23 листопада 2024 року
Сьогодні знову сиджу за старою письмовою столиком у кутку нашого однокімнатного хрущовки в Києві і записую те, що давно хотів розповісти собі. За вікном падає сніг, а в голові крутяться спогади про дівчину на імя Орися, яку я колись вважав сестрою.
Орися ходила повз вітрини на Хрещатику і, мов зітханням, поглядом розглядала кожен кусок їжі, що стояв у вітринах. Уявляла, скільки гривень їй треба, щоб купити хоча б щось, бо її мізерний гаманець був практично порожнім. Висновок був простим треба заощаджувати.
Замість трьох підробітків залишився лише один. Після похорону мами грошей майже не залишилося. Орися залишилася практично одна, ніколи не вийшла заміж, ще в школі вивчала бухгалтерію. Дивно, бо вона завжди ненавиділа цифри, а батько тиснув: «Без грошей не проживеш, обери потрібну професію».
«Мені подобається доглядати за людьми, підтримувати їх», тихо говорила вона мені, коли я був ще підлітком. Я ж відповідав: «Лікар? Це добре, лікарі завжди шануються». Вона ж: «Ні, мати милосердя. Папе?» Я не зрозумів, чи то медсестра. Після довгих довгих суперечок батько назвав її дурницею, мовляв, треба бути престижним, а не «сиділкою», «санітаркою». Він навіть згадував Наполеона, закликаючи її до великих досягнень.
Але Орися вже спала, коли вночі їй снилися цифри вони летіли навколо, а вона прокидалася в холодному поті. Вона намагалася сказати мені, що не всім треба бути Наполеоном, що їй достатньо просто жити і допомагати іншим.
Коли хворіла бабуся, Орися була тією, хто завжди сидів біля ліжка, читав казки, протирав лоб. Тітка ж підходила, підморгувала й казала, що «погано пахне», бо бабуня хвилюється. Орися не розуміла, чому запах може бути «поганим», коли руки бабусі пахнуть хлібом, травою і медом. Вона вчилася бути терплячою, доглядати, змінювати постіль.
Коли бабуся померла, усі плакали, тітка майже вмокла в сльози, клялась, що «не хочу бачити мертвих». Орися тихо прокралася в кімнату, прижала щоку до руки померлої і заплакала. Тоді батько влетів: «Дочка, йди звідси!» а вона відповіла: «Тато, я плачу, бо без бабусі буде важко, а вона вже в спокої, де красиво». Батько не зрозумів, що «красиво» це той світ, де бабуся йде по дорозі, оточеній золотими квітами, і чує її голос: «Не плач, сонечко, я вдома».
Після цього я намагався продовжити навчання, та кинула його. Часом відчувала, що живе чужим життям, а інший батько, розлучений з мамою, захворів, і вона просила його повернутись «хоча б до одужання мами». Батько говорив, що життя одне, треба брати його всюди, і пішов.
Тоді Орися, яку родичі називали «малахольна», перестала скаржитися. Взяла під контроль підробіток, закінчила медичний коледж, стала медсестрою і доглядала маму, ставлячи їй уколи, підбадьорюючи. Хронічні захворювання знову підкреслили свою тягар, і мати вже не могла ходити.
Тітка Ганна підбігала до неї: «Ти ще молода, знайди чоловіка, а не вяєш за мамою». Орися відповіла спокійно: «Мама любить тата, і без нього їй тяжко. Це наш ангел на землі, і я не дозволю зневажати мого батька». Тітка злилася, а Орися залишилася стояти, не піддаючись.
Мама померла в її обіймах, і в кімнаті прозвучав сміх, пахнув лілійкою. На тумбочці лежав мамин шарфик. З того часу будні стали сірими, мов осінній туман.
Я часто піднімаю погляд до небес, бачу крила ангелів, вишиванки квітів, які мамка колись шила. Тиша в будинку стала нестерпною, ніби я метелика в коконі, що не бачить світу.
Спробував піти працювати у місцеву лікарню, бо лишився лише один підробіток. Слабкість підкралася, кроки стали важкі, без мами було важко.
Підїхала сусідка Олена Петрівна: «Все буде добре, не слухай погані новини, посадіть курчат на дачі, їдьте до моря, слухайте шепіт хвиль». Я не зупинився і пішов далі.
По сходах зявилася дівчина у білому пальті, в модних чоботах, запахом незвичних духів. Орися, зі смутком, попросила пробачення, а та крикнула: «Ти на себе дивись!» Орися вибачилась і пішла.
Тоді за спиною прозвучало: «Папа дуже хвора, я в паніці». Сусідка Ганна крикнула, що батько купив три квартири, а донька лише в салонах краси. Орися спокійно сказала, що її батько хворіє, і не треба його ображати.
У магазині я побачила жінку з візочком і хлопчикампятирічним, який просив сок і морозиво. Жінка зітхнула: «Грошей немає, лише макарони». Коли вона розказала, що втратила гаманець, я, не замислюючись, дала останні гривні, сказавши: «Беріть, купуйте їсти». Дитина раділа, а я відчув, що лишився без грошей.
Після цього я повернувся додому, де залишилися лише кілька картоплин і дві зівялі морквини. На вулиці я дивився на сапфірове небо, згадував, як ми з татом запускали паперові кораблики у ставку біля села.
В поштовій скринці знайшов листа від Матрени Никифорова подруги моєї бабусі з села Костянтинівка. Вона прислала вишиванку, рушник, суху малиною, сушені гриби, чай і маленького поросятка. У листі було: «Дорога Орисю! Хай ікона Пресвятої Богородиці охороняє тебе. Ти не одна, Бог з тобою, вір у себе!»
Того ж вечора до дверей постукала молоденька сусідка Віка в білому куртці. Вона просила допомоги: її батько, Віктор, лежав у хворобі, і вона потребувала уколу. Я сказав, що не лікар, і вона просила все ж. Я підбігла до їхньої квартири, принесла сушені гриби і малину, допомогла встановити укол, і ми разом випили малиновий чай.
Віктор подякував, а Віка, радіючи, запитала, чи можу я залишитися. Ми зняли шкіру разом, і з часом наші шляхи переплелися. Я одружився з Вікою, і хоч грошей стало достатньо, я й досі працюю в лікарні, бо це моє покликання.
Тепер, коли бачу страждання в очах хворих, я шепочу: «Господь все керує, треба лише вірити». Ось мій висновок: у житті немає постійних перемог чи поразок, а лише шлях, яким треба йти з відкритим серцем і довірою до Божественного плану. Це мене навчив мій власний досвід і досвід Орисі.
