Памятаю, як колись давно, коли я була ще дитиною, випадок, який здавався лише фільмом, розгорнувся на справжньому весіллі. Чи могла я тоді уявити, що наречена втече? Але життя часто підкидає нам такі сюжети, і треба лише триматися.
Все почалося з того, що мене навіть не запрошували. Моя подруга Людмила мала приїхати зі своїм чоловікомдомашнімТимішем, який був далекою родичкою нареченого. За день до церемонії Людмила потрапила до лікарні, і Тиміш залишився сам. Він не був задоволений тим, що навколо стояли маси незаміжніх дівчат.
Тости, все таке інше. Після цього підїде якась бабуся і затягне його в якусь справу, а потім зявиться і скаже, що вона вагітна! розмірковувала Людмила, уявляючи собі різні варіанти. Тиміш клявся, що все буде спокійно і культурно, а я лише з усмішкою відмовлялася допомогти, хоча знала, що вкінці піддамося.
Тиміш сказав мені, що наречений Олександр має 45 років, раніше був одружений, володіє декількома крамницями, автозаправкою й ще чимось. Дітей у нього нема, окрім сина від першої дружини, якого він виховував як власного, хоча той став проблемним «давай, купи, подаруй». Олександр допомагав йому грошима лише за старою традицією.
Що ж до нареченої, Тиміш знав лише, що вона значно молодша. Настав день «Х». Ми з Тимішем прибули до ЗАГСу, не брали участі в урочистих прогулянках. Наречений виглядав, наче спортсменструнка в підборідді, орлиний ніс, глибокі сині очі, справжній «надійний». Нареченадевицяблондинка, волосся довге, до пояса, пофарбоване в чорний колір, красива, та з дивним сумом у погляді. Вікбіля двадцятипяти років.
Під час церемонії до зали підкрастися молодий хлопецькрасень, з солодким обличчям, а наречена вперше зустріла його поглядом. Її обличчя змінюється, і ось уже вся весільна сутінка.
Хлопець вказав очима на двері, дівчина різко обернулася і попрямувала за ним. Після цього прозвучало: «У долі кожного бувають дні, що залишають найглибший слід у памяті, і сьогоднішній день запамятається назавжди». Гості здивувалися, а матуся нареченої закричала: «Світлано, доню, куди ти?». Наречений лише спокійно посміхнувся, наче олімпійський спокій.
Ритуал розірвали. Мати нареченої плакала в холі, до неї підбіг чоловік і, крізь булькання, мовив: «Їхала на машині. Ганьба. Не відповідає на дзвінки». Ніхто не розумів, що сталося. Батьки Світлани намагалися вмовити Олександра. Гостей було близько пятдесяти, і вони почали шукати вихід.
А куди тепер, Тоня? На поїзд чи в кафе? запитав вусатий чоловік у смугастій сорочці. Його дружинависока блондинка просто зітхнула.
Нарешті говорив сам наречений. Він оглянув розгублену публіку і сказав:
Панове, а давайте в кафе! Все ж замовлено, оплачено! Поїхали!
Гості, не сумніваючись, рушили туди. Олександр, хоча й був підвітрим, тримав обручки в кишені. Під час вечері зрозуміли, що наречена Світлана втекла разом із сином Олександра. У виявилося, що вона колись була закохана в того хлопця, який її покинув, а потім зустріла Олександра, який, незважаючи на різницю у віці, запропонував їй руку й серце.
Мати Світлани, витираючи сльози хусткою, гомоніла: «Ми з батьком так раділи! Чоловік серйозний, забезпечений. Та й ми не думали, що таке трапиться». Світлана, як виявилось, не знала, що її майбутній чоловік був батьком її колишнього коханого. Чи знав він? Того не скажеш.
Тиміш, який не міг ні танцювати, ні їсти, постійно телефонувала Людмилі, що жаліла, що не могла бути на цій памятній церемонії. Гості спокійно розмовляли, їли, пили, а нареченого називали «святою людиною». Олександр залишався спокійним, мов удав, можливо, просто вмів тримати лице.
Через дві години вже забули про той конфуз, хіба що стара тітка, сухопар, кидала скарги, що «Світлану треба відправити в лікарню за таку справу». Ведучого спочатку хотіли вигнати, та молодий хлопець швидко сказав, що переробить програму і розвеселить гостей.
І ось Світлана зявилася у дверях, і мати кинулася до неї. Батько поспішив, мабуть, хотів провчити доньку. Наречений підбіг до неї, і, хоча всі затрималися, зрозуміли, що Світлана просить прощення. Встала на коліна перед Олександром, провинна за те, що залишила його в ЗАГСі, і провела кілька годин у роздумі, перш ніж повернутися.
Чи його прогнав? Ні, він простив. Сіли вони за головний стіл, а гості, які пережили вечір, нарешті вигукнули довгоочікуване «Гірко!». Тоді і розпочалося справжнє весілля.
Я, хоча й не запитала нареченого: «Чому?», відчула момент, коли зрозуміла, чому він пробачив і прийняв назад. Це була не моя справа, проте захотілося зрозуміти, адже важливо.
Кожній людині треба давати шанс. У житті мій принцип помилитися чи не влучити в мішень може кожен. Не варто зарікатися, що ти не правий. Якщо тебе зрадять знову, це інша історія, але один раз треба вміти пробачати абсолютно все! сказав мені Олександр.
Через два місяці Світлана й Олександр офіційно одружилися, а наступного дня подали заяву в ЗАГС. Той, хто зірвав весілля, зник і, за чутками, Олександр досі допомагає йому грошима, хоч і на випадок, коли треба прикрити витрати.
У них нещодавно народилися близнючки. А Тиміш, чоловік моєї подруги Людмили, часто згадує цю церемонію словами: «Зате буде, що згадати!». І він правий. Та таке весілля я ніколи б не порадив нікомусь.
