Ти знаєш, я тільки зайшов у притулок «Старий Дуб» в самому центрі Києва, і одразу відчув, як тут шум і запахи змішалися в одну велику купу. Усього одне просторе приміщення ліворуч по довгій цегляній стіні стоять клітки для котів, праворуч для собак. Підходять співробітники, несуть пакети з кормом, чисті ганчірки, виливають відро води в поїлки, а навкруги гудять кроки.
Тут було багато відвідувачів. Спокійна сімя худенька мама Марта, худенький тато Степан і їх син Олег мовчки ходили від клітки до клітки, розглядаючи тварин. Молоді парубки шепотіли біля кошок, а старенький з тростиною, спокійно крокуючи, оглядав собак. І я, тільки-но переступивши поріг, заплутався в ароматі, галасі й кількості звірят.
У першій клітці сиділа Боня крихітна дворняжка з неймовірним хвостом, що виверталася, ні на кого не звертаючи уваги. Поруч, трохи далі, стояла клітка Данила суворого чорного, немов воронове крило, пса з очима, які бачили чимало. Біля його клітки сіла дівчина в яскравому пуховику, посміхнена, і тихо заговорила з псом, ніби намагаючись завести дружбу.
Ліворуч справжня виставка котів усіх порід, кольорів і розмірів. На рожевій подушці спить Соня граціозна біла кішка, час від часу пригортаючи жовте око, дивиться на підходящих. Поруч, на ґрати, сидить Кузьма чорноро́жевий котеня з великою головою, схожий на героїв мультфільмів. Він мяко моргне, тягнеться до спини, крокує до мисок з водою і кормом, а коли бачить мене, миттєво змінює напрямок і біжить до мене.
Ти смішний, пробурмотів я, проступивши пальцем між ґратами і погладивши Кузьму за вухом. Головастий малюк, заплющивши очі, муркоче з задоволенням і обережно ластиться, трохи кусаючи мій палець.
Мамо, подивись, який кумедний, тихо сказав Олег, підбігаючи до клітки. Батьки, підходячи ближче, обмінялися поглядами і кивнули головами.
Він ще такий маленький, Олеге, прошепотіла Марта. Олег, кивнувши і кинувши сумний погляд на Кузьму, пішов далі. Я зрозумів, що його батьки хотіли б собі пса, тому намагалися відвести хлопчика від котячих кліток. Кузьма ж йому все одно, бо головастий котик громко мурчав і терся об мій палець лівим, потім правим боком, час від часу чухав зуби, викликаючи посмішку.
А можеш подивитися ще? повернувшись, я помітив, що Олег зупинився біля останньої клітки в кутку притулку. Це великий і гарний.
Ой, ні! миттєво спростувала Марта, хитаючи головою. Пішли краще подивимося на собак. А цей старий дуже.
Старий, маленький пробурмотів Олег, і, зітхнувши, пішов за батьками до кліток з собаками. Його нудьги швидко розвіяло сміх, коли він дістався до улюбленця всього притулку крихітного ведмедика на імя Мисик. Той кумедно хропотів у клітці, лизав усі пальці, якими його гладили. Навіть старенький з посмішкою спостерігав за цим пухнастим «увальням», що грайливо штовхав мяку іграшку.
А мене цікавив темний куток, де, здається, сховалося те, що змусило маму Олега злякатися. Тож я залишив Кузьму і піднявся до останньої клітки, глибоко зітхнувши.
На сірому пледі лежав старий кіт. Звичайний двірний кіт, а тепер вже благородний дворянин, чиє життя підходить до кінця. Він не скакав по клітці, не мяукнув, не шукав уваги. Просто лежав, дивився в порожнечу сірим покривалом очей і тихо мурчав. Коли я підбіг до нього, він завмер, підняв ніс і майже людським кихом зітхнув, потім притулив голову до худих лап і закрив очі.
Це Араміс, наш старий, пробурмотів я, почувши знайомий голос позаду, і обернувся. Поруч стояв Борис, хлопецьпрацівник притулку, з плямами на обличчі і бейджиком «Борис».
А що з ним? запитав я, намагаючись не порушити його спокій.
Нічого, просто старий, відповів Борис, відкриваючи клітку і докладаючи корм. Араміс, піднявши ніс, повільно підстрибнув з пледа, крокуючи до миски, кілька разів вдаряючись головою об ґрати. Хлопець, згорькнувши ніс, додав: Сліпий. Нічого не бачить.
Як він виживав на вулиці? здивувався я.
Не вулиця, а притулок, розсміявся Борис. Власники здали його сюди, бо не мали часу доглядати. Ми його підлякували, а кому потрібен старий кіт? Директорка Наталя, щойно його побачила, сказала: «Нікого не візьмуть».
Так, молодих і здорових беруть, кивнув я.
Якщо не Дашка, зазначив Борис, вказуючи на клітку з чорним псом і дівчиною, що сидить поруч. Данило у нас упрямий, тому вона намагається його дружити.
Як виходить? запитав я.
Поступово. Такі, хто вірять людям, рідко підходять, а Данило саме такий. Як і Араміс, зітхнув Борис. Коли його принесли, тиждень не їв. Сидів і чекав, коли його заберуть. Хтось входить, він нюхає повітря, махає хвостом, а коли розуміє, що це не для нього, знову садиться і сумує.
Тож ви його сховали в куток, щоб не дратувати? уточнив я.
Борис кивнув, піджав губи.
Так. Жаль його. Він з надією чекає, а потім злякається і спить до вечора. Швидше за все, саме тут його життя завершиться. Хто ж потрібен старий, сліпий кіт? А вам хтось сподобався? Може, підкажу? підбив він. Ви стояли біля клітки з Кузьмою.
Так, смішний такий, посміхнувся я, згадуючи великоголового Кузьму.
Він наш новенький. Діти знайшли його на вулиці і принесли сюди. Мабуть, кудись кішка його народила, а він загубився. Добре, що собаки його спершу не схапали. Кузьма вже вакцинований, від бліх чистий, Наталя навіть навчив її користуватись туалетиком. Гадати не буде, сказав Борис, піднявши брову. Що, берете Кузьму додому?
Знаєте так, беру, кивнув я, поглянувши на сплячого Араміса і тихо додав: А його можна взяти разом з Кузьмою?
Серйозно? здивувався Борис. Він замислився, а потім похолов головою. У нас можна лише одне звірятко в одні руки. Потримайте, а я спитаю у директора.
Добре, кивнув я і провів посмішливого працівника до офісу, а потім повернувся до Араміса, який, ніби зрозумів мої слова, підняв голову. Привіт, друже. Підеш до мене? Я, звичайно, не твої господарі, але можу обіцяти: корм, воду і великого «егоза», який буде тебе за хвіст терти
Не встиг я докінчити, як Араміс піднявсь, підвів ніс, підійшов до незачиненої дверці клітки, яку Борис забув закрити, і обнюхав повітря. Я простяг йому руку, кіт обнюхав її, притиснувся щічкою до пальців і слабко замурчав.
Отже, відповідь «так»? усміхнувся я, лагідно погладив його за вухом.
Наталя сказала, що можна, підбіг Борис, теж посміхаючись, побачивши, як я гладжу старого кота. Бачу, ви знайшли спільну мову.
А чому його не знайти? пожартував я. Два старих холостяки, велика квартира і ще один «егоз»
Скажи-но чесно, навіщо вам Араміс? Ви ж знаєте, що йому не багато часу, тихо спитав Борис. Я зітхнув і поглянув на кота, який, здавалося, теж чекав на відповідь.
Бо куди йти треба там, де тебе люблять. А не в холодний притулок, де кожен відчинений дверний стуком розбиває кішкове серце, відповів я. Маленький моторчик у грудях Араміса прозвучав, ніби підтверджуючи правоту.
Оформлю документи, кивнув Борис і поспішив у сховище, залишивши мене наодинці зі старим котом. Тихо сиділи, я гладив його за вухом, а Араміс тихо мурчав, дивлячись прямо в душу сірими, ніби туманними очима.
***
Вечором, лежачи на дивані, я дивився телевізор, а на грудях вклався маленький безумний клубочок Кузьма. Його шерсть ще зберігала пилок, який він збирає з найпотаємніших куточків мого холостяцкого дому. Він солодко хропотів, інколи втискав кігтики і обнюхував мою грудь.
Поруч, біля лівої ноги, на сірому пледі спав Араміс. Старий кіт, згорнувшись кулякою, лежав, а його лапка торкалася мого стегна, ніби боячись, що я зникну, як і його колишні господарі. Коли я рухався, Араміс миттєво піднімав голову і нюхав повітря, вгамовувався лише коли я лагідно гладив його голову і говорив, що я поруч.
Як тільки я підходив до кухні, щоб закип’ятити чайник, Араміс, час від часу втискаючись у кутки, слідував за мною, а за ним, мов хвостик, шипив Кузьма. Згодом він «привик» до нашої квартири і безпомилково, не втикнувшись, діставався до кухні, де стояли його миски з водою і кормом.
А коли я вирушав на роботу, Араміс разом з Кузьмою провожали мене, а коли я повертався, зустрічав тільки Араміс, який, здавалося, не залишав місця, коли я йшов. Він тільки дожидався, нюхав повітря, лизнув мою простягнуту руку і йшов до своєї ліжечки з сірим пледом. Вночі обидва коти спали зі мною: Кузьма на подушці, положивши пухнасту задницю на мою головушку, а Араміс біля лівої ноги, притискаючи худу лапку до мого стегна. Я розумів, що колись Араміс підете. Тільки нехай йде туди, де його люблять, а не в холодний притулок, де кожен хлопок дверей розбиває кішкове серце.
