14 листопада, понеділок
Сьогодні мій перший день у бухгалтерській компанії «ФінансПлюс», розташованій у самому центрі Києва. Я Оленка Ковальчук, лише що отримала трудовий договір на посаду молодшого бухгалтера. Зарплата 15000 гривень на місяць, хоча у мене ще немає жодного практичного досвіду. Офіс виглядає холодним і бездушним, а разом із тим я відчуваю, що доведуся до нових випробувань.
Коли я ввійшла до приміщення, мене зустріла секретарка, Світлана, сидячи в своєму шкіряному кріслі. Її погляд був наче крижаний, а посмішка горка іронії. «Ти бухгалтер? Тоді готуйся до прибирання, сказала вона, і забирай свою трудову, якщо тобі це не підходить». Я відчула, як холодний вітер пронизує мої кістки, проте спробувала зберегти спокій.
Як часто треба прибирати? прошепотіла я, намагаючись не виглядати надто наляканою.
Світлана усміхнулася, піднявши руку, і кликнула мене слідувати за нею. Ми пройшли в інший кабінет, двері якого відчинили на простір, поділений на маленькі робочі станції. У кожній сиділи колеги, що занурились у свої монітори.
Дівчата, це Оленка, новенька. оголосила Світлана, і одразу на мене впали погляди десяти пар очей. Тиша нависла над кімнатою, а я, щоби не здаватися надто зляканою, швидко посміхнулася і привіталася.
Ой, які ми щасливі, що у нас новенька! вигукнула одна, а то вже давно в офісі не прибирали.
Чудово, додала інша, лише б вона сиділа поруч зі мною. Тепер я буду чути твої клавіші, голоси і, можливо, плач.
Тоді й добре, сказала ще одна, настав час виходити зі зони комфорту.
Раніше ми слухали лише твої крики, підкреслила четверта, тепер ти займеш наше місце.
Світлана розмістила мене за кутовим столом, вказала на папку «Інструкції та завдання» на компютері. «Читай, вивчай, запамятовуй. Якщо щось не зрозуміло, одразу звертайся до нашої рудаї бестії, Варвари», наказала вона.
Я кивнула, і Світлана зникла, залишивши всіх назад за своїми екранами. Варвара, рудоволоса й енергійна, піднесла погляд і, посміхаючись, сказала:
Ти схожа на мою молодшу сестру, Оленко. Це дасть тобі перевагу в моїх очах. Не роби дурних помилок, і ми будемо працювати разом. Під час обідньої перерви підходь до мене, я відповім на питання. А зараз не відволікайся, зрозуміло?
Я сіла в крісло, оглянула своє робоче місце: маленький стіл, лотки для паперів, склянка з ручками та маркерами, монітор, килимок для миші, мишка, підлога зі сміттєвим відром і, на диво, горщик з вялім, сухим алое. Памятаю, як бабуся вирощувала алоестільник і додавала сік його листя в чай.
Аптека в горщику, прошепотіла я, чому ніхто за ним не стежить? Воно так швидко загине.
Поглянувши навкруги, я побачила, як колеги зайнято клацають клавіші, розраховують цифри, пишуть нотатки. Звук клавіш, тихі зітхання, коли суми не сходяться, заповнювали простір. Я відчула, що це не просто офіс, а арена, на якій випробовують новачків. Хоч я лише що закінчила університет, ця робота здається чудовою можливістю: компанія обслуговує різних клієнтів, а я можу швидко набратися досвіду. І зарплата 15000 гривень здається привабливою для молодого фахівця.
Коли настав час обідньої перерви, Варвара підходила до мене, і я, майже задихаючись, задавала питання. Після довгої розмови я відчула полегшення: «Все, будь ласка, мій мозок закипить, якщо не відпочинемо», сказала вона, сідаючи назад у крісло.
Вона вказала на «пальму», яку я виправила: Це алое. Варвара сміялася, розповідаючи історію про Віру Пальну, велику майстриню бухгалтерії, що колись керувала компанією. Віру називали «королевою цифр», і її імя викликало сльози у податкових інспекторів. Після її виходу на пенсію колеги організували маленький «сабантуй» і подарували їй горщик з алое. Вони сказали, що це символ знань і витривалості. Я ж, спостерігаючи за сухою рослиною, задумалась, чи варто її залишити або викинути.
Через тиждень я вже майже місяць працювала тут. Два рази на тиждень я приходила за годину до офісу, щоб прибирати підлогу, мити вхід і підтримувати порядок у кабінетах. Це займало багато часу, і вранці я вже була втомленою, а зарплата в гривнях, мов нагорода за додаткову працю, змушувала мене залишатися.
Я мріяла, що, проявивши себе, отримаю можливість звільнитися від прибирання. Однак осінній простуда зламала мене: голова боліла, горло палало, а аромат алое, який я хотіла спробувати, здавався останньою надією. Я зламала мяке листя і з’їла його, відчуваючи, як крапля соковитого соку розтоплює біль. Через півгодини стало легше.
Варвара, підходячи до мене, перевіряла виконані завдання: «Все правильно, без помилок. Молодець, новенька!» сказала вона, вручаючи нову порцію роботи.
Я відчула, як піднімається енергія, і незвично швидко впоралася з таблицями. Варвара, захоплена, запитала, як я так встигаю. Я розповіла про свої «таємні» прийоми, хоча насправді навчалась самостійно в інтернеті. Вона, підкресливши, що я «молодий, але добрий фахівець», дала мені складніше завдання, яке я з радістю прийняла.
Коли я завершила його і показала Варварі, вона схопила мишку і, переглянувши таблицю, вигукнула: «Як ти це зробила?». Я лише посміхнулася і відповіла: «Просто подумала і застосувала знання». Варвара розлючилась, вимагала пояснень, а тоді у кабінет влетіла Світлана, оголосивши, що завтра до нас приїде Віра Пальна колишня керуюча, тепер на пенсії, щоб дати поради.
Я стояла, не знаючи, які питання задати, адже в голові крутилося безліч думок. Зустріч з Вірою Пальною обіцяла стати важливим моментом.
Наступного ранку колеги готувалися до візиту. Я, працюючи над своїми завданнями, жувала листя алое, підкреслюючи, що вірю в його цілющі властивості. В самий час до мене підходить дівчина і запитує: «Це ваша новенька?». Я відповіла мяко, продовжуючи жувати листок.
Перед нами з’явилася Віра Пальна статна жінка з акуратним підзахватом, у окулярах, які підкреслювали її гострий розум. Вона оглянула мій монітор, горщик з сухим алое і сказала, що нічого не планує роздавати порад, бо вже на пенсії. Але ми з нею могли б просто поговорити.
Під час обідньої перерви я спустилася до кафе, де вже чекала Віра Пальна. Сідаючи поруч, я почала розповідати про свою роботу, про те, як люблю бухгалтерію, хоча досвід ще мікроскопічний. Вона розсміялась, запитала, чому я жую алое. Я пояснила, що це допомагає горлу, і вона відповіла, що це, мабуть, «допінг» для мозку. Потім вона розповіла легенду про столітній алоедерево, яке лікувало мандрівного лікаря, і як воно стало символом знань у її карєрі.
Я всміхнулася, підкресливши, що це, звісно, не бухгалтерія, а медицина, проте схожі принципи дослідження, практика, успіх. Віра Пальна, зітхнувши, сказала, що її колеги, колинебудь, могли б скористатися цим «зіллям», і що вона сама колись, будучи молодою, вчилася у суворій жінцівчительці, яка, схоже, була моєю «Світланою».
Розмова пройшла швидко, а я вже відчувала, що вірю у себе більше, ніж раніше. Після цього я повернулася в офіс і, з новою енергією, виконувала складні завдання, які раніше здавалися нездоланними.
Через місяць я вже не мила підлоги: мої клієнти найвимогливіші довіряли мені свої фінанси, а я вирішувала їхні задачі за один клік. І все це за 15000 гривень, які тепер здаються нагородою за важку, але справедливу працю.
Тепер, коли я дивлюсь на сухе алое, що досі стоїть на підвіконні, я розумію: воно символ моєї стійкості. Я не знаю, чи варто його викинути, чи залишити. Але я точно знаю, що кожен листок, навіть сухий, може стати підказкою, якщо зважити його правильно.
Пишу це все в щоденник, щоб памятати, як я пройшла шлях від новенької, що прибирала підлогу, до спеціаліста, який керує цифрами і не боїться нових викликів. Сподіваюсь, що в майбутньому зможу залишити свій власний «зілля», яким би ділилася з наступними поколіннями.
