Коли листоноша перестав підніматися на поверх і став залишати газети і конверти в підвалі під дверима, Ганна Григорівна Коваль спочатку обурилася. Потім звикла. Тепер її ранок починався з того, що вона спускалася сходами, тримаючися за холодні поручні, і зазирала в старий зелений ящик з відгиненою кришкою.
Той ящик був ще з восьмидесятих, з облупленою фарбою, з вигнутим номером «12». Він скрипів, коли його відкривали, і Ганна Григорівна щоразу думала, що колись він зовсім зірветься, а тоді де вона знайде листи Одарки.
Листи приходили нерегулярно іноді через тиждень, іноді через місяць. Але приходили. Вузький конверт, акуратний схилений почерк, легкий аромат дешёвих парфумів. Ганна Григорівна піднімалася назад, ставила чайник на плиту, сідала за стіл і відкривала конверт по шву, щоб не порвати папір.
Одарка жила в іншому місті, за тисячу кілометрів. Колинебудь вони ділили одну кімнату в гуртожитку мединституту, разом зубрили анатомію і ділили одну банку тушкованого мяса. Потім у Одарки почалось сімейне життя, у Ганни робота в поліклініці, пізнє заміжжя, дочка. Вони розійшлися, та не розбились. Листи зберігали між ними тонку, проте міцну нитку.
Одарка писала про дачу, про сусідку, яка знову посадила не ті помідори, про сина, який все не може розірватися від своєї вічно незадоволеної дружини. Про тиск, який «скаче, як коза», і про нові таблетки, які їй виписали. Між рядків відчувалась колишня Одарка смішлива, вперта, з ноткою іронії.
Ганна Григорівна відповідала ввечері, коли в квартирі ставало тихо. Дочка жила окремо, внук приїжджав на вихідних. У будні лише тикання годин, гуркіт ліфта за стіною і її ручка, що шурхотіла по папері. Вона розповідала про поліклініку, де підробляла терапевтом на півставки, про сусідів, що завжди сваряться про паркування, про внука, який став «айтішником» і нічого толком не пояснював.
Їй подобалось сам ритуал: вийняти чистий лист, вирівняти його, мысленно обвести день, тиждень, вирішити, що сказати Одарці, а що залишити при собі. Лист був немов маленький вечірній підсумок. Вона писала спокійно, вникаючи в кожне слово, наче чула, як Одарка його читатиме.
Одного разу внук, Сергій, приніс їй коробку.
Бабусю, сказав він, витягуючи новий телефон, вже час залишити кнопку, пора в двадцять перший століття.
А я що, в девятнадцятому живу? відповіла Ганна Григорівна, але взяла телефон. Тонкий, важкий, скляний. Їй страшно було навіть просто тримати його, бо здавалося, що впаде і Сергію злізть стипендія.
Тут все просто. Дивися. Сергій провів по екрані, і той засяяв яскравими квадратиками. Це мессенджер. Тепер можна писати миттєво, голосом чи картинками.
А пошта чим погана? посміхнулася Ганна, в очах блиснула цікавість.
Пошта хороша, коли надсилають листівку з Сочі. А тут ти можеш спілкуватися з Одаркою щодня.
Він вже знав про Одарку. Ганна іноді читала йому голосом уривки її листів. Внук кихнув, сказав: «У тебе крута подруга». І вирішив, що Одарку теж треба порадувати.
Тільки Одарка пожалівалася Ганна, підбираючи слово, телефоном не користується. У неї старенький, кнопковий. Вона казала.
А внуки у неї є?
Є внучка. Віка. Студентка.
Окей, сказав Сергій. Тоді розберемося. Ви їй напишете листа, попросите, щоб Віка допомогла. А я поки все налаштую.
Він поставив телефон на стіл, підключив до розетки, ввів якісь дані. Ганна спостерігала, як світиться екран, як біжать смужки завантаження. Відчувала себе одночасно дурною і збудженою.
Вечором вона сіла за стіл, як завжди. Тепер поруч з аркушем лежав новий телефон, мовчки показуючи час і погоду. Ганна вийняла конверт, акуратно виписала адресу Одарки і, задумавшись, в підпис додала: «Одарко, Сергій купив мені новий телефон, каже, можна листи через нього надсилати. Якщо Віка у тебе буде, нехай також подивиться. Може, і ми навчимося. Хоч я вже стара кішка».
Вона усміхнулася, перечитала, запечатала конверт і наступного дня опустила його в великий поштовий ящик під будинком не в свій зелений, а в загальний, з прорізом для листів.
Відповідь прийшла через два тижні. Одарка писала: «Ти, звичайно, відстаєш, а я ще далі. Віка сміється, каже, що все можна. Приїхала на вихідних, показала на телефоні, як це робиться. Тож, Аннушко, дивуй. Віка сказала, що коли я приїду до неї в місто, вона все налаштує. А то й сама приїде. Уявляєш, я писатиму тобі повідомлення, як молодь».
Ганна посміялася. У листі відчувався той же азарт Одарки, з яким вона колись вчилася їхати на мотоциклі колишнього чоловіка.
Через місяць внук прийшов знову, сів поруч і терпляче показував, куди натискати.
Ось, сказав він, це чат. Тут будуть ваші повідомлення. Спочатку я додам себе, потренуємось.
Він ввів кілька фраз. Телефон тихо дзвеннув, екран спалахнув. Ганна здригнулася.
Не бійтеся. Це просто сповіщення. Натискайте сюди.
Вона натиснула, побачила слова: «Привіт, бабусю! Це тренування». Під низом була порожня рядок.
Пишіть сюди відповідь, сказав Сергій. Натискаєте на ці літери.
Пальці Ганни тремтіли. Вона повільно ввела: «Привіт. Бачу». Помилково вийшло «бачу», а не «бачу», і Сергій розсміявся, та швидко виправив.
До вечора вона вже могла самостійно відкрити чат, написати коротку фразу, відправити. Голосові повідомлення її лякали, але Сергій сказав, що це потім.
Одарка зявилася в месенджері на початку осені. На екрані зявилось нове повідомлення з незнайомого номеру: «Аннушка, це я. Одарка. Віка налаштувала. Привіт тобі з нашого болота».
Ганна довго дивилася на ці слова. Здавалося, Одарка раптом стала дуже близько. Не за листом, не за тисячою кілометрами, а десь тут, за стіною.
Вона ввела: «Одарко! Я тебе бачу. Точніше, читаю. Як ти?», і відправила, затамувавши подих.
Відповідь прийшла за хвилину. Це було незвично не тиждень, не два, а хвилина.
«Живу, тиск шалений, та я його не боюся. Ти як? Сергій тебе мучить прогресом?»
Вона засміялася і написала про Сергія, про свою поліклініку, про соседку, яка знову сварилася з управляючою компанією. Пальці плуталися, іноді букви склалися в дивні слова, та Одарка все розуміла. Час від часу Одарка ставила в кінець фрази смайлик жовте обличчя з усмішкою.
Це смайлик, пояснив Сергій, заглянувши через плече. Типу сміється.
Ганна кивнула. Вирішила смайликами не користуватися, бо здавалося чужою мовою. Проте іноді, коли Одарка надсилала особливо колку жарт, рука сама тягнулася до маленької рожички.
Переписка пішла швидко. Вранці Ганна перевіряла телефон, як раніше листоношу. Вдень, у перерві між прийомами, крадучись гляділа в екран, щоб прочитати нове повідомлення Одарки. Вечором вони могли обмінятися десятком коротких реплік.
Швидкість спілкування виявилася дивною радісною й тривожною одночасно. Те, що раніше розтягувалося на сторінки і тижні, тепер вміщалося в пару рядків. Ганна не встигла подумати, як вже відправила.
Одного разу Одарка написала: «Уявляєш, мій сусід по дачі підкатує. Старий коза, та очі ще біжать. Прийшов вчора з яблуками. Казав, давай чай попємо. А я йому: тиск, не можна нервувати».
Ганна нахмурилася. Вона згадала, як Одарка скаржилася на самотність, і як одночасно іронічно говорила про вдовців, які «шукають безкоштовну сітку».
Вона ввела: «Бач, щоб не сів тобі на шию. Потім не відпишеш. Всі такі», і відправила без перечитування.
Відповідь прийшла майже одразу: «Дякую, що так високо думаєш про всіх чоловіків за 70. Я, між іншим, сама розберусь».
Ганна відчула, як щось у ній кололо. Вона хотіла написати: «Я просто переживаю», та зупинилася. Екран світив, показуючи останнє повідомлення Одарки без смайлика.
Вечором зявилося ще одне: «І взагалі, ти ніби радісна, що у мене нічого не вийде. Щоб я з тобою в старості листувалась і ні куди не йшла».
Ганна уставилась на ці слова, стало жарко. Відклала телефон, пішла на кухню, налила собі чай. У голові шуміло. Чи радий ти? Вона, що щоразу, коли Одарка писала про хвороби, не спала половину ночі, уявляючи найгірше.
Вона повернулася до столу, сіла, відкрила чат. Пальці тремтіли. Ввела: «Ти не права. Я за тебе боюся. Я знаю, як вони люблять, щоб їх годували і лікували, а потім йдуть до іншого. Я бачила таких на роботі», і відправила.
Відповіді не було. Ні через хвилину, ні через годину. Телефон лежав, час від часу тихо вібрував від інших сповіщень, а від Одарки тиша.
Ніччю Ганна кілька разів прокидалася, вмикала екран, дивилась на порожній чат. Вранці пішла до поліклініки, як зазвичай, та думки поверталися до тих слів. Радіти? Сиділа там, у себе, і думала, що я, Ганна, хочу їй зла.
Удень телефон пискнув. Ганна здригнулася, відкрила. Це був Сергій: «Бабусю, як справи? Не забула телефон?» Вона коротко відповіла: «Все нормально. На роботі. Пізніше подзвоню».
Від Одарки все ще нічого.
Третій день Ганна не витримала і набрала номер Одарки. Довгі гудки. Ніхто не підняв. Вона поклала слухавку, потім знову подзвонила та сама тиша.
«Може, поїхала в дачу, звязку немає», заспокоювала себе. Але тривога тільки зростала.
Вечором, коли вже майже вирішила написати довге вибачення, на екрані спливло сповіщення нове голосове. Вона обережно натиснула трикутник. Спершу чулись якісь шорохи, потім голос Віки, внучки Одарки.
Ганна Григорівна, доброго дня. Це Віка. Бабуся в лікарні. У неї був напад. Зараз у реанімації, але вже краще. Я знайшла ваш номер у її телефоні. Вона просила передати, що не сердиться. І що напише, як тільки зможе. Пробачте, що так, через запис. Я зараз між відділеннями, не можу говорити.
Голос задрімав, запис обірвався.
Ганна сиділа, доки голос Віки не змовк. Потім знайшла в шафі стару папку з конвертами, діставши чистий лист. Рукою сама виписала: «Дорога Одарко», і писала довго, детально про те, як злякаласяВрешті-решт я підписала лист, запакувала його в конверт і спокійно спустилася до поштового ящика, знаючи, що наша дружба, збережена і листами, і повідомленнями, буде жити далі, незважаючи на час і відстані.
