У 65 років ми усвідомили, що нашим дітям більше не потрібна наша допомога. Як прийняти це та почати жити для себе?

У віці 65 років ми зрозуміли, що наші діти вже не потребують нашої допомоги. Як нам пристосуватися до цього і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я замислююсь: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, тепер вже не потрібні нам. Троє дітей, які отримали наш час, енергію і гроші, здійснили всі свої мрії і просто залишили нас позаду. Син навіть не підбирає телефон, коли я дзвоню. Іноді думаю: чи не залишить нам хоча б склянку води, коли ми станемо старшими?
Я вийшла заміж у 25 років. Дейв був моїм однокласником і довго мене кохав. Він навіть поступив у той самий університет, щоб бути поруч. Через рік після скромної весілля я завагітніла, і у нас народилася дочка. Дейв залишив навчання, щоб працювати, а я отримала академічну відпустку.
Ті роки були важкими. Чоловік практично не спирався, а я вчилася бути мамою, намагаючись завершити навчання. Два роки потому я знову завагітніла, перейшла на заочну форму, а Дейв ще більше працював, щоб забезпечити сімю.
Незважаючи на труднощі, нам вдалося підняти двох дітей: старшу доньку Емілі та молодшого сина Майкла. Коли Емілі пішла до школи, я нарешті знайшла роботу у своїй професії. Життя стало кращим: Дейв отримав стабільну посаду з хорошою зарплатою, і ми облаштували власне житло. Але щойно ми відчули полегшення, я знову завагітніла.
Поява третьої дитини стала новим випробуванням. Дейв ще інтенсивніше працював, а я зайнялася нашою наймолодшою донькою Анною. Не знаю, як нам це вдалося, але поступово ми повернулися до стабільності. Коли Анна пішла у перший клас, я нарешті відчула полегшення.
Проте труднощі не закінчилися. Коли Емілі готувалася до університету, вона оголосила про одруження. Ми її не засуджували, бо й самі одружились рано. Організація весілля і допомога з придбанням житла виснажили наші заощадки.
Майкл теж захотів власної квартири. Ми не змогли відмовити, взяли ще один кредит і придбали йому оселю. На щастя, він швидко знайшов хорошу роботу у престижній компанії.
Коли Анна була на останньому курсі школи, вона поділилася мрією навчатися за кордоном. Це був важкий період, але нам вдалося зібрати кошти і відправити її до університету мрії. Після її відїзду ми залишилися на самоті.
Згодом діти стали рідше навідуватись. Емілі, хоча і живе в тому ж місті, майже не приходить. Майкл продав свою квартиру, переїхав у столицю і ще рідше завітає. Анна після навчання залишилася за кордоном.
Ми віддали їм усе: час, молодість, гроші, а в результаті стали для них ніщо. Ми не чекаємо фінансової допомоги, нам потрібен лише один знак час від часу почути їхній голос, отримати візит чи тепле слово.
Схоже, це вже залишилося в минулому. Тепер я запитую себе: чи настав час перестати чекати і почати жити для себе? Можливо, у 65 років ми нарешті заслуговуємо на трохи щастя, яке завжди відкладали на останнє?