Ігор не задумався над тим. Він навіть не знав, чому вимовив ці слова, що здавалося неможливими.

Ігор нічого не обмірковував. Навіть не розумів, чому виголосив ті слова, що здавалися надзвичайними.
Був четвер початку грудня. Дощ лився лихомансько, ніби небо плакало разом із землею, заливаючи порожні вулиці і маленьку будівлю, в якій мешкав Ігор Соколов.
Ігору сорок два роки, він жив майже непомітно, у тиші, разом зі своєю дочкою Тамарою, дитиною десяти років, в чиїх очах читався важкий тягар домашньої мовчазності. Два роки тому померла його дружина Лариса рак забрав її швидко, позбавивши будинок сміху, розмов і тепла. Далі існування скоротилося до роботи, шкільних завдань, самотніх трапез і гаснутих спогадів.
Але тієї ночі все змінилося.
Різкий стук у двері розірвав одноманіття. Коли Ігор відкрив, перед ним стояла жінка, промокла до кісток, з трьома дітьми, що трималися за неї. У її погляді мерехтіла відчай і втома того, хто не має куди піти.
Я Катя, прорекла вона голосом, що задихався. Мого чоловіка загинуло шість місяців тому в виробничому інциденті. Сімя відвернулася. Автомобіль зламався біля дому. Ми без притулку.
Ігор не замислився. Навіть не розумів, чому сказав такі слова, котрі здавалися неймовірними:
Залишайтеся у нас сьогодні ввечері.
Шість людей у крихітній двокімнатній квартирі без простору і зручностей, проте з однією спільною метою не бути самотніми.
Тамара без заперечень віддала своє ліжко старшій дочці Каті, а інші розташувалися на підлозі, загорнувшись у ковдри та мрії.
Наступні дні пролетіли в хаосі. Сміх змішувався зі сльозами, ламалися посудини, навкруги розкидалися речі, і життя, яке раніше було лише тишею, стало гучним. При цьому почали виникати ті невидимі звязки, що скріплюють сімї.
Катя готувала гарячі супи, допомагала з домашніми завданнями і поступово стала подругою Тамари. Діти називали Ігоря «дядько», і кожен день вчилися новим ремеслам: різати дрова, лагодити меблі, будувати укриття з подушок.
Самотність розчинялася в новому, недосконалому, проте справжньому ритмі. Ігор не був впевнений, чи зможе знову відчувати, та тепло тієї імпровізованої родини повернуло те, що, здавалося, назавжди зникло.
Село помітило зміни. Хтось прошепотів, хтось захопився. Говорили, що Ігор святець. Він лише посміхнувся:
Менi теж мене врятували.
Одного вечора, уже навесні, Катя знайшла в ящику стару фотографію. На ній була Лариса, усміхнена, з Тамарою в обіймах. Зображення пробудило сплячі спогади і ще щось інше: впевненість у тому, що справжня родина не завжди походить від крові, а формується з любові, крок за кроком, навіть посеред бурі.