Мам, уявляєш, якщо я потраплю до Київського університету? Там така кафедра лінгвістики, я читала в інтернетфорумі випускники потім працюють в ООН, навіть у посольствах
Ірина, відриваючись від нарізання редиски, поглянула на донечку так, ніби та щойно запропонувала танцювати на столі.
Олю, ти що? Який Київ? хмуро відповіла вона, повертаючись до салату. Куди ти! Там розумних людей навізали. Спустись на землю! Обломаєшся, прибережешся назад, а місце в нормальному ВНЗ займе хтось інший.
Але мої бали
Бали, бали. Ірина махнула ножем. Радій, що тут є куди йти. І будеш поруч зі мною, не доведеться в чужих кутках шукати собі місце.
Олжана замовкла, дивлячись у вікно. Мати ще рано забороняє мріяти. Результати ЗНО вона переглядала в своїй кімнаті, зачиняючи двері на защелку. Девяносто чотири з української мови. Девяносто один з англійської. Вісімдесят девять з історії України.
Олжана перечитала цифри тричі, не вірячи. Потім повільно відкинулася на подушку і вивчила тріщину в стелі, що нагадувала карту невідомої країни. У голові було одночасно порожньо й дзвінко. Вона одна з кращих випускниць району. З такими балами можна потрапити куди завгодно.
Куди завгодно
Тієї ночі вона сиділа до трьох ранку над сайтами вузів, гортала програми, читала відгуки, порівнювала проходні бали. І коли її погляд упав на сторінку Київського університету з величним будинком на заставці і описом кафедри іноземних мов щось задзижчало всередині. Як замок, що нарешті відкрився.
Ось воно. Ось куди треба йти.
Але мати не оцінила вибір доні.
Навіть не думай! голос Ірини розірвався криком. Який Київ? Ти мене тут одну залишити хочеш?
Ірина металась по кухні, хапаючись то за край столу, то за спинку стільця.
Мам, я не залишаю
Залишаєш! Зрадниця! Я тебе виховувала, все життя присвятила, а ти
Театральна сцена повторювалася щодня.
Олжана більше не спала нормально. Під очима сіли темні кола, апетит зник. Вона ходила по квартирі, ніби тінь, намагаючись не потрапляти в поле зору мами, та це було неможливо двокімнатна квартира надто мала, щоб сховатися.
Іра, досить вже, сказала тітка Марина, молодша сестра матері, яка приїхала у вихідні й застала ще один акт трагедії. Дівчина сильна. Хай їде, навчатиметься. Це її майбутнє!
А моє майбутнє залишитися тут одна?!
Тобі сорок три роки! Життя ще попереду! Марина не втрималася. А Оля не твоя доглядальниця! У неї своє життя!
Бабуся, тихо схвильована, сиділа в кутку і кивала головою.
Ірочка, відпусти дитину. Потім сама будеш локти кусати, бо не дала їй шанс на щось більше.
Ірина не слухала. У голові зростав план. Через кілька днів Олжана переробила весь шафний простір, всі ящики столу. Паспорт, свідоцтво про народження, атестат все зникло.
Мам! Де мої документи?
Ірина сиділа перед телевізором, виглядаючи переможницею.
Там, куди ти не дістанешся. І нічого підписувати не буду. Тобі сімнадцять, без мого згоди ніде не поїдеш.
Олжана сіла на стілець. У голові крутилося лише одне: прийом закінчується через тиждень. А в неї ні документів, ні підпису мами.
Вона зателефонувала до університету ввічливий голос пояснив, що неповнолітнім абітурієнтам потрібна згода законного представника. Без винятків.
Олжана звернулася до юриста на гарячу лінію той підтвердив: до вісімнадцяти років мати має право розпоряджатися її життям.
Тітка Марина приїхала ще двічі, намагалася переконати сестру марно. Ірина тримала доньку так, ніби від цього залежало її існування.
За три дні до закінчення приймання Олжана здалася. Разом з мамою поїхала до місцевого ВНЗ. Сумний будинок на околиці, з облупленою штукатуркою кольору несвіжого сиру й вивіскою, що скрипіла під вітром.
У приймальній комісії пахло пилом і безнадійністю. Жінка за столом прийняла документи, не дивлячись у очі, і пробурмотала щось про розклад. Олжана вийшла на підвіконня і довго стояла, глянувши на сірий асфальт. Усередині порожньо. Спалено до нуля.
Бачиш, як добре! промовила мати, сяючи. Будеш поруч зі мною. Ні куди їхати не треба. Я ж казала не варто хизуватись!
Перші місяці навчання стали особливою каторгою. Викладачі читали лекції зі старих конспектів двадцятирічної давності, студенти були в телефонах, не піднімаючи голови, а в туалеті на першому поверсі вже пять років не працював замок.
Олжана приходила на заняття через силу. Потім почала прогулювати.
Де ти зникаєш? запитала одногрупниця Юля, єдина, з ким Олжана іноді обмінювалася кількома словами, наздогнала її в коридорі.
У бібліотеці.
Це була правда. Міська бібліотека стала її притулком. Там Олжана сиділа годинами, обкладена підручниками з граматики, фонетики, країнознавства. Готувалася. До чого саме? Оля ще не визнавала навіть сама собі.
Вісімнадцятиріччя випало на сірий листопадовий вівторок. Мама випікла торт і запросила сусідку Олжана провела передбачений час, задувши свічки, зїла шматок торта і повернулася до своєї кімнати.
А наступного ранку поїхала до деканату.
Заява про відрахування за власним бажанням, вона поклала листок на стіл.
Секретарка підняла брови, але нічого не сказала. Бачила й гірше.
Вдома Олжана достала з таємного схову за шафою свої документи мати віддала їх одразу після зарахування. Паспорт, атестат, свідоцтво про народження. Усе на місці.
Куди ти це збираєшся? голос мами розрізав тишу.
Олжана обернулася. Ірина застигла в дверях.
Їду. У Київ.
Що?! Знову за своїм? Я забороняю!
Мені вісімнадцять. Ти більше не маєш права вказувати, як мені жити!
Ірина почервоніла від люті.
Ти ти неблагородна! Після всього, що я для тебе
Подзвоню, коли влаштуюсь, Олжана застебнула блискавку на сумці.
Вона вийшла з квартири, залишивши позаду свою клітку.
Тітка Марина чекала її на автовокзалі.
Тримай, вона простягнула племінниці конверт. Откладаючи. На перший час хватить.
Олжана намагалася заперечити, та тітка лише помахала рукою.
Мовчи. Ти заслужила. Вона обійняла племінницю міцно, аж скрипіло. Не здавайся там, чуєш? Що б не стало не здавайся.
Автобус до Києва відправився о шостій ранку. Олжана дивилася, як сірі пятиповерхові будинки її містечка зникають у ранковому тумані. Вона не плакала. Сльози не було. Тільки дивне, дзвеняче відчуття ніби вона нарешті дихала повністю.
Кімната в коммунальці виявилася крихітною ліжко, стіл, стілець, і все. Роботу вона знайшла через три дні офіціанткою в кафе. Пози по дванадцять годин, ноги ввечері гуділи, а запах смажених цибулі, здавалось, врос у волосся назавжди. Зарплата вистачала на кімнату, їжу і найголовніше підручники.
Рік пройшов у напруженому ритмі. Вранці спати до останньої хвилини. Вдень робота. Вночі конспекти, тести, аудіювання. Вона жила в голоді в буквальному сенсі. Обідала залишками з кухні кафе, вечеряла чаєм з хлібом. Схилилася на шість кілограмів. Одного разу майже впала в безсвідомість прямо в залі менеджер відправив її додому і наказав нормально харчуватися.
Але Олжана йшла вперед. У неї була мрія. Сдаватися не можна було. Влітку вона подала документи. У той самий університет, у ту ж кафедру. Прохідний бал був високий, а її результати ще вищі.
Списки вивісили в серпні. Олжана стояла перед стендом, шукаючи своє прізвище серце билось у горлі.
Знайшла.
Бюджет.
Вона осіла прямо на сходах старого будинку зі склепічними стелями і вітражами. Люди проходили повз, хтось обертався, але Олі було все одно.
Вона це зробила
Пять років пролетіло, наче один довгий, насичений день. Вона ні разу не повернулася до рідного села. Ігнорувала крики матері, щоб приїхати на Новий рік чи день народження.
Ірина дзвонила все рідше. Їх розмови починалися зі скарг і закінчувалися звинуваченнями. Олжана кивала в трубку, мовивши: «Угу. Так. Зрозуміло. Бувай, мамо».
І поверталася до свого життя.
Червоний диплом вона отримала в червневий ранок. Вийшла з будівлі університету, стискаючи його в руках, і зупинилася на набережній.
Пропозиція роботи вже чекала в пошті міжнародна компанія, відділ перекладів, зарплата, про яку вона раніше і не мріяла.
Телефон задзвонив. Мама
Оля, коли приїдеш? У мене тут
Мам, вона перебила мяко, але твердо. Я щойно отримала диплом. У мене робота в Києві. Я не повернуся.
Пауза, потім всхлип.
Ти мене кинула! Я знала! Неблагородна
Бувай, мамо. Подзвоню через кілька місяців.
Вона повісила трубку і подивилася на воду сірий Дніпро, блискучий у променях. Десь удали вдалині гудів круїзний лайнер.
Олжана усміхнулася тихо, собі самій. Вона не дозволила себе зламати. Вона досягла своєї мрії.
