Колись давно, стоячи на сходах крамниці «Солодка Гомінка» в старому Київську, я памятаю, як я, дрібна жінка, кликала: «Бабусю, візьміть торт для Оленки!» Людина, що сиділа там у промоклих від дрібного дощу плащах, виглядала втомленою, а її погляд був порожнім, немов ніч без зірок. Зазвичай прохожі минали її, ніби вона була лише тінню. Того ж дня жінка витягла з кишені кілька підмятих банкнот і простягла їх до мами, що сварила дівчинку. На мить, здавалось, увесь місто зупинилося.
Оленка плакала до сліз за шоколадним кексом, а мати, обліплена червоним від сорому, прошепотіла між зубами: «У нас вже немає грошей навіть на крамницю, дитинко у нас вдома лише пиріг!» Яка ж важка біда для матері, коли бачить, як її дитина плаче за такою дрібницею, хоча в глибині душі вона знає, що в інший час це могло б бути здійснено а зараз кожна гривня важить, як золото.
Бідний чоловік, що сидів на сходах, коротко подивився на сцену. Можливо, він згадував власне дитинство, коли мама стирала йому носик і казала, що все буде добре. Або ж він просто відчув, що біль тут не про торт, а про безсилля.
«Беріть, бабусю, нехай і вона трохи посміхнеться. Я все одно впораюсь», сказав він, простягнувши жмут грошей.
Жінка застигла. Хоча хотіла відмовитись, його рука була тверда і тепла, наче дарувала благословення, а не гроші. Оленка, зупинившись у плачі, подивилась на нього великими очима, ніби на доброго велетня з казки.
«Дякую», прошепотіла мати, стискаючи сльози в горлі.
«Не дякуйте мені, пані. Дякуйте Богові, що нам ще дозволяє бути людьми», відповів він, піднявши розірвану кепку і знову сів на сходи. Він не чекав подяки, не вимагав нічого. Це був лише маленький промінчик світла в сірих буднях.
Наступного дня жінка повернулася, тримаючи в руках пластмасову коробочку. Вона не квапилася, не озиралась ліво-право, бо боялася, що хтось її побачить. На тому ж місці, у тому ж кутку міста, сидів той самий чоловік у занадто тонкому плащі для холодного вітру.
Коли він її побачив, хотів швидко піднятися, та вона підвела руку:
Зачекай, не підходь. Я принесли щось.
Вона поставила коробку поруч.
Пиріг я сьогодні його спекла. Але не сердьтеся на мене Оленка стала вимогливою. Вона хоче цукерки з магазину, а не домашні ласощі. Ми переживаємо час, коли навіть мрії про зайве здаються надто дорогими. Я просто хотіла подякувати.
Він підняв погляд. У його очах була тускла печаль того, хто бачив більше ночей, ніж днів, та тепле світло надії.
Дякую, пані це не треба.
Треба, відповіла вона, трохи вагаючись, бо боялася його образити: Скажи, як ти сюди потрапив?
Чоловік довго вдихнув і притер руки, ніби історія легше вийде, коли їх зігріти.
Як бачиш, алкоголь привів мене сюди. Це була моя «тортова» уподобаність, що зїла мене живцем. Не прокинувся я одного ранку на вулиці. Спокійно спускався, сходинка за сходинкою, день за днем. І коли озирнувся, нікого вже не було.
Він замовк на мить.
Але то не бідність, не холод і не голод мене розбудили.
Одного вечора я був повністю напившимся і спав на лавці в парку. Заснув, як мішок, покритий пилом. Той же, хто був у схожому стані, підбіг і розпочав бити мене без причини. Можливо, він навіть не знав, кого саме бє. Можливо, він бив весь світ. А я я не міг рухатися. Був занадто головокружний. Лише відчував удари рук і ніг і нічого не міг зробити.
Жінка підняла руку до рота, не помітивши.
Господи
Тоді я подумав, що якщо ще раз випю більше не зможу впізнати весну. Нікому не буде, хто мене знайде, нікого не буде, хто за мене заплаче. І я злякався.
Той страх був такий сильний, що ця зрада, ця «мята» змерзла в голові, розірвала мене. І з того часу я більше не торкався алкоголю.
Він поглянув на пиріг, майже з відразою.
Знайте, пані я вдячний, що опинився на вулиці. Інакше я б не вижив. На цих сходах, між людьми, які мене бачать або не бачать тут я знову відчув, що живу.
Вона не змогла більше нічого сказати. Сіла поряд, на сходинку нижче, щоб бути на рівні з ним.
І я тобі дякую, прошепотіла вона. За вчорашній торт і за сьогоднішнє урок.
Він усміхнувся, рідкісна тепла усмішка того, хто не забув залишитися людиною, навіть коли життя майже знявло все.
Іноді ті, кого судимо за розірвані одяги чи важкий шлях, несуть у собі найголовніший урок людяності. Добро не вимірюється грошима, а щедрість не в гаманці, а в серці. Життя час від часу доводить, що маленький жест може підняти людину, врятувати день, зцілити рану.
