28март
Сьогодні ніч була схожа на розгнівану природу: дощу, блискавок і грому так багато, ніби самі небеса хотіли смити землю від усього зайвого. Я не могла спати, бо мій вірний друг собака Бурка незмінно завивала всю ніч. Коли ранок нарешті прорвався крізь важкі штори, я, ще сонна, вийшла на ґанок і вдихнула свіже ранкове повітря, пропитане ароматом мокрої землі і нової трави. Схоже, нічний хаос залишився позаду, а небо стало безхмарним і блакитним, немов щойно вимили його.
У памяті проскочив той момент, коли Бурка, замість звичного вітання біля воріт, лежала незмінно в будці і несміливо підводила вуха. Я швидко підбігла, злякана, і прошепотіла:
Бурка, люба, ти в порядку?
Відповідь сумні, насторожені очі, що не випускали ні вигуку, ні крику. Я взяла ніж і відрізала кілька шматочків улюбленої ковбаси, сподіваючись, що голод змусить її піднятись. Запах мяса не розбудив її, і я зрозуміла, що щось не так.
Зателефонувала ветеринару лікарю Леоніду Івановичу, якого знаю вже багато років. За двадцять хвилин до нашого двору підїхала стара, доглянута машина, і вискочив високий сивий чоловік у окулярах, тримаючи в руках чорний дипломат.
Що сталося? запитав він, підходячи до будки.
Я коротко розповіла про дивну поведінку Бурки. Леонід сів навпочіпки, погладив собаку і лагідно кликнув:
Бурко, дівчинко, виходь сюди.
Дивно, вона лише глухо загарчала, притиснувшись до стіни. Цей неспокійний ричок змусив мене затремтіти.
Чи не хвора вона? запитала я, голосом, що дрібно трясе.
Можливо, кліщ чи інша укус? задумався лікар і обережно підняв будку. Коли я допомагала, Бурка, нарешті, виповзла назовні, все ще поглядаючи назад.
Тоді з будки, зігнувшись калачиком на старій ковдрі, я помітила маленького хлопчика. Він спав, притиснувши до грудей брудну ляльку, обличчя бліде, очі заплакані. На ньому була розірвана, мокра футболка, штани в плямах, без взуття. Спершу я не могла повірити своїм очам.
Це не просто випадок, прошепотіла я, це дитина! Я не можу сама його підняти допоможіть!
Леонід обережно підняв його на руки, а я, все ще з тривогою, підвела Бурку на веранду. Хлопчина, ще зляканий, тихо заплакав, коли я його обійняла.
Хто ти, малий? запитала я, намагаючись не лякати його ще більше.
Він мовчав, лише дивився великими очима, ніби чекав на втіху. Я вирішила викликати поліцію, бо залишати його тут було би зрадою. Але лікар різко зупинив мене:
Це ж Ромко, син Оксани.
Оксана колишня однокласниця, про яку я колись багато чула: колись добра й життєрадісна, а потім, як сказали, зіскочила в темряву, вживаючи міцні напої і гублячи контроль над життям. Після арешту у в’язниці у неї народився син, який був одразу переданий у дитячий будинок.
Чи не випустили її? запитала я, коли дізналася, що Оксана недавно повернулася зі слідчої.
Лікар кивнув, а я відчула, як у грудях піднялася гірка хвиля розчарування і гнів. Я згадала, скільки разів сама мріяла про дітей, скільки разів втрачала їх.
Дозвольте, сказала я твердо, поки що залиште його у мене. Я його нагодую, зігрію і, коли буде потрібно, віднесу до Оксани, щоб вона зрозуміла, що має робити зі своїм сином.
Я підготувала теплу воду, мякий рушник і дитяче мило, обережно вимила Ромка, потім загорнула його в свою футболку і розклала на пледі. Він їв мовчки, швидко, бо боявся, що щось заберуть.
У той самий момент до дому зайшов мій чоловік Андрій, високий і сильний, з добрими очима.
Люба, ти щось потрібна? Я привіз хліб його голос затих, коли він побачив хлопчика.
Це Ромко, син Оксани. Знайшов його в будці у Бурки, відповіла я, сподіваючись, що він зрозуміє мої страхи.
Андрій, знаючи, як довго я мріяла про дитину, мовчки кивнув і сказав:
Придбай йому нове взуття і одяг. Все нове.
Через годину він повернувся з пакетами: теплі штани, куртка, навіть червону іграшкову машинку з блискучими колами. Ромко вперше за довгий час посміхнувся.
Коли він заснув, тихо прошепотів:
Не хочу до мами
Спи, малюк, прошепотіла я, нікому не потрібно тебе кудись виводити.
Андрій обійняв мене, і я відчула, що в нашому будинку живе теплий вогонь.
Наступного дня я відвідала Оксану. Її будинок був напівзруйнований, вікна вибиті, запах хмелю і тютюну нависав у повітрі. У темряві я крикнула:
Оксано, це я Олександра. Ми колись вчилися разом.
Вона не впізнала мене, крикнула жорстко, вимагала повернути сина. Я спокійно відповіла, що дитина у мене, і що я викличу поліцію, бо він не може залишатися в такому оточенні. Оксана спершу злякалася, потім схлинула, прошепотіла, що її син це її кров, і попросила часу, щоб виправитися.
Тиждень пройшов, а Оксана не повернулася. Я зайшла до її кімнати і знайшла її безвідповідно лежати: нічний похмільний синдром забрав її життя. Ми з Андрієм поховали її і, не маючи інших варіантів, вирішили взяти Ромка назавжди.
Через два роки весна розцвіла знову. Ромко вже підрослий хлопчина грається у дворі з цуценятами Бурки, а я і Андрій спостерігаємо за їхньою грою. Наша донечка Дарина, яка народилася рік тому, сміється і бубонить дитячою мовою, спостерігаючи за братом.
Синку, будь обережним! кличу я.
Нічого, синки це радість для чоловіка! сміється Андрій, поправляючи їй шапочку.
Щастя наповнює наш дім. Ми стали справжньою сімєю не лише по крові, а й по вибору серця. Цей вечір я запишу в щоденник, бо він нагадує, як важливо відкрити серце для тих, хто його потребує.
