Повернувся пізно вночі і одразу зайшов у душ. Не встиг навіть зняти черевики біля дверей, кине́в піджак на стілець і зник у ванній, ніби вода могла змити з нього весь день.
Я чу́ла, як він переставляє кран до максимальної сили, а парова кабіна нависала, ніби хмара. Хвилини текли, а я рахувала їх у голові, як колись підраховувала коливання гойдалки на дворі: один, два, три забагато.
Коли вийшов, волосся ще було вологим, аромат його був іншим, ніж зазвичай; між цитрусовою нотою пробилася солодка, чужа гармонія.
Я втомився, пробурмотів він, не дивлячись мені в очі. Завтра розповім. Я кивнула. Посміхнулась навіть такою посмішкою, що тримає лише щоки, а не серце.
Залишилася сама на кухні з його піджаком. Взяла його, щоб повісити в шафу. Коли підвішувала, щось зашипіло в кишені. Рефлекторно простягнула руку і під пальцями вийшла складена трикутником квитанція. Папір ще був теплий від його тіла, ніби приховував таємницю, яку не варто було розкривати.
Квиток здеревянів у моїх пальцях. Розгорнула його на столі. Логотип елітного ресторану, адреса в центрі Києва, час22:41. «Вечеря: 2 особи». Дві кави, пляшка червоного вина, дві закуски, два десерти. Два.
У ту мить мозок, як завше у такі миті, намагався врятувати реальність. «Може, клієнт. Може, партнер. Може, хтось з роботи в скруті». Провела пальцем по назвах страв, які звучали, ніби сміх кухаря з моєї наївності: карпаччо, філе, тірамісу. Він не любить тірамісу. Я люблю.
Поклала рахунок у ящик, але всю ніч чувала шурхіт. Підймалась, ходила по квартирі, заглянула в холодильник, пила кранову воду, уставала на суму в кінці: сума, чайові. Дурні цифри, що важать більше, ніж сам піджак.
Вранці ми обоє вдавали, ніби нічого не сталося. Зварила каву, поклала йому бутерброд. Він мовчки ігнорував мою тремтяну руку, що розмазувала масло на хлібі. Сьогодні знову довго, сказав і швидко прокрутив щось у телефоні.
Великий клієнт, новий проєкт, відповів, натягуючи той самий піджак. На мить підняла руку, щоб зупинити його сказати: «Зачекай. Поговоримо». Не сказала. Двері закрилися без звуку.
Після роботи вирушила за адресою, вказаною в квитанції. Не знаю, навіщо можливо, щоб переконатися, чи існує це місце в реальності чи лише в моїй голові. Воно існувало. Цегляна будівля, півтьмя, у вітрині ряди скляних бокалів, блискучих, як поліровані обіцянки.
Сіла на лавку навпроти. Внутрішньо офіціант відштовхував стільці, готував столи. Вийняла телефон, ввімкнула камеру, але не зробила знімок. Не хотіла перетворювати історію на докази. Хоча б зрозуміти.
Увійшла на пять хвилин. Для пані одна? спитав офіціант з посмішкою. Ні, дякую. А чи є у вас сьогодні резерв? Поглянув у нотатник. Багато. Четвери у нас завжди зайняті. Я вагаюсь. А вчора о21? Офіціант зминив очі. Вчора був натовп. Часто повертаються ті самі обличчя Хоча памяті не всі. Пропонує кутовий стіл біля колони? Кивнула, хоча й не про це питала. Вийшла, відчуваючи на потилиці важкість поглядів, хоч ніхто й не дивився.
Вечором, перед його поверненням, діставала квитанцію з ящика і кладу її на стіл, під льняну серветку наче карту в пасьянсі, що чекає, коли її розкриють. Повернувся пізно. Зїв суп, сказав, що він смачний. Потім зайшов у душ, довше, ніж вчора. Чувала, як вода бє по плитці, ніби барабан. Вийшла з кухні до ванної і постукала у двері відкритою рукою.
Можна? спитала. Дай пять хвилин, крикнув він. Скоро розкажу все.
«Скоро». «Завтра». «Пізніше». Слова, колись означали лише порядок дня, тепер звучали, ніби борг, що відкладається на відсоток.
Він розповів, що це була ділова вечеря. Що клієнт з Львова, який «не пє сам». Що вибрав тірамісу, бо воно було в наборі. Коли говорив, дивився десь повз мої очі, ніби боявся, що щось у них прочитає.
Чому одразу душ? запитала я. Ти ж не пахнеш складом. Я був втомлений, відповів. І хотів зігрітись. Ти ж знаєш, як легко я захворюю.
Можливо, він говорить правду. А може, брехню. А може, половину правди, ту найгіршу, бо вона зручна для обіймів під подушкою. «Працював», «був», «мусив». Слова без місця для «ми».
Вночі знов піднялася. Зварила чай. Відкривала і закривала холодильник. Прикривала серветку, відкривала. Виймала квитанцію, вкладаючи її назад. Як дитина, що перевіряє, чи працює магічний трюк.
Наступного дня надіслав мені фото з офісу. Він, колеги, піца в коробці. «Важкий день, тримай пальці», писав. Тримаю. Потім сама до себе, пішла в торговий центр, до парфумерії. Протерла запястя смужкою тестера тих ароматів, що вчора ввечері відчула. Пахло «Амбра щосьтам». Дорого, елегантно. Нібито унісекс, а на полці «для неї». Підказала собі, що це нова кампанія, новий стандарт: жінки і чоловіки тепер пахнуть однаково.
У суботу запропонував кіно. Прийняла. Сиділи поруч, ділили попкорн з однієї коробки. На половині фільму глянула в його телефон. Не підглядала. Лише краєм ока помітила сповіщення: «Дякую за вчора. До зустрічі». Без імені, без номера в контактах. Зникло, перш ніж встигло відобразитись. Можливо, це був клієнт. Можливо, офіціант. Можливо, будьхто, кому він допомагав, радив, обіцяв. Можливо, хтось, кого він волів не називати переді мною.
У неділю взяла календар і написала три рядки: «Поговорити. Встановити межі. Запитати правду». Відклала. Взяла знов. Вирвала листок. Кинула в смітник. Взяла назад. Розгладила. Приховала в ящик разом з квитанцією.
Ввечері, коли він засинав, спитала:
Чи є щось, що ти хочеш сказати, перш ніж я сама почну вигадувати?
Ні, нічого, що б тобі зашкодило, відповів, притискаючи обличчя до подушки. Справді.
Те одне речення важить іноді більше, ніж «так» чи «ні».
Не знаю, чи була там «інша». Не знаю, чи вечеря на двох зрада, чи просто життя, що розбігається в інший бік, ніж ми планували. Знаю, що щось змінилося. Що вода з душу не змиває все. А квитанція, хоч її можна скрутити в куля, залишає в памяті прості цифри, що не хочуть зникнути.
Сьогодні поклала ту квитанцію на стіл не біля його тарілки, а посередині, як спільна страва, до якої ми обоє маємо визнати, чи хочемо її. Зварила чай у двох чашках.
Сіла і чекаю, поки він повернеться. Можливо, зайде, подивиться і скаже: «Перебрав. Боявся. Не хотів тебе поранити». А може, скаже: «Не довіряй рахункам більше, ніж мені». А може просто викине папір у смітник і запитає, що на вечерю.
І тоді мені доведеться вибирати, чого я боюся більше: відповіді, що підтвердять мої страхи, чи мовчання, що їх підживить. А можливо найсміливішим буде третє не шукати у чужих очах, а подивитися в своє серце, чи ще вміємо замовляти «на двох».
Поки що рішення немає. Є лише стіл, накритий на двох, і папір, що говорить менше, ніж здається, і більше, ніж хотілося б. Що з цим робитиму? Не знаю. Іноді не рахунок відкриває правду, а те, як довго ми можемо дивитися на нього разом.
