Літнє сонце палало, мов згорілий керамічний козацький щит, і на доріжці міста Вінниччини духовий жар розпливався. Сергій крокував від зупинки маршрутки, у важкій спортивній сумці скрутивши крихітний скарб молодого студентадругокурсника: підручники, записки, стару плакатну листівку про виставу. На ньому був простий спорткостюм, придбаний працею розвантажувача на потягах, де він кілька днів важив вагони, щоб купити родині хоча б нову пару черевиків.
Він обійшов зруйнований сільський будинок «Сонячна Рута» і ступив на стежку, що вела до хати. Під воротою підступила сусідка Антоніна Іванівна, її сиве волосся хиталося у підвіконні, наче листя старих беріз, що шепочуть про минуле.
Ой, Сергію, шепотіла вона, голосом, що злітав, як осінній вітрильник. Бачу тебе, ніби в душу заглядаєш!
Добрий день, пані Антоніно! вигукнув він.
Доброго здоровя, Сергійку, мовила вона, спокійно, наче кроки дощу по полю. Погляд її провів його до самого кутка, де стояли старі «дедові» берези, охороняючи хату.
Синку! крикнула мати, обіймаючи Сергія, і підбігла молодша сестричка, «Зоряна», підлетіла бабуня, і всі разом закруталися навколо вогню спогадів.
Мамусю, сміявся Сергій, підхопивши на руки десятирічну Зорянку, тільки місяць тому ми бачилися перед сесією!
Чи все здало? запитала мати, розчісуючи нову брошку, що сяяла, наче кришталь у козацькій скрині. Тепер ти вже третій курс!
Так, і стипендія піднялася! гордо відповів хлопець.
Яка красуня! захвалила бабуня, погладивши його по голові.
Бабусю, засоромився Сергій, а де тато?
На роботі, махнула мати, розглядаючи подарунок вишукану кулонпідвісок.
Зоряна обернулася перед дзеркалом, одягаючи нову кофточку, і крикнула, що всі дівчата в класі позаздрять. Бабуня укутала її в пуховий шарф, і вони сіли за стіл, де розливали борщ і вареники, а розмова лунала, мов колискова над полем.
Раптом Сергій задумався:
Мамусю, чому сусідка, баба Тетяна, так дивиться на мене? Куди б я не йшов, вона виходить до калитки і не відводить погляду.
Це баба краще, ніж я, розповість, мовила мати тихо. Ти нагадуєш свого діда, а він твоєму діду. Антоніна любила твого діда.
Вони розповіли про час, коли будували будинок разом із селом, про молоде подружжя Тетяну і Василя, про те, як Тетяна вийшла заміж у 18, виростала без батьків, а тітка її виховувала, роблячи її прислугою з десяти років. Тітка була сувора, кила її за будьяку провину, і на руках у Тетяни залишалися старі шрами.
Що це? запитував Сергій.
Це я не встигла вітати корову, коли в городі вирубувала бур’яни, відповідала вона.
Так і жили. Тітка вбилася в горіх, коли просила матір про поховання на цвинтарі, а потім її зґвалтували. Тітка була зліша, бо її сестра, мати Антоніни, втягнула хлопця в шлюб, а потім він загинув, і мати залишилася без кохання, впала в безвихідь, і Тетяна залишилася сиротою. Тітка продала Тетяну, сказавши, що вона сама повинна знати, за кого вийти заміж.
Тетяна, 18річна без батьків, одружилася без кохання, а її чоловік, Василь, був старший на десять років, мав гроші, жив у гарному будинку, де досі мешкає Антоніна, з господарством і полем.
Ти, Сергію, не дивися, що Антоніна тепер маленька і зморшкувата, шепотіла бабуня. У молодості вона була справжньою красунею: струнка, худенька, сині очі, каштанове волосся, довге, аж до пояса, а її чоловік дуже гордився нею, хоч й ображав Тетяну.
Сергій часто бачив синці на її обличчі і чував її мовчазний крик:
Це Василь? питав він.
Ні, мовчала вона, і в її синіх очах відбивалися незліченні сльози.
Батько Тетяни, Петро, не міг мати дітей, і Василь часто гнівно бив дружину, кидати камені в її груди, а в селі гукали, що він не може народити синка. Антоніна не плакала, бо з дитинства знала, що ніхто не допоможе.
Іноді вони приходили ввечері, співали пісні. У Тетяни голос, що лине, був наче кришталь, а дід Коля, що колись співав у храмовому хорі, теж долучався. Разом вони співали, ніби роки вчились цьому.
А Василь лише говорив про зерно, про корову, про те, скільки їсти. Він був, як земля, що не піднімається вище. Тетяна сльози глотала, а він не помічав.
Коля, сказав Сергій, подивися на Тетяну, вона не відводить очі!
Що мені? відповів Коля, я не хочу її душу розривати.
На фронт вирушив Коля, коли Петрушка мала лише рік. У прощаннях на платформі Сергій не міг відпустити його, а очі його блищали, наче чорний кришталь.
Вернусь, клявся Коля, з дружиною і з Петром принесу дитину, схожу на тебе!
Сергій чекав, місяці й роки. Коли листа не було, надія розвіялася. Тоді Тетяна, коли працювала, бігала до поштальйонки баби Валі, старої, що носила величезну сумку, наче гірське озеро.
Дайте листа від Коли! просила Тетяна.
Нема листа, відмахувалась Валя. Але я відчувала, коли лист має прийти.
Вона дала лист, і Тетяна притиснула його до серця, мов до вогню.
Чи ти знала про це? запитав Сергій.
Ні, відповіла Валя, я лише відчувала, коли лист має з’явитися.
Василь став поліцейським, ходив по дворах, ловив людей. Тетяна майже не виходила з двору, сховалися, бо соромилась.
Листи стали єдиним острівцем у морі болю. Коли листи пропали, Сергій сидів на подвір’ї, слухав, як вітер грає в берізових гілках.
Одного разу, під жарким літнім сонцем, Станіслав, сусід, сказав:
Сергію, підходь!
Він підбіг до старої Антоніни, і вона, дивлячись у його очі, прошепотіла:
Ти схожий на нього! Дякую!
Сергій пройшов двір, слухав шелест беріз, і в думках ожила синеглазна душа Тетяни, що шукала кохання.
Любов не старіє, подумав Сергій, і не вмирає.
У цьому соні, де реальність спліталася з мрією, кожен крок був кроком у спогади, а кожен шепіт криком втрачених сердець.
