23 листопада 2025 року.
Я, Олександр Петрович, звичайний кореспондент «Чистий лист», записую сьогоднішні події, бо вони залишили в мене смак гіркої кави та важкий урок.
Сашко метушився, спізнювався на роботу, наче його будильник зіпсував електрику в усьому будинку. Якщо б він не встигнув протиснутись через турнікет у головному редакторському корпусі, довелося б писати довгу пояснювальну записку, чому кращий співробітник минулого місяця, Петро Михайлович, раптом так розбігся.
Петро Михайлович захоплювався папером: пояснювальними, затверджувальними, привітальними та списками покупок. Чому у нього така любов до бюрократії, ніхто не розумів. Дружина щодня залишала йому нотатки про продукти, а колеги службові листи, і він був задоволений, бо «все у папері в порядку».
Навіщо ви це терпите? обурювалася подруга Сашка, Юлія. Вона працювала в кавярні біля їхньої спільної квартири в Києві і вважала, що кращої роботи немає. Господи! Через вас скоро вирубають усі ліси! Пишіть йому електронною поштою це сучасно і екологічно.
Ти не розумієш, Юлечко, зітхнув Сашко. Цей чоловік складений з паперу. Вони виринають з усіх його кишень і сипляться з нотатників. Це йому, здається, подобається. Він в своїй тарілці, як кажуть. Хоч і так, він добре платить і не змушує виходити на суботники навесні.
Хоча аргумент був слабким, Юлія зрозуміла. Кожної квітні власник кавярні змушував персонал фарбувати та мити стіни закладу, що викликало у Юлії чихання і кашель. Тому відсутність суботників вдавалася як привід не виконувати накази начальника, і питання більше не піднімалося.
Сьогодні, якщо Сашко не пробється перед Петром Михайловичем хоча б на секунду, а не обїде його, йому доведеться сидіти над пояснювальною запискою.
Що ж він напише? О, там буде багато пунктів
Проспав, бо будильник відключився разом із електрикою в будинку. Потім бігав з Юлією, витирали калюжу під протікаючим холодильником, швидко зїли холодну вівсянку, варену ввечері, і, на щастя, з крана ішла вода холодна, але все ж тепла. Після «банних» процедур зявилися жіночі дрібниці: туш, румяна, тіні, помада.
Жакет Юлії виявився пом’ятий, бо вночі в холодну калюжу від морозильної камери увійшов кіт Іннокентій, сховався і вирішив переждати негоду, але його спіткала Юліна туфля, вдарила його пухким хвостом. Іннокентій ще не був так принижений, розсердився і втік на балкон.
Юлія шукала інший жакет, бо праска не працювала. Це зайняло багато часу, і коли вони зрозуміли, що вже пізно, Сашко, нарешті, одягнув подругу, попрощавшись, встигнув піднятись на сходи трамвая, що відїжджає. Поки його обіймав якийсь добрий чоловік, щоб не заштовхнути дверцята, Сашко поглянув на нього, і той зник разом зі своїм власником.
Тепер, коли в натовпі може трапитись будь-що, треба лише уникнути светофорів, не вдаритися в поручень і не стати жертвою злодіїв. Якщо Сашко буде спійманий за запізненням, він втратить премію, яку давно планував розпорядитися: частину на морські подорожі, іншу на нову мікрохвильову піч, ще одну на нові чоботи. «Гумова премія», так її називали дівчата, і Сашко заслужив її, проте один проступок міг усе зіпсувати.
Сашко зупинився, бо перед його носом якийсь хлопець схопився за поручень, підняв рукав куртки, і показав годинник із багатьма стрілками. Сашко здивовано вивчав «години» й «хвилини», намагаючись відвести погляд, та знову повертався.
Запізнюєтеся? запитав хлопець, співчуваючи. День сьогодні тяжкий…
Так, відповіла Сашко, притискаючи сумку до потіючого боку.
Знаєте, як кажуть? Туди, де вас чекають, запізнитися неможливо, усміхнувся хлопець.
Перед обличчям Сашка зявився ще один чоловік. Він назвався Кольо, а коли спитали про імя, сказав: «Мене звати Коля». На його рукаві його портфель підняв великий жіночий силует у легкому плащі та мереживних рукавицях. Вона пахла туалетною водою, а губи її виглядали яскраво, наче покриті буряком.
Пробачте! вигукнула вона. Сьогодні буря!
Тоді Сашко зрозумів, хто це. Це була дружина голови редакції. Ніхто її не бачив, навіть її фото не висіло в кабінеті Петра Михайловича, та голос її на гучному звязку чули всі.
Вона крикнула: «Бачила вашу газету вранці, Петре! Це ні куди не годиться! Тема про мамонтів вже вичерпана, а ви не розумієте?!» І продовжувала, не соромлячись, додаючи кольорових відтінків.
Колеги запитували: «Що далі?», а вона відповіла: «Ти розпореш. Твої мамонти не зайшли!». Репортер Серий, ухилюючи, жартував: «Моя виставка фарфору розтопила серце цієї крокодилії».
Петро Михайлович, спантеличений, увійшов у новий кабінет, обшитий дубовими панелями, і шепотів: «Оля, я не справлюсь! Це не мій рівень». Оля Федорівна, оглянувши офіціантку, підбадьорила його: «Не біда, Петре! Ми це подолаємо!»
Вона була справжнім кардиналом: Петро телефонував їй, спитав про статті, а вона, хворіючи на гастрит, керувала «Чистим листом» між госпітальними прийомами. Одна стаття про мамонтів випадково потрапила замість нотатки про лампи, і Петру довелося кілька разів питати Олю про «ключі», а вона лише посміхалася і відкладала їх у кишеню.
Згодом Оля, розкидаючи листи, вимовляла: «Запамятай: це список з хімчистки, це адреса масажиста, це замовлення для сестри». Після цього Петра зустріли погляди Сашко, і в його карих очах відбився кликання про те, щоб вона не розказувала про цю незручну сцену. Тепер у них була спільна таємниця.
Я зрозумів, що Петро живе під тиском дружини, а вона, мов привид, керує всім: телефонними розмовами, зустрічами, контролем над сімєю. Вона, як колишня «золота рыбка», розкидає папірці і виписує накази, а Петро лише виконує їх.
Після всього цього я, Олександр Петрович, залишився з важливим висновком: бюрократія і контроль можуть з’їсти душу, якщо не памятати про просту людську потребу щирість і взаєморозуміння. Це мій особистий урок, який я запишу у щоденнику, щоб не забути, що справжня цінність це не папірці, а людські стосунки.
