Привіт, друже, розповім, що сталося у мене і в кількох наших знайомих, бо іноді треба просто поділитися, а то в голові крутиться.
У мене, Наталії, будильник дзвенів о шостій тридцятій, хоч можна було й підоднятись потім. Я ставила його не через необхідність, а бо боялась не встигнути розігрітись. Поки будинок ще спав, я встигала кинути прання, посипати чоловікові Сергію контейнер з гречкою і куркою, перевірити, чи синок Діма підписав тетрадку з англійською, і проблясти пошту з міткою «терміново». У ванні дзеркало запотівало від душу, і я бачила себе по кусочках: лоб, війки, лінію губ, що останні місяці стали жорсткішою.
Я працюю менеджером проєктів у великій компанії в Києві, де все вимірюється термінами і ризиками. У чаті щосекунди спливають питання, і рука сама тягнеться відповісти, навіть коли я стою біля плити. Я знала: якщо не відповім зараз, хтось подумає, що я «випала», і доведеться доводити, що я на місці. А я завжди була на місці.
Синок, йому десять, підйом буває важким і роздратованим. Чоловік, Сергій, встає раніше і їде на будівлю, кидаючи Діму в школу, якщо я затримуюсь. Сергій не поганий, просто живе в режимі «надо», як і я, і ввечері, коли падає на диван, його втома виглядає, ніби закон природи. Я інколи заздрю цій прямоті: втомився значить, лежиш. Моя втома завжди вимагала пояснень.
У той понеділок я згадала, що мені сорок один, коли в календарі випадково спливло сповіщення про день народження. Я його колись сама поставила, щоб не забути, а все одно пропустила. Подивилась на дату, на список справ і закрила сповіщення. У метро я стояла, притиснувшись до поручня, і думала про те, що треба затвердити смету, забрати замовлення з пункту видачі, подзвонити мамі, бо вона обдячить, якщо не подзвоню. Привітання від колег прийшли короткими повідомленнями з емодзі, і я відповідала «дякую» на автопілоті.
У іншій частині міста, у школі в Львові, у вчительки Тетяни Сергіївни перший урок починався о восьмій пятнадцятій. Їй сорок вісім, вона викладає літературу, хоча останні роки відчуває себе скоріше диспетчером. Діти галасують, батьки пишуть в месенджери, заступник присилає таблиці, які треба заповнити «до вечора». Тетяна Сергіївна носить у сумці тетради, перевіряє сочинення в автобусі і на кухні, доки в каструлі вариться картопля.
Її донька, студентка, живе окремо, але дзвонить майже щодня, і розмови часто закінчуються проханнями: переказати гроші, подивитись розклад потягів, допомогти з документами. Тетяна Сергіївна не вміє сказати «не зараз». Вона боїться, що відмова зробить її поганою мамою, вчителем, людиною. В голові у неї чужі очікування список правил, які не можна порушувати.
У вчительській на столі лежали печиво, хтось приніс «до чаю». Тетяна Сергіївна схопила одне, потім інше і відчула, як піднімається роздратування. Не на печиво, а на себе. Чувала, як колеги обговорюють, куди їм вийшли на вихідні, хто «встиг на масаж», і в слові «встиг» чула підкований докір. Вона теж могла «встигнути», якби була зібраніша. Якби не розпливалась по чужим проханням.
У поліклініці, де працює Світлана, уже о девятій ранку стояла черга. Світлані пятдесят два, вона терапевт, кабінет пахне антисептиком і паперовою пилюкою зі старих карт. Пацієнти приходять з різними проблемами: кашель, тиск, довідки на роботу. Світлана слухає, призначає, пояснює, а між прийомами встигає відповідати медсестрі і стежити, чи система не зависла.
Власний тиск вона вимірює рідко. Не тому, що не знає, чим це грозить, а бо не хоче бачити цифри. Коли весь день ти зайнятий чужими цифрами, свої виглядають зайвою проблемою. Додому її чекає старший батько після інсульту, з яким вона живе вже третій рік. Він може сам дійти до кухні, та плутається в ліках, і Світлана розкладає таблетки по коробочкам на тиждень вперед, ніби це упорядкує все навколо.
Четверта жінка, Ася, була самозайнятою. Їй тридцять сім, вона робить манікюр вдома. Квартира-студія в новобудові, кредит, два вікна на галасливу вулицю. Ася працює з ранку до вечора, бо кожен скасований клієнт дірка в бюджеті. В соцмережах вона постить фото акуратних нігтів, підписує «вільні слоти», відповідає на повідомлення о другій ночі.
Її хлопець, Дмитро, живе з нею, проте все одно виглядає гостем. Він іноді допомагає забирає посилку чи виносить сміття, та в цілому вважає, що Ася «сама собі господиня», отже і сама справиться. Ася не сперечається. Бо боїться, що сварка перейде в скандал, а скандал у розставання, а розставання ще один пункт у списку проблем. Їй і так досить.
Загальне між ними не вік і не професія, а те, як вони тримають на собі життя, ніби воно може розвалитися, якщо відпустити навіть одну нитку. І навколо постійно лунають протилежні голоси.
Наталя слухала їх в офісі, коли колеги обговорювали продуктивність і «правильний баланс». У соцмережах їй попадали ролики, де жінки посміхаються під пробіжкою, пють зелені смузі і говорять про любов до себе. Вона дивилася на це з втомленою злості. Усмішка здавалася ще однією обовязком.
Тетяна Сергіївна чула ці голоси в батьківському чаті, де мами сперечалися про гуртки і репетиторів, і в розмовах з сусідками, які одночасно осуджували «карєристок» і сміялися над «домогосподарками». Світлана чула їх у черзі, де пацієнти вимагали уваги й одночасно скаржилися, що лікарі «нічого не роблять». Ася чула їх у коментарях: «Як ви все встигаєте?» і одразу «А ви ж вдома сидите».
Перший тривожний дзвінок у Наталії стався в метро в середу. Вона стояла у вагоні, тримала телефон і читала повідомлення від керівника: «Сьогодні треба закрити, інакше впаде». У той момент потяг різко затормозив, і Наталя відчула, як у грудях щось стискає, ніби хтось схопив серце рукою. Дихання стало коротким і колючим.
Вона подумала, що зараз упаде. Не хотіла падати, соромилася, ніби падіння це слабкість. Вирвалася на наступній станції, сіла на лавку і притиснула долонею груди. За вухами стояв шум хтось розмовляв по телефону, хтось їв булочку. Наталя дивилася на коліна і рахувала вдихи.
Вийняла з сумки пляшку води, зробила ковток і відчула, як трохи розслабляється. Не одразу, не красиво, а повільно, ніби тіло сперечалося з нею. Через десять хвилин вона змогла встати і викликати таксі до офісу. У машині написала керівнику: «Буду через годину, погано себе почуваю». Пальці тремтіли, і здавалося, що це видно на екрані.
Керівник відповів: «Ок. Тримайся». Наталя прочитала і відчула дивну порожнечу. «Тримайся» звичне слово, а тепер воно звучало як наказ.
У Тетяни Сергіївни тривожний дзвінок прийшов у вигляді зриву. У пятницю ввечері вона перевіряла тетрадки, на кухні охолоджувався борщ, а донька по телефону просила гроші на «якийсь внесок». Тетяна Сергіївна намагалася зрозуміти, про який внесок мова, і одночасно думала про суботник у школі.
Тоді в месенджері прийшло повідомлення від батька ученика: «Чому у мого сина трійка? Ви зобовязані пояснити». Тетяна Сергіївна відчула, як у ній піднімається гаряча хвиля. Вона різко сказала доньці: «Почекай, я не можу зараз», і та образилася. Потім вона відкрила повідомлення батька і написала відповідь занадто різку, майже грубувату. Відправила і одразу пожалкувала.
Вона сиділа, дивлячись на екран, і відчувала, як сором прилип до горла. Хотіла б перемотати назад, стерти, зробити інакше. Але повідомлення вже полетіло. Тетяна Сергіївна вимкнула телефон, пішла в ванну, закрила двері і просто стояла, тримаючись за раковину. У дзеркалі побачила червоні плями на шиї.
У Світлани тривожний дзвінок був медичним, хоча й несподіваним. У понеділок, після прийому, вона відчула сильний головний біль і нудоту. Медсестра сказала: «Світлана Вікторівна, ви бліда». Світлана відмахнулася, та через годину зрозуміла, що відмахнутись не вийде.
Вона зайшла в процедурний кабінет, попросила виміряти тиск. Цифри на тонометрі були надто високі. Світлана дивилася на них і думала не про себе, а про те, що завтра повний день, що батька не буде годувати, що пацієнти будуть скаржитися, якщо відмінити прийом. Потім вона почула свій власний голос, сухий і професійний: «Мені потрібен лікарняний». Сказати це було важче, ніж постановити діагноз пацієнту.
Ася відчула кризу у вигляді оніміння пальців. Це сталося ввечері, коли вона робила покриття клієнтці і раптом зрозуміла, що не відчуває кінчик великого пальця. Вона посміхнулася клієнтці, сказала: «Зараз секунду», і побігла в ванну, включила холодну воду, підмокла руки під струмом. Оніміння не пройшло.
Вона повернулася, закінчила роботу, взяла гроші, провела клієнтку, закрила двері і сіла на підлогу в прихожій. У голові крутилося: якщо руки підведуть все. Кредит, закупка матеріалів, їжа, комуналька. Відкрила телефон і ввела запит: «оніміння пальців манікюр». Статті лякали тунельним синдромом, запаленням, операціями. Ася відчула, як піднімається паніка.
Дмитро прийшов пізно, з пакетом із магазину. Він побачив Асю на підлозі і запитав: «Ти що?». Вона спробувала пояснити, але слова лились уривками. Дмитро сів поруч, подивився на її руки і сказав: «Відпочинь кілька днів». Це було сказано просто, без злоби, а Ася почула в цьому нерозуміння. Кілька днів для неї це означало втрачені гроші і незадоволених клієнтів.
Ці кризи не були катастрофами. Ніхто не загинув, ніхто не втратив роботу за один день. Але після них звичний стан став крихким. Кожна з жінок відчула, що далі так бути не можна, проте не знала, як інакше.
Вечором я, Наталя, прийшла додому пізніше, ніж планувала. Сергій уже нагодував сина, на столі стояла тарілка з охолодженою пастою. Я зняла пальто, сіла і сказала: «Сьогодні в метро стало погано». Я намагалася говорити спокійно, та голос все ж дрогнув.
Сергій подивився уважно. «Серце? спитав він». Я пожала плечима. Хотілося, щоб він сам зрозумів, що це не лише про серце. Сергій сказав: «Завтра до лікаря підеш. Я візьму сина». Я почула в цьому не співчуття, а практичність. І це, дивно, мене підбадьорило.
Наступного дня я записалася в поліклініку через додаток. Вільний час був лише наступний тиждень вранці. Я хотіла скасувати, бо вранці планерка,Я вирішила, що це мій крок до себе.
