Кіт сидить на кухні навпроти незнайомої жінки і слухає, як вона, дивлячись на нього, тихим голосом каже:
І що нам робити? Я ж казала бабусі, що не треба було брати тебе
Коту вже три роки, і він чітко розрізняє інтонації людського голосу. Він розуміє, що ця жінка його не любить і що він їй не потрібен.
Він знає, що господарка померла. Тієї ночі кіт лежить у стареньких ногах і бачить, як її душа плавно піднімається до стелі і вилітає у вікно.
Тепер у квартирі зявилися нові речі, які йому не до вподоби, їхній запах його дратує. Кіт уникає поглядів людей, які зявляються в його будинку. Теплий і затишний дім раптом стає холодним.
Одного дня кіт безвісти зникає. Жінка, що тепер живе в цій квартирі, виходить на кухню, щоб покласти коту їжу, і бачить, що вчорашня каша залишилася недоторканою.
Може, так і краще, полегшено говорить вона.
Кіт йде сам, не чекаючи, коли його вигонять чи віднесуть, як непотрібну річ. Він тихо прослизнув у відчинені двері, коли хтось щойно вивіз і заніс щось у квартиру.
Довго кіт іде незнайомими стежками, перелазить паркани, перебігає дороги, уникає місць, де стало холодно і де ніхто нікого не любить. Хлопчата кидають у нього каміння, він двічі падає з даху, та уперто йде далі, залишаючи минуле позаду.
Зупиняється лише коли повністю виснажений і втомлений. У нього в животі бурчить, бо він не їв три дні.
Озираючись, він бачить за старим парканом маленький деревяний будиночок, ніби порожній. Запах їжі не чути, а з будинку доходить теплий і спокійний аромат.
Кіт пролізе в дірку паркану і тихо підкрадається до будинку. Звідси бачить на горищі відкрите вікно і вбирається туди.
На горищі навалено сіно, пахне мишами. У кутку лежить стара ковдра. Кіт лягає на неї і вперше відчуває, що вдома, що втомився і лапи тремтять.
У животі знову бурчить, але кіт заплющує очі і засинає.
Прокидається від людського голосу. Підбігає до відкритого вікна горища і, глянувши униз, бачить у дворі дівчинуЛюдку, що розмовляє з кимось і викладає щось у залізну тарілку. У повітрі смачно пахне їжа.
Кіт зосереджується на їжі, шлунок зрадливо бурчить. Тихо спускається з горища і крадеся до тарілки. Він швидко підскакує, хапає найбільший шматок і вчасно втікає.
Зза будинку виходить Людка, за нею бігає рудий пес Жучка, а за ним підстрибують два пухнастих цуценяти.
Ходімо, моя хороша, лагідно каже дівчина, принесли тобі їсти, підемо.
Раптом кіт чує голос своєї колишньої господині, у ньому звучить тепло і любов, яких він колись знав вдома.
Ух ти! вигукує Людка, тут у нас гості! Ти теж голодний, котику.
Кіт сидить біля тарілки, не встигає втекти. Він насторожено гляне на дівчину, а вона, не звертаючи на нього уваги, годує щенят і Жучку. Він доїдає викрадений шматок і повертається до тарілки.
Людка, помітивши, що кіт не втікає, кладе поруч ще кілька шматочків:
Їж, спокійно каже вона, виглядаєш дуже голодним. Потім дістає миску і наливає трохи молока.
Попий, зараз треба, бо з голоду погано.
Кіт заспокоюється, з’їдає все, що йому поставили, і випиває молоко. Потім повертається на горище, знову вкладається на ковдру і засинає, розуміючи, що тепер дійсно вдома.
Так він живе все літо. Кожного дня Людка приходить і годує його і Жучку, яку називає «жучка», і її цуценят. Кіт зміцнів, одужав і тепер разом з усією сімєю їсть з однієї тарілки, що його зовсім не бентежить. Це його нова родина.
Він навчився ловити мишей на горищі і, коли приходила Людка, урочисто приносив їй мишку в подяку за їжу. Вона сміялась і казала: «Дякую». Кіт дозволяє їй гладити себе, відчуваючи тепло, яке колись давно відчував у далекому минулому.
Настає осінь, ночі стають холоднішими. Кіт ніколи не бачив снігу, і вранці бачить білі «мухи», бо надворі кінець жовтня.
Цього разу Людка не приходить, а приїжджає на возі з дідусем. Кіт насторожено дивиться з горища на незнайому людину.
Людка входить у двір і починає викладати їжу, і з-за будинку, де живе собача родина, вибігає Жучка, а за нею підбігають два цуценята.
Ох, ти! Ця сімя, сміється дід, так! відповідає Людка, зараз і кіт прийде, і поглядає на горище.
Кіт не чує у голосі діда загроз і спускається вниз.
Іди, не бійся, каже дівчина, погладжуючи кота по спині.
Він заспокоюється і починає їсти.
Ну, що, мої хороші, їдемо додому, говорить дід, досить вам тут бігати. Він підхоплює цуценят і кладе їх у віз. Жучка бігає за ним. Кіт насторожено спостерігає.
Котик, ходімо, не бійся, ми поїдемо до дідуся в ліс, там вам усім буде добре, каже дівчина.
Він уважно гляне на неї. Голос, манера говорити нагадують йому колишню господиню, яка колись підбирала його, коли він був ще маленьким на вулиці, і принесла додому.
Людка дбайливо піднімає кота на руки, кладе його в великий кошик, вистелений теплою ганчіркою, і ставить до воза.
Кіт не чинить опір, заплющує очі і знову вірить людині. Тварини, мабуть, єдині створіння, що прощають нам усе і люблять нас, незважаючи ні на що.
