Ти ж знаєш, як нелегко доглядати за хворим. Я, Ганна Петрівна, вже вісім років кожен день годувала і доглядала за батьком моєї зятки, а ніхто навіть не подякував. Тож я й досі відчуваю цей біль.
Мені 72 роки, а історія, про яку хочу розповісти, розпочалася майже п’ятнадцять років тому. Мій чоловік давно вже не з нами. У мене є син Олег, його дружина Оксана і їхній син Андрій. Батько Оксаниного батька, Василь Миколайович, був дуже добрий чоловік, працював вчителем математики, доки не захворів тяжко.
Ми довго лікували його, витратили купу гривень на медичні послуги, і я теж підсилалася, наскільки могла. Коли хвороба прогресувала, його прикріпили до ліжка, а навколо нікого не було, хто б міг за ним піклуватися. Олег був зайнятий роботою, часто у відрядженнях, Андрій ще вчився в університеті, Оксана працювала, а її старша сестра, Мариска, жила в Харкові й лише телефонувала, коли могла.
Оксана навіть не могла взяти лікарняний. Їй казали: «Або працюй, як завжди, або шукай інше місце». Вона, звісно, вибрала роботу, і я залишилася доглядати за його батьком.
Спочатку Оксана просила мене лише зайти разом із обідом, накласти страву і підгодити його. Я погодилася, бо думала, що це займе лише кілька годин. Але з часом обов’язки стали лише моїми. Я почала сидіти у кімнаті весь день, виходила лише ввечері, а вранці йшла пішки назад до дому.
Олег дуже співчував мені, бачив, як тяжко мені. Він радив мені кинути це благодійне діло, але не говорив нічого Оксані, бо жив у її квартирі. Стара сестра Оксани, Мариска, часто дзвонила й роздавала вказівки, як саме треба доглядати за її батьком. Оксана часто була незадоволена, особливо коли я не встигала виконати її вимоги.
Вона навіть сказала: «Якщо тобі так важко, візьми свого сина і йди! Я сама впораюся! Знайду няню!» І я слухала це протягом восьми років. Коли Василь нарешті помер, жодна з їхніх дочок не подякувала мені за те, що я так довго піклувалася про їхнього батька. Оксана навіть нагадала, що нікого не змушували мене доглядати, а я сама це робила.
От і все. Робиш добро, а вони настільки безжалісні, що навіть «дякувати» не вміють. Тож, друже, памятай: іноді найкраща підтримка це просто сказати «дякую», а не залишати в серці порожнечу.
