Ти не повіриш, що вчинила Марія Ковальчук, коли її чоловік, Іван Бойко, втік до Польщі з іншою. Те, як вона сама підняла двох дітей Андрія і Роксолану на самоті, вразить навіть найжорсткішого скептика.
Марія ніколи не була містячкою. Її серце привязане до тихої сільської землі після дощу, до запаху свіжо зрізаного сіна й до спокою вечорів, коли лиш коники стріхаються, а в далині гуде лайка собаки. Коли вона вийшла заміж за Івана, мріяла про просте життя: хата в селі, дватри діти, важка праця, а ввечері коли він втомлений повернеться з поля, посидимо разом, поїмо, посміємося, розкаже казки.
Нарешті прийшли діти. Спочатку хлопець Андрій, потім дівчина Роксолана. Вони виростали з запачкованими колінами, брудними руками і широкими посмішками. Марія часто спостерігала, як вони сплять, і її душа наповнювалася теплом. Вони були для неї всім.
Аж прийшли рахунки, підвищилися ціни, зима стала суворішою, Іван все частіше задумувався над столом.
«Їду до Польщі, люба, щоб заробити», мовив він, уникаючи прямого погляду. У Марії піднявся вузол у горлі, та вона мовчала. Хвилювалася не про далечінь, а про зміни. Допомогла йому з пакуванням, у куток чемодана притиснула іконку й фотографію їхньої трійки на підвіконні.
«Не забудь про нас», прошепотіла вона, коли він одягав куртку.
Спочатку Іван дзвонив, розповідав, що важко, що багато працює, що все буде добре. Потім дзвінки ставали рідшими: «Не мав часу», «Виснажився», «Сигналу нема». Марія відчувала, як у ній щось руйнується під кожною довгою паузою. До того моменту, коли дзвінка зовсім не було.
У селі почали говорити, що Іван знайшов іншу. Що живе з жінкою в Польщі, має нову сімю. Марія отримала коротке, холодне повідомлення:
«Вибач, Маріє. Не повернусь. Доглядай дітей. Надішлю гроші, коли зможу». Гроші так і не прийшли.
Тієї ночі вона плакала, як ніколи в житті. Не від сорому, не від суму за Іваном, а від страшного страху: «Що ж буде з дітьми?» Вона дивилася на сплячих Андрія в одному ліжку і Роксолану в іншому, стирала сльози долонею. Тоді зрозуміла: ніхто не прийде її врятувати. Не буде принца на білому коні, не буде чуда. Тільки вона проста сільська жінка і діти, які потребують її, як повітря.
Наступного ранку, ще до світанку, вона поставила воду на вогонь, підготувала скромні бутерброди, накрила дітей хрестом на лобі і відправила їх до школи.
«Навчайтеся, сказала вона, ви підете далі, ніж я колись дійшла».
День був сповнений праці: вона працювала в полі, збирала сінокоси, рубала дрова, прала, доглядала старійшин за кілька гривень додатку. Ввечері, коли інші відпочивали, вона випікала хліб, варила варення, шиєла або лагодила одяг. Її руки тріскали, спина боліла, а вона не скаржилася. Єдиний її комфорт подивитися перед сном у зошити дітей, побачити оцінки, прочитати їхні коротенькі твори, очі їхні, підкреслені червоним, розтоплювали її серце.
Іноді Андрій підходив до вікна, зупинявся, і питав:
«Мамо, важко?».
«Ні, мамо, важко лише без вас», відповідала вона, і дійсно так вірила.
З роками хатина поступово змінювалася. Марія ставала нове вікно, ремонтувала дах, підводила другий поверх, щоби діти мали власні кімнати. Кожна цеглина була пропитана робочими днями, жертвами, сльозами, які вона ховала, щоб діти не бачили.
Андрій вступив до університету в місті. Марія продала частину землі, аби він міг жити в гуртожитку і купити підручники. Перший раз, коли він сідав у поїзд зі старим чемоданом, подивився на маму сльозами на очах і сказав:
«Мамо, якщо не впораюсь?».
«Впораєшся, відповіла вона, ти виростаєш, щоб не здаватися».
Через рік і Роксолана подалася в університет. Марія залишилася сама в будинку, який здався занадто великим без їхнього сміху. Зимовими вечорами вона варила чай, сідала біля печі і розглядала фотографії на стіні. Діти ставали все старшими, красивішими, все далі.
Іноді її охоплювала ностальгія, і вона виходила у двір, піднявши очі до неба:
«Боже, лише б їм було добре», шепотіла.
Час минав, сивіла лінія волосся, зморшки глибшали, руки залишали сліди багатьох років праці. Але очі ті ж самі, теплі, добрі, сповнені любові.
Одного осіннього дня, коли листя золотіло, діти повернулися додому. Не діти, а вже дорослі: Андрій високий, впевнений, Роксолана молода жінка з ніжною посмішкою, у елегантній сумці.
«Мамо!» крикнули вони майже одночасно, входячи в двір.
Марія вийшла, стираючи руки з старого фартуха, і в той момент двір наповнився обіймами, сміхом і сльозами.
«Яка гарна наша хата, сказала Роксолана, дивлячись навколо, ти творила чудеса, мамо».
«Ви ж творили їх, відповіла Марія. Для вас я все зробила».
Вони сіли на лавку перед будинком, розрізали домашній сирник з кропом, пили квас і розповідали. Андрій розповів, що працює в великій компанії, його шанують. Роксолана сказала, що переїхала в чудове місто, має друзів і починає знаходити свій шлях.
«Мамо, сказав Андрій, без тебе ми нікуди б не дійшли, чи не так?».
«Що ти, відповіла вона, я робила те, що робить будьяка мама».
«Ні, мамо, не будьяка, підхопила Роксолана. Ти виростила двох дітей однією рукою, працювала, доки не розламалася, ніколи не скаржилася. Коли інші здавалися, ти не відступала».
В її горлі з’явився вузол.
«Я не знала, як інакше», прошепотіла Марія. «Мало що мала, а те, що мала віддала вам».
Тоді Андрій підняв її в обійми, притискаючи до себе. Роксолана прижалась до мами, обійнявши її ще міцніше. Вони стояли так, перед будинком, який Марія піднімала цеглина за цеглиною.
Сусідка з іншого будинку спостерігала і посміхнулася. Це був обійм, який сказав усе: «Дякую, мамо. Без тебе ми б не були тут».
У той момент Марія зрозуміла, що ніколи не була сама. Кожен важкий день, кожен подряпаний долоні, кожна схована сльоза мали сенс. Її діти живе доведення, що просте кохання може будувати цілі світи.
І вперше за довгий час вона дозволила собі дихати легко. Подивилася на будинок, двір, дітей і відчула глибокий спокій у серці: вона досягла. Не бездоганного життя, а того, щоб її серце стало притулком. І для Андрія та Роксолани це було найголовніше.
