Майстерня замість офісу
Олена Ковальчук зняла гарнітуру і на мить затримала її в руці, відчуваючи, як від опори тягнеться слабке тепло. У переговорній ставало задушливо. На екрані мерехтіла таблиця з різнокольоровими стовпцями; хтось з київського офісу монотонно пояснював, чому в третьому кварталі треба «піджати кістки», а стрілка на графіку повільно спускалася вниз.
Вона знала, що незабаром її попросять висловити думку. Уявляла, як скаже про оптимізацію процесів і перерозподіл навантаження. Слова вже стояли в голові, ніби репеттіція перед виступом. Але в грудях було порожньо. Усі ці «процеси», «ініціативи», «горизонтальна взаємодія» живуть окремо, десь поза нею.
Олена, ви з нами? голос з екрану прозвучав різко, ніби вдарив по нерву.
Вона здригнулася й повернула гарнітуру на голову.
Так, так, чую. З мого боку автоматично клацнула мишкою, відкривши нотатки. Бачу потенціал у перерозподілі завдань між регіональними командами. Але треба враховувати людський фактор, аби не втратити мотивацію співробітників.
Кілька голов у дрібних вікнах кивнули. Хтось записав її фразу в протокол, хтось вже занурився у пошту. Олена говорила, а в голові крутилося: «людський фактор» іронія, бо коли вона востаннє відчувала себе просто людиною, а не «керівником відділу клієнтського сервісу»?
Після наради всі швидко розійшлися по кабінетах. У коридорі пахло кавою і свіжою випічкою з автоматів. Олена затрималась біля вікна. Знизу, під сірим березневим небом, розтягався потік машин; люди кинулися до метро, стискаючи шарфи до обличчя. Віддзеркалювалася її постать у склі акуратний піджак, укладені волосся, легкий макіяж. Тридцять чотири, хороша посада, гідна зарплата, іпотека, підлітоксин. Усе, як треба.
Тільки всередині було відчуття, ніби вона щодня одягає не тільки піджак, а й чужу шкіру.
Телефон завібрав. Повідомлення від колишньої однокласниці: «Ти там ще живеш? Весь час на роботі. Хочеш кудись під час вихідних виїхати». Олена механічно ввела відповідь: «Зайнята проєктом», і стерла. Писала: «Передзвоним у суботу».
Вона повернулася до кабінету. На столі, поруч з ноутбуком, лежала маленька пластикова коробочка з голками. Тиждень тому, під час нічного дзвінка з закордонним офісом, вона зачепила рукав стільця і порвала підкладку піджака. Згадала, що в ящику лежить дорожній набір для шиття колись давно куплений «на всяк випадок».
Тоді сиділа в напівтемному кабінеті, підсвічка монітора рвала очі, а вона, знявши піджак, акуратно підшивала підкладку великими, рівними стібками. Руки знову згадали, як тримати голку, як натягати нитку, щоб не заплуталась. У дитинстві часто шила лялькам сукні зі старих маминих спідниць. Пізніше в університеті передшивала собі джинси й пальто, щоб виділитися серед однакових курток.
Потім почалась карєра: спочатку в одному банку, потім у цьому холдингу. Вечірні курси, звіти, проєкти. Швейна машинка, куплена колись на премію, пилилася в кутку спальні під чохлом. «Колинебудь, коли буде час», говорила вона собі. А часу не ставало.
Олена Сергіївна, можна? зайшла асистентка. Там з Києва терміново потрібен зведений звіт по скаргам за квартал. До кінця дня.
Надішліть шаблон, відповіла вона, повернувшись до екрану.
До вечора очі рвали, в скронях гупало. Вона закрила ноутбук, поклала його в сумку, вимкнула світло. У ліфті подивилась у дзеркало і різко побачила втому синюшність під очима не сховати тональником.
Додому на кухні син син син
Син Артем жував макарони, підчіплюючи планшет. На плиті охолоджувався соус з банки, який вона розігнала, ледве знявши пальто.
Як школа? запитала вона, знімаючи піджак.
Нормально, не відриваючись від екрану.
Вона поставила чайник, діставала з холодильника сир. Сумка з ноутбуком важко опустилася на табурет. У голові крутилося цифри, плани, презентації. Здавалося, її життя безкінечна стрічка завдань у корпоративному планувальнику.
Ночами не могла заснути. У темряві слухала, як у сусідній кімнаті тихо посапує Артем, як за вікном гудять рідкі автомобілі. Памятала пальці, що стискали голку, і рівну лінію стібка на підкладці піджака. Колись мріяла відкрити маленьку майстерню з ремонту одягу. Та заміж вийшла, народився син, потрібні гроші, стабільність. Мрія відсунулася, наче старий валіз на антресоль.
Вранці в пошті чекало нове повідомлення. Лист від відділу кадрів з темою «Зміни в організаційній структурі». Тіло листа сухі формулювання про реструктуризацію, укрупнення напрямків і оптимізацію управлінської ланки. У додатку нова оргструктура. Її відділ приєднували до іншого блоку, а над ними зявилася нова посада «директор з клієнтського досвіду». Прізвище поруч було незнайоме.
Через годину її викликали до генерального директора. У кабінеті пахло дорогим парфумом і свіжою кавою. Генеральний усміхався напружено.
Олено, ви знаєте, зараз складний час, почав він. Потрібно бути гнучкішими, швидше реагувати на ринок. Тому ми вирішили обєднати підрозділи. Ваш досвід, звичайно, цінний, проте пауза. Пропонуємо вам роль радника нового директора. Формально це зниження, але заробітна плата залишиться на півроку. Потім подивимось.
Вона кивнула, відчуваючи, як у грудях щось важке осідає. Радник. Тобто людина, яку в будьяку мить можуть відсунути вбік.
Я розумію, сказала вона. Можна день подумати?
Генеральний здивувався, та кивнув.
Вона вийшла з кабінету і пройшла по коридору, де на стінах висіли мотиваційні плакати з лозунгами про лідерство і успіх. У туалеті закрилася в кабіні, притиснула лоб до холодної плитки. У голові спалахнула думка: «Якщо не зараз, то коли?»
Ввечері, замість того щоб відразу їхати додому, вона вийшла на зупинку раніше. Хочеться пройтись, провітрити думки. Шла вздовж вулиці, мимо аптек, салонів краси, маленьких крамничок. У підвалі одного будинку горів теплий жовтий світло. На вікні вивіска: «Ремонт і пошив одягу». Під нею листок з графіком роботи і номером телефону.
Олена сповільнила крок. Через скло видно було вузьке приміщення, заповнене столами. Біля вікна сиділа жінка близько пятидесяти, у окулярах, ведуча тканину під лапкою швейної машинки. На вішалках висіли пальта, сукні, чоловічі штани. На стільці біля дверей лежала стопка джинсів.
Вона стояла, поки хтось ззаду не підштовхнув її плече.
Ви заходите чи ні? буркнув чоловік із пакетом.
Олена відступила, пропускаючи його всередину. Двері відчинилися, і до неї донесли глухий стукіт машинки і запах тканини, гарячого праски і мила. Щось дуже знайоме дитинство, коли мама гладила білизну на кухні.
Вона раптом зрозуміла, що стоїть і посміхається. Одночасно відчувала страх. Ця маленька майстерня інше життя, в яке страшно ввійти.
Додому вона довго ходила з кімнати в кімнату. Артем знову в навушниках. У пошті лежав чернетка листа до відділу кадрів з темою «Заява». Відкрила його, подивилася на порожнє тіло листа і закрила.
Ночами знову не спала. У голові крутилося: іпотека, комунальні, їжа, секція з баскетболу для Артема. Її поточна зарплата покривала все з запасом. Майстерня в підвалі це, ймовірно, мінімальний дохід, нестабільність, без страховки.
Ранком, по дорозі на роботу, вона все ж зайшла до підвалу. Двері дзвенітяли дзвінком. Всередині було тепло. На одному зі столів лежали різнокольорові котушки ниток, булавки, сантиметрова стрічка. Жінка в окулярах підняла голову.
Добрий день, сказала Олена, відчуваючи, як сухне в роті. Я хотіла запитати. Ви не шукаєте працівника?
Жінка прищурилася, оцінюючи піджак, акуратну сумку, взуття на невисокому підборах.
Ви шиєте? запитала без зайвих вступів.
Трохи. Раніше шила собі, друзям. Довго не шила. Але руки памятають.
Усі так кажуть, усміхнулася вона. Я Зінаїда. У мене одна помічниця, але іноді важко цілий день стояти. Роботи досить. Тільки у нас не офіс, розумієте. Пил, нитки, різні клієнти. А гроші розвела руками. Це не корпорація.
Слово «корпорація» прозвучало чужо.
Я розумію, тихо сказала Олена. Можна спробувати? Хоча б кілька днів. Я зараз працюю, але, можливо, скоро звільнюся.
Зінаїда подивилася уважніше.
Приходьте в суботу. Подивимось, що вийде.
Вийшовши на вулицю, Олена відчула, як трясуться коліна. Вона йшла до офісу, стискаючи в руках візитну картку майстерні. У голові змагалися два голоси. Один шепоче: «Ти зшла з розуму. У тебе дитина, іпотека. Яка підвала, які нитки». Інший, тихий, але настійний, нагадував про те, як приємно вести тканину під голкою.
В офісі її чекали нові листи, нові наради. На обідній перерві вона роздрукувала бланк заяви про звільнення і поклала в ящик стола. До вечора так і не витягнула.
Субота виявилась похмурою. Артем пішов до друзів, пообіцяв повернутись на вечерю. Олена довго стояла перед шафою, вирішуючи, що одягнути. Нарешті вибрала джинси і просту кофту. Піджак повис на плечиках, як чужий.
У майстерні було оживлено. На стільці біля дверей сиділа молода дівчина з пухким пакетом.
Мені джинси підшити, говорила вона. І замінити блискавку.
Зінаїда, побачивши Олену, кивнула.
Підходьте. Це наша стажерка, кинула вона клієнтці. Сідайте.
Олена сіла за стару, але доглянуту машинку. Поруч лежала стопка штанів. Зінаїда показала, як фіксують довжину, як закріплюють булавками.
Головне не спіши, сказала вона. Люди платять за акуратність.
Перші стібки давалися важко. Ноги незвично натискали педаль, нитка кілька разів заплутувалась. Спина швидко боліла. Але через півгодини вона знайшла ритм. Тканина мяко шурхотіла під пальцями, голка рівно входила і виходила, залишаючи чітку лінію.
До обіду голова кружляла від напруги. Зінаїда налила їй чай зі старого заварника, поставила чашку на край стола.
Як? запитала вона.
Втомилася, щиро зізналася Олена. Але приємно. Відчуваю результат.
Ось це головне, кивнула Зінаїда. Тільки не обманюй себе. Це тяжка праця. Плечі, очі, ноги. І грошей мало. Але якщо подобається тримайся.
Того дня вона отримала символічну суму Зінаїда вклала в її руку кілька гривень.
За стаж, сказала вона. Подумай, чи потрібне тобі таке життя.
Олена розклала гроші на столі. Це була, по суті, одна десята її денного заробітку в офісі. Дивилася на купюри й згадувала, як колись так просто витрачала їх на каву навесни та таксі.
У понеділок вона увійшла в офіс уже з рішенням. Зранку підписала заяву про звільнення і віднесла її в відділ кадрів. Співробітниця в окулярах підняла на неї погляд.
Ви впевнені? спитала вона. У вас ж гарна посада, стаж.
Впевнена, відповіла Олена, дивуючись спокою в голосі.
Новина швидко розлетілася по підрозділу. Колеги підходили, питали, куди вона йде.
УВона крокувала до нових можливостей, відчуваючи, що нарешті живе.
