Оленка з посмішкою кинулась додому, щоб підготувати сюрприз чоловікові. Аж коли вона ввірвалась у переддверя
Вона вмятала речі в валізу, намагаючись втиснути найнеобхідніше. Дії її були швидкими, ніби хтось гнався за нею. Дихала важко, пальці не встигали запихати блискавку в перевантажений мішок. Щойно годину тому прозвонив телефон з поліклініки, і голос головного лікаря, здивовано, намагався зрозуміти, чому так раптово вона вирішила їхати. Її, звісно, відпустили без зайвих перешкод, а потік запитань завис у повітрі і Оленка не мала сили, а тим більше бажання відповідати.
Вона не стала нічого пояснювати. Саме слово «висловитися» здавалося їй нестерпним.
Спогади про їхню зустріч з Андрієм спалахували яскравими, тепер уже гіркими фарбами. Знайомились вони, коли Оленка ще була студенткоюпрактиканткою в міській лікарні. Іскра, що проскочила між ними, перетворилася в палке полумя. Не чекали, не вагалися і незабаром склали скромну, але теплу весільну церемонію. Після шлюбу Оленка влаштувалася в поліклініці, і вони вирішили спочатку піднятися на ноги, побудувати карєру, а вже потім думати про дітей. Спершу стабільність, а усе інше потім.
А потім час летів, і вже не було місця для цих планів.
Іноді Оленка, ніби випадково, натякала Андрію, що мріє чути в домі дитячий сміх, а він лише змахував рукою, говорив про нестабільність і труднощі. Тепер, згадуючи ті моменти, вона відчувала, як у горлі піднімається важкий, гарячий комок.
Все, що колись було її світом, розбила підруга Віра та, якій Оленка довіряла всі свої таємниці та надії.
Учора Оленка з жорстокою ясністю зрозуміла, що Віра ніколи не була справжньою подругою.
Її нічну зміну скасували в останню хвилину, і, підхопивши можливість влаштувати маленький сюрприз, вона повернулася додому значно раніше звичного часу. Вставила ключ у замок, відчинила двері і застигла на порозі, ніби отримала удар під груди.
З вітальні долинало веселе жіноче сміхота, яку вона знала надто добре.
Ти щоразу мене вражаєш, сказала Віра, і в її голосі звучала щира ніжність. Я навіть не уявляю, що ти підготувала наступного разу!
Все лише заради тебе, моя радість, відповідав чоловічий голос, знайомий і дорогий Оленці. Ти мій всесвіт. Я готовий зрушити гори, аби бачити твою щасливу усмішку
Слухати далі було неможливо. Кожне слово вколювалося в серце, ніби голка. Оленка повільно, дуже повільно відступила за двері, залишила її напіввідкритою і безшумно, як тінь, спустилася сходами.
Ту ніч вона провела без сну в порожній ординаторській, дивлячись у одну точку. Думки металися, розривали душу, але до ранку в голові сформувалось холодне і чітке рішення. Вона поїде. Зникне. Для всіх, хто її знав. Для того світу, що приніс їй таку біль.
У неї був прихисток, де її ніколи не знайдуть. Дідусь багато років назад залишив у спадок невеликий, але міцний будиночок у далекій сілечці Карпат. Про його існування майже ніхто не знав. Після смерті матері Оленка переїхала до батька, і дорога до того краю була давно забута. Тепер забуття стало її порятунком.
Настав саме той момент, щоб згадати про нього.
Через кілька годин валізу нарешті зібрали. Оленка оглянула квартиру колись це місце було сповнене світлом і радістю, а тепер воно виглядало сірим, безжиттєвим, мов болото, що повільно, але впевнено поглинуло її віру в людей і кохання.
У моїй душі тут не залишилося жодного сліду, прошепотіла вона в глибокій тиші, і ці слова прозвучали, як остаточний вирок.
Через два дні Оленка вже була в селі. По дорозі вона назавжди викинула стару SIMкарту і купила нову, незнану нікому. Їй не хотілося, щоб хтось, навіть найменший, міг її знайти.
Дім зустрів її дзвінкою, глибокою тишею і затишним запахом старого дерева та сухих трав. Коли вона відчинила скрипучу, похилу калитку, то раптом відчула невідому раніше легкість, майже невагу у всьому тілі.
Тут її нікому не вдасться образити. Тут починала нове, справжнє життя.
Пройшло два тижні. Оленка повільно приходила в себе. Сусіди прості, щирі люди виявилися надзвичайно гостинними. Вони допомагали, чим могли, без зайвих питань. Спільно швидко привели будинок у порядок, підмали протікаючу дах, викосили буряни у дворі. Від цієї тепла і душевної щедрості серце Оленки почало розтоплюватися, біль поступово відступала.
Але доля приготувала нове випробування, щоб перевірити її дух.
Одного ранку до її калитки підбігла запалена сусідка Валентина, обличчя якої було бліде від страху.
Оленочко, вибач, сьогодні не зможу допомогти в огороді, біда стала! Моя Марічка живіт у неї болить нестерпно, вивертає, навіть води не тримає! А очі очі зовсім злякані, не наші!
Їй терміново потрібна крапельниця, миттєво, полікарському, сказала Оленка. У дівчинки сильне зневоднення, це дуже небезпечно.
Яка ж там крапельниця, мила, у нас і лікаря нормального немає! майже плачучи, розмахнула руками Валентина.
Але у Оленки завжди була маленька, але повністю укомплектована медична сумка. Вона встановила крапельницю, і вже через пару годин дівчинка виглядала значно краще. До вечора Марічка слабко усміхнулася і тихо просила ще трохи пиття.
Наступного дня все село знало одну просту істину: нова жителька Оленка справжній лікар. Приховувати свою професію вже не було варіанту.
І саме в цей момент Оленка зрозуміла, що не може просто так відмовитися від покликання. Тільки допомагаючи іншим, віддаючи частинку себе, вона справді відчувала, що живе, а не просто існує.
Через ще один місяць Оленка офіційно працювала в місцевій ФАПі фельдшерськоакушерському пункті, куди раніше ніхто не хотів їхати. Для неї це стало порятунком: втекти, сховатися, розпочати нове життя з чистого листа.
Час летів, пройшло ще кілька місяців.
Якось ранком її викликали до дитини з дуже високою температурою. Двері старого, але доглянутого будинку відкрив чоловік.
Добрий день, я Дмитро, представився він, і в його очах читалась тривога. Будь ласка, допоможіть моїй дочці.
Оленка швидко оглянула його запамятались лише красиві глибокі очі та спокійний, впевнений голос. Вона одразу відштовхнула всі думки. Чоловіки їй більше не потрібні, її серце було надійно замкнене.
Проведіть мене до неї, ділово сказала вона.
Маленька дівчинка лежала на ліжку, підкритим лоскутним ковдром. Вона була бліда, але її великі голубі очі виглядали довірливо.
У неї дуже сильний хрип, констатувала Оленка після огляду. Я випишу потрібні ліки. Вам треба буде поїхати в місто й купити все за списком. Покличте, будь ласка, вашу дружину, я докладно поясню, як проводити лікування
Дружини немає, тихо, майже шепочучи, відповів Дмитро. Я один виховую Аріну. Її мати її мати померла, коли дівчинка народилась.
Оленка знову подивилася на дівчинку, і її серце стиснулося від жалю. Як же несправедливо буває життя. Вона стільки років молила колишнього чоловіка про дитину, а тепер чужа, незнайома малеча викликала в неї бурю ніжності та захисту.
Вона ніжно погладила дівчинку по гарячому лобі:
Все буде добре, моя маленька принцесо. Я про тебе подбаю.
На обличчі Аріни зявилася слабка, але така дорога усмішка, а Дмитро кивнув з глибокою вдячністю.
Я не знаю, як вас віддячити. Дозвольте хоча б відвозити вас назад і приїжджати щодня, щоб ви не ходили пішки нашими розбитими дорогами.
Оленка зібралася ввічливо відмовитися, та щось у ній змусило передумати. Він був щирим, а його дочка справжнім дивом.
Добре, після короткої паузи погодилася вона. Дякую.
Минуло ще трохи часу. Життя в селі текло спокійно.
Оленка сиділа на старій деревяній лавці біля дому, потягуючи ароматний травяний чай. До неї підбіг Дмитро, обійняв зі спини і ніжно поцілував у щоку.
Кохана моя, прошепотів він, і в його голосі звучала щира ніжність. Ти моя, і назавжди залишишся моєю.
Вона посміхнулася, закрила очі, відчуваючи тепло його рук. З веранди різко, з криком радості, спішно вибігла Аріна, а Дмитро, сміючись, поправив себе:
Правильніше сказати не моя, а наша.
Оленка розсміялася, і її сміх злилось з дитячим сміхом в одну щасливу мелодію.
Пройшов цілий рік. Це був найспокійніший і найрадісніший період у її житті. Заради Дмитра і Аріни вона знайшла в собі сили навіть на коротку поїздку до міста, аби остаточно оформити розлучення.
Колишній чоловік і Віра жили разом їх це зовсім не турбувало. Вона мовчки підписала всі потрібні папери і назавжди покинула суд.
Тепер її життя стало іншим, наповненим новим сенсом і світлом. Вона знову навчилась довіряти людям, знову дозволила собі любити і бути коханою.
І все це щастя прийшло завдяки тому крихітному, непомітному будиночку в Карпатах, який колись залишила їй у спадок мудра бабуся.
Оленка тихо зітхнула від радості і поклала свою руку на міцну, надійну ладонь Дмитра.
У нас попереду ціле життя, усміхнулася вона, глянувши в його добрі очі.
Я тебе кохаю, відповів він, міцно стиснувши її пальці. І ти, моя дорога, ніколи і ні на мить не набридеш. Ти моє натхнення і мій тихий причал.
За вікном будинку повільно сходило сонце, вкладаючи небо в ніжні персикові та лавандові відтінки. Річка тиші, що протікала неподалік, несли свої спокійні води, уносячи з собою всю минулу біль і розчарування. У цій тиші народилась нова мелодія музика щасливої, знайденої любові, що була сильнішою за всі попередні образи. Їхні серця, як два надійних береги, тепер назавжди зєдналися, даруючи одне одному підтримку і тепло. А в цьому єднанні ховалась головна таємниця таємниця справжнього дому, що будують не зі стін, а з взаємної довіри та безмовного розуміння.
