15 листопада
Сьогодні, коли я сідаю за щоденник, в памяті ще лунає той самий крик електродриля, що вже кілька тижнів розриває спокій моєї панельної будинки на Печерському шосе в Києві. Стіни нашого девятиповерхового «хрумка» тонкі, наче папір, і кожен чих сусіда відбивається у радіаторах, ніби ехо в пустому коридорі.
Я давно вже навчився не реагувати на гуркіт, що лунає у дверях, на розмови про переставляння меблів, на крики телевізора старенької пані з нижньої підлоги. Проте те, що робив мій сусідОлексій, чоловік з квартири над моєювиводило мене з самих глибин терпимості і змушувало мимохідь кидатися образами.
Кожної неділі цей «непристойний господар» без жодної совісті підключав то дриль, то перфоратор. Інколи о девятій ранку, інколи о одинадцятій. Але завждиу вихідний, коли я, ніби в ліфті часу, намагаюся догнати сон. Спершу я, мирний людина, сприймав це філософськи: «Може, ремонт затягується, зрозуміємо», крутячись у ліжку і притискаючи подушку до голови. Проте тижні йшли, а звук перфоратора прокидав мене щоразу, наче будильник, що не знає пощади.
То короткими сесіями, то довгими «мелодіями» здавалось, Олексій щось починає, раптом зупиняє, а потім знову повертається до початого. Іноді гучний шум падав не лише вранці, а й у будні, близько сьомої вечора, коли я приходив з роботи, мріючи про тишу. Кожен раз я хотів піднятись і сказати сусіду, що саме він мені зіпсував, та втома, лінивість, небажання конфлікту тримали мене в стриманості.
Одного разу, коли дриль знову запищав над головою, я втратив спокій і вбіг наверх. Стучав, дзвонив у відповідь ні звуку. Лише гучний перфоратор ревів, вібруючи в кістки. «Колинебудь я!» вирвалося у мене, та я не довів думку до кінця. Не знав, що саме «колинебудь» я зроблю.
У голові крутилися різні сценарії: вимкнути електрику у підїзді, викликати участкового, написати скаргу, навіть закупити піну для вентиляції. Іноді уявляв, як Олексій зрозуміє, що його шум надокучив усім, прийде з вибаченнями, переїде, чи просто приїде кінець.
Той звук став для мене символом несправедливості. Я думав: «Хоч би хтонебудь у підїзді розсердився і поклав край цьому безладу!» Але всі жили у своїх норах, не втручалися.
Тоді сталося те, чого я не очікував
***
У суботу я прокинувся не від гуркоту, а від глибокої тиші. Довго лежав, прислухаючись: коли ж знову зазвучить той пристрій? Тиша була густою, майже осяжною. «Злізло!» спалахнуло в голові, «чи цей монстр вже поїхав?»
День пройшов у відчутті дивовижної свободи. Пилосос працював тихо, чайник здавався лагідним, а звук телевізора не вібрував у стелі. Я сидів на дивані і посміхався, як дитина, що вперше побачила світанок.
У неділю було так само тихо, і в понеділок, у вівторок, у середу. Шум, ніби вирізали з мого життя. Тиша зверху залишалася майже тиждень. Я більше не списував це на ремонт, відпустку чи випадковість в цій паузі було щось надприродне, тривожне, різкий контраст після місяців незмінного гуркоту.
Я довго стояв перед дверима Олексія, збираючись з духом, і розмірковував: навіщо це? Переконатися, що все гаразд? Чи, навпаки, перевірити, чи не перебільшую? Натиснув дзвінок. Двері відкрилися майже миттєво і я зрозумів, що щось сталося.
На порозі стояла вагітна жінка, бліде обличчя, набряклі повіки. Я бачив її кілька разів у під’їзді, але тепер вона виглядала старшою на кілька років. Ви дружина Олексія? спитав я обережно. Вона кивнула.
Щось сталося? Я давно нічого не чую
Слова застрягли в гортані: як можна сказати, що прийшов через тишу? Жінка крокнула назад, пропускаючи мене всередину. І тоді прозвучало тихо:
Леші більше немає.
Я не зрозумів одразу. Потрібно було кілька секунд, аби слова склались у цілісність.
Як коли? запитав я.
У минулу суботу, рано вранці, вона стерла сльозу. Ви розумієте цей безкінечний ремонт він втомився. Працював лише у вихідні, бо в будні часу не було. Того дня він встиг раніше мене хотів завершити дитячу ліжечко. Поспішав, боявся запізнитися
Вона вказала рукою в глибину квартири. Там, біля стіни, стояло акуратно розкладене дитяче ліжечко або навпаки, його половина. Інструкція, упаковки з гвинтами, різні деталі лежали на підлозі.
Він просто упав, прошепотіла вона. Серце. Я навіть не встигла прокинутись.
Я стояв, немов вкорінений у підлогу. Слова жінки поступово опускалися в свідомість, важкі, ніби камені.
***
Той самий шум, що колись мене дратував, тепер ожив у моїх очах. Я опустив погляд на коробку з деталями ліжечка: маленькі гвинтики, шестигранник, наклейки з номерами. Все охайно розкладене так роблять лише ті, хто дійсно хоче створити щось важливе.
Чи потрібна вам допомога? спробував я тихо, та жінка похитала головою: Дякую. Ні
Я, майже на цукрових підйомах, спустився по сходам, тримаючися за поручні. Кожен крок несе важке відчуття провини, без якої форми, та палке.
***
Дім залишився в густій, важкій тиші. Можливо, я ненавидів Олексія лише тому, що він підривав мій сон? Це був не чоловік, а лише шум, незручність. А тепер його вже немає. Є жінка, що оплакує його, і скоро на світ прийде дитина без батька. Є ліжечко, яке він хотів зібрати, але не встиг.
Потрібно зайти до його дружини, подумав я, допомогти. Вряд чи вона сама зможе
Вечором, коли думки розвіялися, я знову подивився на стелю. Тиша була незмінною, майже мертвою. Я сів у напівтемній кухні і зрозумів, що сьогодні заснути мені не вдасться. Підійшов до квартири вгорі, знову подзвонив. Двері відкрилися, жінка підняла брови здивовано.
Послухайте я розумію, ми майже не знайомі, почав я, трохи збентежений. Якщо ви дозволите, я можу зібрати ліжечко. Він хотів, щоб воно було готове. І я би хотів допомогти.
Вона довго мовчала, вдивляючись у мої очі, ніби шукала сенс у моїх словах. Потім повільно кивнула.
Заходьте.
Я ввійшов, обережно переступаючи коробки з деталями, і працював довго, без слів. Жінка сиділа на дивані, гладячи живіт, іноді тихо всхлипувала, намагаючись не заважати. Коли я закрутив останній гвинтик і підняв спинку ліжечка, у кімнаті змінився повітря, ніби розрядився електричний заряд.
Вона підвелася, провела рукою по гладкій деревяній перекладині.
Дякую, прошепотіла вона. Ви навіть не уявляєте, як це важливо.
Я не знав, що відповісти, лише кивнув. Виходячи, я зрозумів, що вперше за довгий час зробив щось справжнє, корисне, і відчув, що повернуся сюди ще.
Урок, який я виніс: іноді шум, що здається лише дратівливим, приховує глибші історії. Не варто просто вимикати його, а треба слухати, розуміти і, коли можливо, простягти руку допомоги. Це робить наші стіни не лише міцнішими, а й теплішими.
