Тетяна Іванівна сиділа в своєму холодному хатинці, в якій пахло вологим лісом, давно хтось не прибирав, проте все знайоме, саме я господиня, а сили я витратила на переживання, не знаю, з чого почати. Від образи стискається серце, сліз вже нема, всю дорогу я плакала. Стіни, як у казці, лікували, думала я, і душа поправиться з часом. У пальто й теплій шапці, з холодними руками і ногами, поклавши голову на стіл, я почала згадувати своє життя.
Найцінніше, що маю донечка Катерина. Хворіла вона з самого народження, чоловік говорив: «Не вдається дочка, що ти вночі не спиш, ліками сипеш, краще здорову дитину візьми!» А як? Я ледве до терміну довела, у сорок другому році народила, вже й не думала, нічого не виходило, двох дітей на ранньому етапі втратила, і вже не сподівалась на жіче щастя. Через деякий час чоловік втік до іншого села, одружився, нова дружина народила сина, про хвору донечку він і слухати не хотів.
А Катерина росла, міцнішою з кожним роком ставала, красивішою. Мама і не помітила, як її дівчинка зріла, а на плечах жінки висіла важка ноша: працювала в колгоспі старанно, домашнє господарство важко тягнути одній, донечка допомагала, та без чоловіка тяжко в селі. Мама жила з нами, пізніше й свекруха переїхала, бо одній вже не витримати. До Тетяни Іванівни підходив вдовець, та я його не приймала соромно перед донечкою. Як можна чоловіка в хату привести, коли ми вже маємо свою родину? Жити треба заради Катерини. Дві бабусі вже не піднімалися з ліжка, важко було з ними: то просили чай, то хотіли, щоб їх перевернули на інший бік.
Катерина отримала освіту, познайомилась з хорошим чоловіком, по коханню вийшла заміж. Через два роки після весілля народилась Анюта. Катерина не хотіла сидіти вдома, а гроші потрібні, ще виплачували іпотеку. Вона просила мене:
Мамусю, люба моя, приїдь до нас, буде веселіше і допоможеш, бабусі померли, тобі самотньо.
Ні, Катерино, у мене корова, стара кішка, город, як я залишу дім свій?
Продавай вже цю корову, молока мало дає, кішку візьми сусідка, добра баба Нюра не відмовить, через тиждень чекаємо!
Не могла я відмовити своїй кровиній, адже хто ще допоможе? Корову та кішку сусідка взяла, син, зять і внуки жили з нею, обіцяли доглядати за домом. Так я переїхала до міста. Дочка зі зятем працювали допізна, я з онуком гуляла, їхала в магазин, готувала вечерю.
Анюта дуже схожа на маму, бабуся душу в ній не чекала, дни і ночі були разом, на щастя, дівчина майже не хворіла. У чотири роки Катерина вирішила віддати малечу в дитячий сад, треба розвиватися, спілкуватися з однолітками. Але ставлення матері раптом змінилося, зять постійно недовдоволений приходив, Катерина казала, що часто свариться з чоловіком через маму, бабуся избаловала онука, непосидючий дитина росте, у садок іде зі сльозами, бабулю любить більше, ніж рідну матір.
Тетяна Іванівна ходила в розпачі, не могла зрозуміти, чому так, і не чекала почути від донечки:
Ти, мамо, нам більше не потрібна, їхай додому, Анюта ходить у садок, іпотеку сплатили, сама бачиш, у двокімнатній квартирі тісно, а тобі так краще.
Хвилини в душі було захотілося померти, не думала, що так вийде, а чи можна таке сказати матері? Зібрала небагато речей, встигла на автобус, думала лише, щоб не розплакатися. Анюта стояла ззаду, просила бабусю погуляти. Зять привіз на автовокзал, мовчки висадив, навіть не попрощався. Чому? Дочка з кухні не вийшла, хоч любила, це точно знає материнське серце, мабуть, я плакала, не хотіла, аби мати бачила мене в сльозах.
Так і залишилася вдома. На вулиці почав дощ, від такої погоди стало ще холодніше. Тетяна Іванівна, ніби у сні, почула різкий голос і лайку. У хату ввійшла сусідка.
Ой, Таню, це ти? Я вже думала, що хтось твій дім обмітив. Привіт! Чому сидиш у темряві, піднімися, підемо до нас. Давай-давай, моя Надя готує млинці, посидимо, поговоримо, скільки ж років не бачилися.
Сусідка майже тягла мене за руку, розповідала:
Мої внуки вже ходять до школи, добре вчаться, не балуються, а твоя корова в цьому році теля нам подарувала, ми на завод відправили, сама подивишся, яка красуня, її не можна продавати, можеш собі взяти.
Діти з радістю зустріли мене, як рідну, кішку принесли, розповідали, яка вона розумна і лагідна. Муся почала муркотіти, впізнала свою господарку. Тепер хотілося плакати від радості, бо я не одна, слухала історії про село, про веселе життя великої дружної родини, всі сміялися, а головне ніхто не запитував, чому я повернулася, не попереджала заздалегідь.
Син сусідки після вечері сказав:
У нас будинок великий, ти, тітка Таня, поки живи у нас, навіть не думай відмовлятись, не випустимо. Я дах підлям, дрова привезу, печку замочу, трубу почищу. Ось так підправлю твій дім, тоді, якщо захочеш, перейдеш, а може, у нас сподобається, залишишся.
Худенька старенька сиділа, усміхаючись, стало їй тепло, душу гріла людська доброта.
Життя в Березовці триває, і я, Тетяна Іванівна, нарешті відчуваю, що не одна.
