Він залишив мене за молодшою. А потім подзвонив і запитав, чи можна повернутися.
Зібрав валізу і вийшов, навіть не обернувшись. Сказав лише, що закохався і хоче ще раз у житті «відчути щось справжнє».
Я стояла в дверях з чашкою кави в руці і дивилася, як мій чоловік той самий, з ким я ділила тридцять років життя, сніданки, рахунки і мовчання між реченнями йде геть.
Я не кричала. Не плакала. Навіть не запитала, хто вона. Бо це вже не мало значення. Достатньо було одного погляду на його обличчя, щоб зрозуміти, що рішення було прийняте давно. І що я тепер лише фінальний етап жінка, якій треба залишити ключі й рахунки.
Перші дні були, наче сон. Ходила по квартирі в тиші, не ввімкнула радіо, не брала телефон. Діти подзвонили, бо щось підчули я сказала, що все в порядку. Не хотіла жалості. Не хотіла запитань. Хотіла лише зникнути, хоча б на мить.
Потім прийшов гнів. Бо ж я ж не була поганою дружиною. Готувала, прала, слухала. Відмовлялася від себе в імя «ми». А коли він вирішив йти «шукати своє щастя», навіть не мав сміливості подивитися мені в очі.
Минуло кілька тижнів. Навчилася спати сама, робити покупки без перевірки, що йому до вподоби. Пішла на довгі прогулянки. Іноді з парасолькою, іноді без. Іноді з думками, іноді ні з чим. Але з кожним днем дихала трохи легше.
І тоді, коли я думала, що все вже закрите, задзвонив дзвінок у двері.
Стояв у порозі. Сивий, втомлений. У руці тримав сумку. В очах щось, чого я раніше в ньому не бачила.
Можна ввійти? спокійно запитав. Хотів би поговорити.
Я довго дивилася на нього і не знала, хто цей чоловік, що зник без слова, а тепер повертається, ніби час зупинився.
Запросила його без зайвих слів. Сіли в вітальні, в тому самому місці, де колись разом пили недільну каву і балакали про ніщо. Він тримав сумку на колінах, ніби не знав, куди її поставити. Я сиділа навпроти зі схрещеними руками, готова слухати але вже не така, як раніше.
Це не вийшло, сказав після паузи. Я думав, що знаю, чого хочу. Що ще можу почати з чистого листа. Але
Зупинився. Чекав, коли я щось скажу, а я мовчала. Бо коли тебе залишають без слова, немає обовязку допомагати знайти правильний шлях.
Вона була молода. Інша. Зачарувала мене. Все було таке нове. На мить я справді відчув себе знову молодим. Але потім життя. Рахунки, обовязки, буденність. І я зрозумів, що шукав не жінку, а себе. Тільки не там, де треба.
Зжала руки в колінах.
Чому повертаєшся? Тому що та її розчарувала? Бо не зміг цього витримати? Бо тут легше?
Він подивився на мене з сумішшю сорому і втоми.
Тому що сумую. Тепер бачу, що ми мали. І ким ти була для мене.
Я підвелася і підійшла до вікна. За склом палало жовтневе сонце, на вулиці хтось вигулював собаку Борзика, діти поверталися зі школи. Все було таке звичайне. А в мені вже нічого не було звичайного.
Під час твоєї відсутності, мовила я тихо, я навчилася жити сама. Не тому, що хотіла. А тому, що мусила. І я вже не та жінка, яку ти залишив.
Повернулася до нього і вперше по-справжньому уважно подивилася.
Тепер я вирішуватиму, чи ти ще частина мого життя.
Він не наполягав. Не просив на колінах. Лише кивнув, ніби зрозумів, що все змінилося і тепер не він роздає карти. Поставив сумку на крісло і запитав, чи може залишитися на ніч. Не зі співчуття, не за зручність лише на хвилину. На час. На простір для подиху.
Я погодилася. Само не знаю, чому. Може, хотіла дати йому шанс побачити, яким є мій світ без нього. А може частина мене ще була цікава, чи це повернення щось означає.
Протягом наступних днів він був тихий, обережний. Не торкався мене, не намагався повернутись до «старих ритуалів». Сам готував сніданок, допомагав з обідом, пропонував покупки. Але я вже не чекала його кроків. У мене був свій розклад, свої справи, своя тиша і це було моє.
Одного вечора ми сідали разом. Він запитав, чи можемо почати з нуля. Поіншому. З повагою, без шахрайства. Сказав, що не чекає миттєвого пробачення. Що розуміє, якщо це вже кінець.
Я не відповіла одразу. Довго дивилася на нього на його блідне обличчя, зморшки глибші, ніж рік тому, очі, що вже не були впевненими, а лише людськими. І тоді подумала, що мене здивувало: а якщо саме я маю вибір?
Поклала руку на стіл. Не на його руку, а поруч.
Потрібен час. Але цього разу ти будеш чекати.
Наступного дня він вийшов на прогулянку і написав повідомлення:
«Дякую, що дозволила мені повернутися. Знаю, це не означає, що я повернувся».
Я посміхнулася легенько. Можливо, це й була нова реальність.
Тепер я була тією, хто має слово.
