У кожному дворику Київського підїзду живе та сама жінкадомогосподарка, що з вікон скаржиться, коли хтось курить, бо «весь підїзд пахне димом». Вона гонить підлітків, які затримуються на лавці о десятій годині ночі, і щодня надсилає листи управлінню ЖК «Прогрес» про сміття, що ніколи не прибирають. Якщо ви такої жінки не знаєте значить, це ви. А точніше це я. Я, Ганна Петрівна, «зла» сусідка, не можу терпіти власників собак. Їхні чотирилапі гості залишають купи гнійки в моїй клумбі з герань і півоніями. Ще більше мене дратує, коли хтось підгодовує бездомних собак: вони не лише розкидають кістки між квітами, а й вночі голосно гавкають, змушуючи мене ходити по квартирі і озиратись, ніби я чекаю на нову хвилю крику.
Теж саме я не люблю сусідівкотярників: їхні квартири смердять котячим туалетом, а коли коти гуляють по підїзду, запах стає нестерпним. Одного разу кішка, «Роксолана», захлинулася на мій балкон, коли я виходила крикнути на дітей, що гралися біля вікон.
І, звичайно, я не можу пройти повз «малих гномиків» пятирічних дітей. Тітка Олена колись попросила мене подивитися за своїм племінником Андрієм. За півгодини він вже розчавив мій обідньою ложкою всю кашу з котлетками, розмазав її по столу, потім знайде мою косметичку і візьме червону помаду від «Шанель». Після цього він залишив крихітні пальчики на стіні, на шпалерах і на плиті. Ввечері, коли в нього зявився ацетоновий запах, я дала йому активоване вугілля і його стан поліпшився, а я змогла передати «потерпілий» братік мамі, що нарешті спокійно подихала.
Мій конфлікт з сусідами почався, коли одна бабуня, яку я назвала Оленою, поглянула на мене так, ніби каже: «Ти підеш, як тільки зайде». Я помстилася, заповнюючи її поштову скриньку листівками про «чудозасоби» та рекламою магнітних браслетів. Кожен раз, коли Олена шукала рахунок за електроенергію, у її поштовій коробці зявлялася купа макулатури. Я навіть підробила її платіжку, збільшуючи суму на один нуль, і спостерігала, як вона скаржиться в «Київобленерго».
Коли я виграла невеличку клумбу під своїм вікном, вирішила посадити там лише герань. Вони лишаються недоторканими, бо навіть «жлоби»алкаші уникають їх, бо їхній запах «вибиває» бажання підходити до квітів.
Одного сонячного ранку я виявила на своїй клумбі авто яскравочервоний «Ровер», що стоїть, ніби загроза всім навколо. Я підняла брови і кинула: «Чиє це автівка?». На допомогу прийшла бабуся Олена, яку я називала «шпигуном у засаді». Вона, повертаючи з ринкових крам, одразу помітила, що це «бандюк з пятого поверху».
«А це Маруся з квартири33?», запитала я. Олена розповіла, що Маруся хворіє, а її діти забрали її в будинок біля підїзду. Після пяти хвилин безглуздих перерахувань хвороб, ми нарешті зрозуміли, що в квартирі 33 живе внук бабусі, який зараз проводить ремонт.
Я кинулась до ліфта, щоб вказати «бандюку» його місце, проте двері не відчинилися. Я постукала по холодній шкіряній панелі, залишила записку:
«Шановний власнику, будь ласка, приберіть свою машину з моєї клумби, інакше я не несу відповідальності».
Наступний день «Ровер» залишився на місці, і я вже майже втратила терпіння. Підбігаючи до Олени, я спитала: «Була сьогодні з квартири33 якась автівка?» вона кивнула, сказавши, що прибув інший транспорт і проїхав через кілька годин. Я розлютилась: «Тоді чому саме ця машина псувала мої герані?». Олена порадила подзвонити власнику, адже номер залишився на випадок.
Я набрала: голос по лінії був глибоким і спокійним.
«Ти отримав листа? спитала я. Чому не прибрав свою автівку?»
«Ти забула одне слово», відповів чоловік.
«Будь ласка, забери свою «корито»», спробувала я залишитися мирною. Він засміявся і сказав, що йому зручно. Я погрожувала, а він лише посміхнувся: «Не вірю, що ти це зробиш».
Я спробувала підпалити його авто поглядом, але нічого не вийшло. У мене були «салідол» та інші засоби боротьби з «шкідниками». Наступного ранку я спостерігала, як його авто, посипане пшоном, стало плямистим, а птахи крутяться над капотом. Однак вже ввечері автомобіль знову блищить чистим кузовом, залишаючи чорні сліди на бордюрі ніби нові рани на моєму серці.
Я, розлючена, кинулася в квартиру, коли на підїзді вивернулася кішка з рибою в зубах. «Неси рибу в 33ту!», буркнула я до кота, і раптом усвідомила, що підїзд повний кішок, які збираються на «концерт» у квартирі Маруся.
Завдяки валеріані, що я розпилювала на дверях, кішки втікали, а я залишила на вікнах листи з проханням про мир. Сусід Сергій, який раніше не міг зайти в мою квартиру, допоміг мені відкрити замкову щілину, а потім вийшов з дому, підштовхуючи мене до компромісу.
Наступного ранку Сергій приніс каву, а я випадково впустила її в кришку, коли відкривала двері. У вікно влетів наш новий сусід Дмитро Кравченко, у яскравих джинсах і зеленій футболці. Він, без зайвих слів, ставити на стіл миючий засіб і мити руки. Я, спокійно, змазала його автівку вазеліном, адже хотіла, щоб він зрозумів, що навіть прості дії можуть стати причиною конфлікту.
Дмитро підняв чашку моєї кави, випив і, з усмішкою, сказав: «Ти така гарна, що навіть відьма могла б тебе підступно оминати». Я відповіла різко, але його теплий погляд розтопив мою злість. Ми з Сергієм, обговоривши всі скарги, дійшли до висновку: «Краще домовитися, ніж вести війну за паркет і герань».
Тим часом Олена продовжувала розкидати «подарунки» під двері, а ми, дивлячись на відео з камер спостереження, зрозуміли, що її мотиви лише бажання привернути увагу. Ми вирішили поговорити з нею, а я, вперше, поступилась і надала ініціативу іншим.
Ввечері я приготувала шоколадне печиво, і коли Дмитро зайшов, я запропонувала допомогти полагодити скрипучі двері в шафі. Він погодився, і ми разом усунути недоліки у квартирі.
Таким чином, наш підїзд, колись сповнений сварок і крику, стало місцем, де сусіди розуміють один одного, діляться кавою і допомагають у скрутну хвилину. Тепер я знаю: найкраща «зброя» проти конфліктів це терпимість, готовність слухати і бажання знайти спільну точку, бо лише так можна зберегти спокій у власному дворі і в душі.
