27 листопада
Сьогодні ранішньою тишею, коли ще ніч тільки починає розчинятись у світанковому світі, я, Марія Коваль, підвязала волосся в просту хвилю, накинула зелений фартух і спустилася на сходи нашого старого будинку на вулиці Лукянівська, Київ. Мені тридцять пять, а посмішка, яку я ношу, світить яскравіше, ніж неонові ліхтарі на під’їзді. Шість років тому народився мій син Тарас, і з того моменту моє життя сконцентровано на одній фразі: «Щоб для нього було добре». Батько пішов рано, ніби не встиг сказати перше слово свого життя, і я навчилася в одну ніч бути і мамою, і татом, і тією людиною, що не дозволяє собі втомитися.
Моп під ковзав по керамічній підлозі, відро тихо слідувало за ним, а я рахувала кроки в голові не як тягар, а як шлях. Кожен поверх означав ще один день, ще одну зароблену гривню, ще одну тарілку, ще один зошит для Тараса. Хоч рукавички намокали, посмішка залишалася. Я залишала її на вечір, коли Тарас виходив з школи і, підстрибуючи, біг до мене з рюкзаком у спині.
Мамусю, сьогодні читав голосно! зустрів мене він.
А наші сходи теж чекають, щоб їх прочитали, жартувала я, і Тарас сміявся.
Після школи брала його за руку і ми разом піднімалися до будинків, за якими я стежила. В одній руці тримала кінець мопа, в іншій теплі пальці сина. Тарас вже зрозумів ритм: я стирала поручі, він відкривав поштові скриньки і акуратно їх закривав, наче книги, що чекають свого читача. Коли втомився, сідав на сходинку і читав голосно з улюбленої книжки. Його слова наповнювали під’їзд простою, чистою мелодією.
Дехто поспішав мимо, піднявши плечима; інші сховали погляд, здивовані, що дитина вчиться біля відра з водою. Але були і ті, хто залишав під дверима пакет яблук або листок «Браво, чемпіоне!», і це піднімало Тарасу голову.
Мамусю, тут мені подобається, інколи говорив він. Тепло, коли ти читаєш «браво» з погляду.
Я підсипала в себе, радіючи, що син щасливий поруч, та мріяла про його щастя без запаху миючого засобу, про дитинство з травою під колінами і нотатниками, а не про сходи, що крутяться без кінця.
Серед листопадового холодного вечора, коли світло ставало коротким, а повітря різким, Тарас читав на третій сходинці. Я підтирала пляму, коли в холі зявилася літня жінка в темно-синій сукні. Вона зупинилася, не турбуючись, й слухала, як син виголошує слова, потім говорила спокійніше, доки його мова не стала плавною і гарною.
Читаєш дуже гарно, діточко, сказала вона. Як тебе звати?
Тарас, відповів він, піднявши блискучі очі.
А маму?
Марія.
Вона представилась як пані Анна, вчителька української мови з сорока роками досвіду. Запропонувала трохи перевірити Тараса на сходах, не обіцяючи оцінок, а лише бесіду. Ми троє посміхнулися, і розмова перетворилася на історію про персонажів, про те, що «погані люди часто лише втомлені», і про героїв, які «не піднімають голос, а працюють». Пані Анна задала питання, а потім діставши з сумки маленький зошит, сказала:
Тарасе, писати щодня по десять рядків про сходи, про дощ, про маму. Якщо дозволите, я буду час від часу навідатися. Я сумуватиму за дітьми, які вчаться.
Я відчула, як у грудях спалахнула нова іскра, мов маленька лампада. Після вечері з борщем ми прочитали по рядку з зошита. Тарас писав кожен день, іноді помилявся, іноді питав, завжди просив «ще один рядок». Я, між двома підїздами, шукаючи дихання, знаходила його в його словах.
Через кілька тижнів до нашого підїзду завітав керівник новобудови з молодим чоловіком у діловому піджаку. Питав коротко, хто та «пані, що так ретельно прибирає». Я підвела голову, відчувши хвилю гордості.
Ми представляємо компанію, що управляє кількома новими будинками в Сколковому районі, сказав молодий чоловік. Сосіди вас порекомендували. Потрібен серйозний працівник, фіксований графік, зарплата в гривнях, медична страховка. І (поглянув на Тараса) можемо організувати вільний післяобідній час, щоб ви могли бути з сином.
Серце розтануло. Не за гроші, хоча вони й були потрібні, а за години, які відкривалися, як світлі вікна: завдання в офісі, а не на сходах; книжки на дивані, а не між другим і третім поверхом.
Приймаю, сказала я. Дякую. Я не «прибираю», я захищаю людей від пилу в їхніх душах.
Він посміхнувся, ніби розуміє мене.
Саме таких людей нам треба.
З того дня мій день розділився: ранок шкільний шлях Тараса, робота в нових будинках, обід чекання біля воріт з тією ж моповою хвостиком, а вечори наші спільні години.
Пані Анна зявлялась час від часу, як доброї пори року. Вона допомагала Тарасу з читанням і письмом, і хлопець набрав сміливості. На зимовому концерті його обрали читати цілу сторінку перед батьками. Я сиділа у третьому ряду, руки скрізь, як у церкві без ікон, і слухала, як голос мого сина заповнює приміщення. Після завершення аплодисменти лунали природно. Тарас шукала мене поглядом, знайшов, посміхнувся, підняв зошит.
Вихователька підняла його на плечі і сказала:
У бібліотеці плануємо створити читальний кілок і проєкт з міською бібліотекою. Хочемо його залучити. У нього вуха для слів і серце для людей.
Я кивнула, з очей ледь не вийшов сліз.
Згодом, підвечіряючи з бібліотеки, Тарас зупинив мене посеред вулиці:
Мамусю, зрозуміла?
Що, донечко?
Я не виріс на сходах, я виріс на кроках. А кроки завжди кудись ведуть.
Я розсміялася, сміх, що спливає від підошви до вершини голови. Похвалила його:
Так. А куди ведуть ті кроки, не адреса, а людина. Ти.
Навесні старий керівник подзвонив, щоб привітати мене. Сусіди зібрали гроші і придбали Тарасу великий набір книг. «Для хлопця, що читає наші сходи», писало в листівці. Я тримала дарунок, ніби маленьку лампу.
Улітку компанія підвищила зарплату і запропонувала мені керувати маленькою командою. Я більше не була самотньою з мопом, а навчала інших жінок розподіляти навантаження, відстоювати права, поважати себе. Між інструкціями я згадувала початок: мерехтливі неонові вогні, оранжеве відро, синій син, і хлопця, що читає на третій сходинці. Дякувала в думках кожному підйому.
У неділю, під час обіду, Тарас приніс порваний плакат.
Мамусю, в бібліотеці конкурс історій. Тема «Мій герой». Можу писати про тебе?
Якщо так говорить твоє серце, пиши, відповіла я, намагаючись стримати емоції.
Напишу: Мій герой не спасав світ. Він його вимив. І кожного вечора показував, що з найпростіших підїздів можна зробити клас, якщо є книжка і любов.
Я відвернулася, щоб тихо витерти очі. Не хотіла, щоб плач порушив досконалість рядка.
Тарас отримав особливу відзнаку. Не за складні слова, а за правду. На церемонії пані Анна обійняла мене.
Бачите? прошепотіла. Ви не лише підляли сходи, а й його майбутнє.
Вечором ми йшли додому пішки, піднімалися нашими сходами без мопа, лише з пакетом книжок і повним серцем.
Іноді шлях до добра не схожий на автодорогу. Він схожий на будинкові сходи, які підходиш щодня, моп в одній руці, маленьку руку в іншій. А коли піднімаєшся разом, в кінці не чекає двері чекає людина, що стала цілісною.
