Дядо, заберіть мою малу сестричку вона вже давно нічого не їла, він раптово обернувся, застигнувши від подиву.
Дядо, будь ласка візьміть мою сестричку. Вона зовсім голодна
Той тихий, сповнений розпачу голос, що прорізав галас вулиці, зупинив Івана зненацька. Він мчав, ніби за ним гнався невидимий ворог. Час підтискав: мільйони гривень залежали від рішення, яке треба приймати саме сьогодні на засіданні. Після втрати Ренати його дружини, його світла, його опори робота стала єдиним сенсом у житті.
Але цей крик
Іван озирнувся.
Перед ним стояла дитина років семи. Худа, розтріпана, зі сльозами в очах. На руках він тримав крихітний згорток, з якого виглядало личко малюка. Дівчинка, загорнута в стару, потерту ковдру, тихенько скиглила, а хлопчик притискав її до себе, наче був її єдиним захистом у цьому байдужому світі.
Іван зважився. Він знав часу не треба марнувати, треба йти далі. Але щось у погляді дитини або в простому «будь ласка» наткнуло глибоку частину його душі.
Де мама? мяко спитав він, присівши біля малюка.
Вона обіцяла повернутись а вже два дні її немає. Я чекаю тут, сподіваючись, що вона прийде, голос хлопчика тремтів, як і його рука.
Його звали Максим. Малечу Орися. Вони залишились зовсім самі. Ні записки, ні пояснень лише надія, за яку семирічний хлопчик тримався, як потопаючий за соломинку.
Іван запропонував купити їжу, викликати поліцію, повідомити соцслужби. Але при слові «поліція» Максим здригнувся й прошепотів:
Будь ласка, не забирайте нас. Заберуть Орися
Тоді Іван зрозумів: просто піти вже не може.
У найближчому кафе Максим жадібно їв, а Іван обережно підживив Орися сумішшю, купленою в аптеці поруч. У ньому прокидалося давно забуте те, що колись лежало під холодним панциром.
Він набрав асистента:
Скасуйте всі зустрічі. Сьогодні і завтра жодних.
Через деякий час приїхали поліцейські Герасименко й Наумова. Звичні запитання, стандартні процедури. Максим судомно стискав руку Івана:
Ви не віддасте нас у притулок, правда?
Іван сам не очікував цих слів:
Не віддам. Обіцяю.
У відділку почалися формальності. До справи долучилася Лариса Петрівна стара подруга та досвідчена соціальна працівниця. Завдяки їй усе оформили швидко тимчасова опіка.
Лише доти, доки не знайдуть маму, повторював Іван, радше самому собі. Лише тимчасово.
Він повіз дітей додому. У машині було тихо, мов у могилі. Максим міцно тримав сестру, не ставлячи питань, лише шепочучи їй ніжне, заспокійливе, рідне.
Квартира Івана зустріла їх просторими килимами, великими вікнами, що відкривали вид на весь Київ. Для Максима це було, наче казка у його житті ніколи не було стільки тепла й затишку.
Сам Іван почувався розгубленим. Він нічого не розумів у дитячих сумішах, підгузках і розпорядку дня. Спотикався об пелюшки, забував, коли годувати, коли вкласти спати.
Але Максим був поруч. Тихий, уважний, напружений. Він спостерігав за Іваном, ніби за незнайомцем, який може зникнути в будь-яку мить, і допомагав дбайливо колихав сестру, наспівував колискові, ніжно укладав її спати, як вміють лише ті, хто робив це багато разів раніше.
Якось ввечері Орися не могла заснути. Вона схлипувала, крутилась у ліжечку, не знаходячи спокою. Тоді Максим підійшов, дбайливо взяв її на руки й тихо заспівав. Через кілька хвилин дівчинка вже спокійно спала.
Ти так гарно її заспокоюєш, сказав Іван, спостерігаючи з теплом у серці.
Довелося навчитись, простим голосом відповів хлопчик, без образи, без скарги просто факт життя.
Тоді задзвонив телефон. Лариса Петрівна повідомила:
Ми знайшли їхню маму. Вона жива, проте проходить реабілітацію залежність від наркотиків, складний стан. Якщо завершить лікування й доведе, що здатна піклуватися про дітей, їх їй повернуть. В іншому випадку опіку візьме держава. Або ти.
Іван замовк. Усередині щось стиснулося.
Ти можеш оформити офіційну опіку. Або навіть усиновити, якщо справді цього хочеш.
Він не був впевнений, чи готовий стати батьком, та знав одне: не хоче їх втратити.
Того вечора Максим сидів у кутку вітальні, обережно малював олівцем.
А що тепер буде з нами? спитав він, не відриваючи очей від аркуша. У голосі звучали страх, біль, надія і тривога бути знову покинутим.
Не знаю, чесно відповів Іван, сідаючи поруч. Але я зроблю все можливе, щоб ви були в безпеці.
Максим трохи помовчав.
Нас знову заберуть? Відіймуть у тебе, у цього дому?
Іван обійняв його міцно, без слів. Хоча б силою обіймів сказати: ти більше не один. Ніколи більше.
Я не віддам вас. Обіцяю. Ніколи.
У той мить він зрозумів: ці діти вже не випадкові. Вони стали частиною його самого.
Наступного ранку Іван подзвонив Ларисі Петрівній:
Я хочу стати їхнім офіційним опікуном.
Процес виявився нелегким: перевірки, співбесіди, домашні візити, нескінченні питання. Але Іван проходив усе, бо тепер у нього була справжня мета Максим і Орися.
Коли тимчасова опіка перетворилася на постійну, Іван вирішив переїхати. Він купив будинок за межами міста з садом, простором, ранковим співом птахів і запахом трави після дощу.
Максим розцвів. Він сміявся, будував фортеці з подушок, читав уголос, приноськи малюнки і гордо вішав їх на холодильник. Він жив по-справжньому, вільно, без страху.
Якось ввечері, вкладаючи хлопчика спати, Іван накрив його ковдрою і лагідно провів рукою по волоссю. Максим підняв погляд і тихо сказав:
На добраніч, тату.
Іван відчув тепле світло глибоко в серці, а в очах піднялося сльозинку.
На добраніч, сину.
Навесні відбулося офіційне усиновлення. Підпис судді закріпив статус формально, та в серці Івана вже давно все було вирішено.
Перше слово Орисі «Тато!» стало дорожчим за будьякий діловий успіх.
Максим завів друзів, записався до футбольної секції, іноді приходив додому з галасливою компанією. А Іван вчився плести косички, готувати сніданки, слухати, сміятись і знову відчувати себе живим.
Він ніколи не планував бути батьком, не шукав цього. Але тепер не уявляв життя без них.
Те було складно. Те було несподівано.
Але це стало найпрекраснішим, що колинебудь траплялося в його житті.
