Свекруха спалила мою весільну сукню за день до свята й заявила, що я не гідна її сина
Повітря в саду біля нашого будинку в селі Ромни, здавалось, застигло в часі. Густе, важке, насичене ароматами липня й чимось гірким запахом згорілого пластика, солодким гниллячим димом, який настільки знайомий, що нагадує відлуння старих боїв. Тиша така, ніби навіть листя на березах не шепоче, бо боїться порушити цей зловісний спокій.
Ігор знову не підбирає. Його телефон, мов зачарований, відкидає виклик після першого гудка, ніби сам не хоче нас зєднувати. А він же обіцяв бути тут ще пів години тому. Ми мали разом забрати останні деталі до завтрашнього дня нашого весілля. Того самого дня, про який я мріяла, плакала, планувала роками. А тепер замість його обличчя на екрані лише «Виклик завершено».
Вийшла на подвіря, відчуваючи, як тривога підкрадається до серця. За будинком, під старою альтанкою, у куті стояла моя сукня у великому чохлі, підвішена на металеву перекладину. Поруч із нею, біля чорної іржавої бочки, з якої здіймався сизий дим, стояла Тамара Павлівна. Спокійно підрізала троянди, рухи її розмірені, майже механічні, мов вона робить це все життя.
Тамаро Павлівно? кликнула я, намагаючись тримати рівний голос, хоч всередині вже тремтіло. Ви щось палите? Запах якийсь дивний, їдкий.
Вона не обернулася, лише на мить застила секатор над бутоном, потім акуратно відрубала зайве.
Зайве палю, Оленко, сказала вона мяко, майже ніжно. Усе, що може зіпсувати нове життя. Потрібно позбутись мотлоху, перш ніж він пустить корені в наш дім.
Серце стиснулося. Я крокнула вперед, і запах став нестерпним. Нудота підступила, коли я побачила серед обвуглених клаптів тканини те, що не могло бути частиною цього жаху.
Край розтопленого мережива той самий, що ми з мамою вибирали в крамниці на Печерському ринку у Києві. Бусинки, розсипані по попелу, мов мертві зуби. Моє весілля. Моя сукня. Моя мрія.
Кров сплеснула в обличчя. Усе потемніло, навколо німа тиша. Я дивилася на уламки свого майбутнього, на те, що ще вчора було символом щастя.
Це слова не линули з уст, застрягали в горлі, мов голки.
Так, нарешті вона повернулася. Її обличчя залишалося спокійним, ніби вона щойно зробила добру справу.
Ні сліду каяття, жодної краплі страху чи провини. Лише холодна, жорстка впевненість жінки, яка вважає себе суддею.
Я спалила твою весільну сукню.
Її погляд прибив мене до землі. Вона йшла до мене, і я мимоволі відступила. Кожен мій рух, кожна емоція читалися для неї, немов відкрита книга.
Навіщо? прошепотіла я, не в змозі виговорити більше.
Ти не пройшла випробування, дівчино. Я дала тобі шанс. Залишила в нашому будинку, поруч із найважливішим для нареченої її сукнею. А ти навіть не спромоглася забрати її одразу. Залишила висіти, як непотріб.
Я довіряла вам! вигукнула я, голос розірвався. Ми ж родина! Завтра весілля!
Саме так. Завтра. У мене ще є час, щоб усе виправити.
Вона говорила про це, як про щоденну справу, ніби обговорювала покупки на базарі. Потім додала фразу, що перетворила мене на крижану статую:
Я зробила це, бо ти не гідна мого сина. І я не дозволю йому помилитися, про що потім жалкуватиме все життя.
Її слова лунали в голові. Я дивилася на жінку, яку колись називала другою мамою, і зрозуміла: вона оголосила мені війну. А я навіть не знала, що війна вже розпочалась.
Ігор раптом зявився, скрипнула хвіртка і він увійшов у сад. Винувата усмішка, розгублений погляд. Він не розумів, що відбувається.
Вибач, затримався. Тато попросив допомогти з документами. Ти готова? Алю? Що з тобою?
Він помітив мій стан, побачив маму біля бочки. Усмішка зникла, замістила її тривога.
Мамо? Що тут відбувається?
Тамара Павлівна поклала секатор у кошик, випрямилась і поглянула на сина з виразом скорботи й мудрості.
Синку. Я врятувала тебе від великої біди. Весілля не буде.
В якому сенсі не буде? Ігор розгублено дивився то на неї, то на мене. Це жарт? Алю, скажи щось!
Я вказала на бочку. Він підходить, зазирає всередину і я бачу, як його плечі напружаються. Він обертається, у його очах глибокий біль.
Мамо. Що ти зробила?
Те, що мала зробити. Твоя наречена залишила сукню без нагляду. Це знак. Вона не цінує те, що має бути святим. Не цінуватиме ні тебе, ні нашу родину.
Це була сукня Алі! Наша весільна сукня! Ти збожеволіла?!
Навпаки, сину. Я ніколи не була такою здоровою розумом, як зараз.
Він простягнув руку, та відсмикнувся, ніби обпікся.
Я рятую твоє життя. Ця дівчина тобі не пара.
У той момент шум у голові стих. Я подивилася Ігорю прямо в очі.
Твоя мати спалила мою сукню. Вона сказала, що я тобі не гідна, а потім збрехала, що я погано почуваюся
Ігор дивився на маму, у ньому стикаються любов до жінки, що його виховала, і шок від її вчинку. Він виглядав розбитим.
Мамо як ти могла
Не переймайся, я все владнала, спокійно відповіла вона. Я вже подзвонила всім гостям. Сказала, що весілля скасовується за згодою, щоб уникнути пліток.
Світ закрутився. Вона не просто знищила сукню. Вона стерла наше майбутнє, перекреслила його, ніби якусь зайву зустріч у щільному графіку.
Ігор схопився за голову.
Ти дзвонила гостям? Ти сказала, що весілля не буде? Без нас?
Це було необхідне рішення, відрізала вона. Подякуєш мені пізніше, коли зрозумієш, яку катастрофу я тебе врятувала.
Я подивилася на Ігоря. Тепер настав той самий момент ключовий. Мить істини, яка визначить усе. Він мав зробити вибір.
Він підняв погляд, повний відчаю. У очах страх, біль, розгубленість. Але не рішучості. Він був сином своєї матері, її витвором, її волею.
Тоді я зрозуміла: вона перемогла, не тому що спалила сукню, а тому що виховала чоловіка, який у вирішальну хвилину дивиться на мене як на проблему, а не як на жінку, яку треба захищати.
Погляд Ігоря став останньою краплею. Уся біль і шок розтанули, залишивши кристально холодне усвідомлення.
Я глибоко вдихнула. А потім посміхнулася.
Ігор здригнувся. Навіть Тамара Павлівна, яка до того зберігала холоднокровність, підвела брову в подиві. Моя усмішка звучала тут як виклик.
Знаєте, Тамаро Павлівно, мовила я спокійно, майже доброзичливо, ви, виявляється, мали рацію.
Вона розгубилася. Ігор подивився на мене, ніби я говорила незнайомою мовою.
Про що ти? пролепотів він.
Я перевела погляд на нього.
Твоя мама права. Я справді не пара для тебе. Я гідна чоловіка, який стане моєю опорою, навіть якщо проти мене виступить увесь світ, включно з його мамою.
Я заслуговую на чоловіка, який, побачивши попіл від моєї сукні, не залишиться осторонь, а візьме мене за руку й поведе геть назавжди.
А ти ти чекаєш, що я заплачу, а мама тріумфуватиме.
Я знову подивилася на Тамару Павлівну.
Дякую вам, сказала я щиро. Ви навіть не уявляєте, від якого лиха мене врятували. Ви спалили лише шматок тканини, а я ледь не спалила саме життя, повязавшись із вашим сином.
На її обличчі вперше зявилася розгубленість. Вона звикла до сліз і скандалів. А моя тиша, мій спокій і вдячність збили її з пантелику.
Що ти таке верзеш? прошипіла вона.
Правду, знизала я плечима. І ще дещо. Якщо весілля скасовано, подарунки треба повернути.
Я зняла з пальця обручку з маленьким діамантом ту саму, що Ігор подарував мені пів року тому, коли пропонував під дахом з видом на Дніпро вночі.
Я не віддала її Ігорю. Підійшла до бочки з попелом.
Алю, не треба! вигукнув Ігор, нарешті зрозумівши, що я збираюся зробити.
Та вже було запізно. Я розстиснула пальці, і каблучка, блиснувши востаннє, зникла в сірій масі попелу.
Шукайте. Можливо, це теж якийсь знак, тест на міцність ваших стосунків, я знову посміхнулася. А я йду.
Розвернулася і рушила до хвіртки, не озираючись. Чув, як Ігор щось вигукує за мною, голос його матері розлючений, але їхні голоси вже стали фоновим шумом.
Вийшовши на вулицю, діставала телефон. Руки тремтіли не від суму, а від адреналіну.
Знайшла в контактах номер кращої подруги.
Катю? Привіт. У мене невелика зміна планів, сказала я в слухавку, і на вустах зявилася справжня посмішка.
Весілля завтра не буде, продовжила я, а ось вечірка буде. Збирай дівчат, у нас серйозніший привід. Ми святкуємо моє нове «я».
