Ірина торкнулася підвіконня, спостерігаючи, як густий київський сніг вкриває вулиці. Дзвінок на телефоні підводився до кінця ще один буденний розмовний коло їхнього пятнадцятирічного шлюбу. Юра, як завжди, розповідав про «командировку» у Львові: все йде за планом, зустрічі успішні, він повернеться за три дні.
«Добре, коханий, залишаймося на звязку», промовила Ірина, знімаючи телефон з вуха, щоб натиснути червону кнопку. Та раптом щось її зупинило. На іншому боці чітко прозвучав жіночий, молодий, мелодійний голос:
«Юрочок, ти вже йдеш? Я вже наповнила ванну»
Рука Ірини затрималася у повітрі. Серце на мить зупинилося, а потім почало колотитися так, ніби хотіло вирватися назовні. Вона швидко притиснула слухавку назад, але лише чула короткі гудки розмова вже завершилася.
Ірина повільно сіла в крісло, відчуваючи, як ноги підкашуються. У голові металась думка: «Юрочок ванна якою вона може бути в «відрядженні»?» Память кидала спогади про останні місяці: часті поїздки, пізні розмови на балконі, новий аромат, який зявився в його машині.
Тремтячими пальцями вона відчинила ноутбук. Увійти в його електронну пошту не було проблем пароль вона знала ще з часів, коли між ними панували довіра і чесність. У листах квитки, бронювання готелю «Люкс для молодят» у пятизірковому готелі в центрі Львова, на двох.
Серед листів вона знайшла переписку з Христинею, 26річною фітнестренеркою: «Коханий, я більше не можу. Ти обіцяв розлучитися ще три місяці тому. Скільки чекати?»
Ірину охопило розчарування. Перед очима промайнув спогад про їхнє перше побачення тоді Юра був простим менеджером, а вона молодим бухгалтером. Вони разом склали план весілля, орендували маленьку квартиру, підтримували одне одного в успіхах і провалах. Тепер Юра успішний комерційний директор, Ірина головний бухгалтер тієї ж компанії, а між ними простяглася прірва в пятнадцять років і ширина у двадцять шість років Христини.
У ліжковій кімнаті готелю Юра нервово рухався.
«Навіщо ти це зробила?» його голос дрожав від люті.
Христина, погорнута в шовковий халат, лежала на ліжку, довге світле волосся розкидане по подушці.
«А що такого? вона розтягнулася, як задоволений кіт. Ти ж сам казав, що розлучишся з нею.»
«Я сам вирішую, коли і як! Ти розумієш, що наробила? Ірина не дурна, вона все зрозуміла!»
«Чудово! різко підстала Христина. Мені набридло бути твоєю таємницею в готелях. Я хочу бути твоєю дружиною, ходити з тобою в ресторани, зустрічатися з твоїми друзями!»
«Ти поводишся, ніби дитина», пробурмотів Юра.
«А ти боягуз! підскочила вона, підходячи. Подивися на мене! Я молода, красива, можу народити тобі дітей. А вона? Тільки рахувати гроші!»
Юра схопив її за плечі: «Не смій так говорити про Ірину! Ти нічого про неї не знаєш!»
«Знаю достатньо, проривалась Христина. Знаю, що ти нещасливий з нею, що вона занурилась у роботу. Коли ви востаннє займалися коханням? Куди їздили разом?»
Юра повернувся до вікна. Десь у засніженому Києві, у їхній квартирі, все руйнувалося. Пятнадцять років спільного життя розпадалося, як картковий будинок, через одну слово Христини.
Ірина сиділа в темряві на кухні, тримаючи холодну чашку чаю. На телефоні десятки пропущених викликів від Юри. Вона не відповідала. Що сказати? «Коханий, я чула, як твоя коханка кличе тебе в ванну»?
У її памяті зявлялися кадри їхнього життя. Юра дарує обручку, стоячи на коліні посеред ресторану. Переїзд у першу «двійку» у спальному районі. Підтримка втраченого материнства. Підйом після підвищення. Потім нескінченні робочі клопоти, кредити, ремонти.
Коли востаннє вони відкрито розмовляли? Коли дивилися фільми в обіймах? Коли будували спільні плани?
Телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення: «Іра, поговоримо. Я все поясню». Що пояснювати? Чи старіша? Чи застрягла у буденності? Чи молодша тренерка краще розуміє його потреби?
Ірина підійшла до дзеркала. Сорок два роки, зморшки навколо очей, сивина, яку вона щомісяця фарбує. Коли ця втома почала проникати в її очі, коли звичка жити за розкладом, коли безперервна гонка за стабільністю?
«Юро, куди ти йдеш?» Христина кинула невдоволений погляд, коли він повернувся до номера після чергової спроби звязатися з дружиною.
«Не зараз», він знизав краватку і впав у крісло.
«Тепер! вона підстала, руки в боки. Я хочу знати, що буде далі. Ти розумієш, що треба вирішувати!»
Юра подивився на неї красиву, впевнену, колись такою була Ірина. «Христино, сказав втомлено, ти права. Потрібно вирішити все».
Вона засвітлася, кинувшись до нього: «Коханий! Я знала, що ти приймеш правильне рішення!»
«Так, відсунув її мяко. Потрібно припинити це».
«Що?!» вона вигукнула, ніби її вдарили.
«Помилка, підвівся. Я люблю дружину. Проблеми є, ми віддалились, але я не хочу знищити те, що було».
«Ти ти боягуз!» сльози текли по її щоках.
«Ні, боягузом був я, коли розпочав цей роман, коли брехав жінці, що пятнадцять років ділила зі мною радість і біль. Ти права, я нещасливий, але щастя треба будувати, а не шукати його десь інде».
Дзвінок у двері прозвучав близько півночі. Ірина знала, що це він прилетів першим рейсом.
«Іро, відкрий, будь ласка», його приглушений голос лунав через двері.
Вона відчинила. Юра стояв у затиснутому костюмі, без волосся, з винуватим виглядом.
«Можна зайти?»
Вона мовчки відступила. Вони зайшли на кухню колись місце мрій про майбутнє, де приймали важливі рішення.
«Іро»
«Не треба, підняла руку. Я все знаю. Христина, 26, фітнестренерка. Я читала твою пошту».
Він кивнув, не знайшовши слів.
«Чому, Юро?»
Він мовчав, дивлячись у вікно на нічний місто.
«Тому що я слабак, бо боявся, що ми стали чужими. Вона нагадала мені тебе колишню, сповнену енергії та планів».
«І що тепер?»
«Тепер повернувся до неї. Хочу виправити все, якщо дозволиш».
«А вона?»
«Все закінчено. Я зрозумів, що не можу втратити тебе. Не хочу. Іро, я не заслуговую прощення, але спробуймо спочатку: психолог, більше часу разом, стати тими, ким були».
Ірина дивилась на чоловіка старого, посивілого, болісно близького. Пятнадцять років це не просто цифра, це спільні спогади, жарти, мовчання, прощення.
«Не знаю, Юро, вперше за вечір вона заплакала. Я просто не знаю»
Він обійняв її обережно, і вона не відступила. За вікном сніг вкрив Київ білою ковдрою.
Тим часом у готелі у Львові дівчина плакала, стикаючись з жорсткою правдою: справжнє кохання не лише пристрасть, а щоденний вибір.
А на кухні двоє людей намагалися зібрати уламки свого життя. Попереду довгий шлях через образи, недовіру, сесії у психолога і нові розмови, щоб знову пізнати одне одного. Але вони знали, що інколи треба втратити, щоб зрозуміти цінність.
Ірина спостерігала за густим київським снігом, що ніжно засипав місто, стоячи біля вікна.