так. Бабині руки завжди пахли свіжим хлібом та медом, і Оленка щодня читала їй казки, протирала лоб і просила допомоги у дорослих, щоб помити речі.
Після смерті бабусі будинок переповнили плач і крики. Тітка ледь не впала в непритомність, вимагаючи, щоб її «убрали швидше». Оленка тихо зайшла до кімнати, притулилася до холодної руки бабусі і заплакала. Папа, зайшовши, крикнув: «Виходь, дитино!». Я спостерігав, як вона відповіла, що сумує, бо без бабусі буде важко, і що, як би там не було, вона бачила у мріях бабусі світло і спокій у яскравому будинку.
Вона не сказала про це батькові, боячись його засмутити. Після цього Оленка спробувала продовжити навчання, але кинула його: не вистачало повітря, відчуття чужої життя, а батько зрадив її, знайшовши нову жінку. Мама плакала і хворіла від переживань.
Оленка просила батька повернутися, хоча б до того, як мати одужає. Він говорив щось незрозуміле, втомлено, і зрештою сказав, що життя одне і треба брати від нього все. Після його відходу залишилися лише Оленка і мати. Вона, як її називали знайомі, «малака», не скаржилася, а шукала будь-яку підробіток, закінчила навчання на медсестру і доглядала маму, ставлячи їй інєкції, підбадьорюючи її.
Черговочергово хвороби нервової системи брали маму, і вона вже не могла ходити. Тітка Галя підходила і говорила: «Чому ти, дівчино, не шукаєш чоловіка? Ти ж молодша». Оленка, спокійно, відповіла: «Моя мати любить батька, як вода, і я хочу залишитися її підтримкою. Чоловік не замінить мами, а мати наш ангел на землі. Батька не треба ображати, він обрав свій шлях». Тітка здивувалась і відмовилася.
Мати померла в обіймах Оленки, а з вікна долі звучав сміх, запах сирени. На тумбочці лежав мамин платок. Після цього будні стали сірими та важкими.
Оленка часто дивилася в небо, бачачи там крила ангелів та вишивані квіти, як у маминих роботах. Вона відчувала, що будинок став тишею, а сама, мов метелик у коконі, не звертала уваги на новини та людей. Хоча з трьох підробітків залишився лише один, сили були майже на межі, і без мами було важко.
Вулиця зустріла її сусідка Олена Петрівна, яка сказала: «Не слухай негативу, займайся курками на дачі або їхай до моря, де можна слухати шепіт хвиль». Оленка продовжила свій шлях, коли сходила по сходах молода дівчина в білому пальті та модних чоботах, випромінюючи аромат чарівних духів. Оленка спробувала привітатися, та дівчина відповіла різко: «Що таке, дивишся?». Оленка вибачилась, а дівчина, втративши терпіння, крикнула: «Ти дитина, батько твій три квартири купив, а ти лише в салонах краси катаєшся». Оленка не зупинилась і пішла в магазин, плануючи придбати щось просте.
Там вона зустріла жінку з коляскою, що просила гроші на сок та морозиво. Оленка, не маючи майже нічого, дала останні гривні, сказавши: «Бог все керує». Після цього залишилась без харчі, а вдома лише кілька картоплин і старі морквини.
На пошті Оленка отримала посилку від Матрени Нікіфорової старої подруги її бабусі з села, де вона виросла. У пакунку були вишивані рушники, сухі малина та гриби, чай, цукерки в золотих обгортках, іконка Божої Матері. У листі бабуся писала: «Ти моя дорогоцінна Оленко, я молюся, щоб твоє серце ніколи не залишалося самотнім. Вір у любов, і все буде». Оленка тримала іконку і плакала.
У той самий момент в двері стукнула Віка, сусідка в білому пальті, що просила допомоги з уколом для свого батька, хворого. Оленка пояснила, що не лікар, але все ж спробувала підготувати сухі гриби і малину, які отримала в посилці, і разом з Вікою вони приготували грибний суп і малиновий чай для хворого.
Вікові стало краще, і вона познайомилась з батьком, Віктором, який згодом одружився з Оленкою. У спільному житті вони мали достаток, проте Оленка продовжувала працювати медсестрою, бо відчувала, що це її покликання. Коли вона бачила в очах пацієнтів страждання, тихо говорила: «Господь все керує, треба лише вірити».
У цьому листі я зрозумів, що навіть коли життя кидає в нас важкі удари, треба залишатися відкритим до допомоги і не втрачати віру в доброту людей. Моє особисте висновок: справжня сила в умінні підтримувати інших, навіть коли самі сумні.
