Я народила трійню, а чоловік злякався і втік навіть з пологового мене не зустрів.
Трійнята?! Та ви ж справжня героїня, Валентино Миколаївно! І всі здорові хлопчик і дві дівчинки! Це справжнє диво!
Я лише мама, усміхнулася я крізь серпанок втоми, намагаючись осмислити останні вісімнадцять годин.
Це дійсно було дивачка, а одночасно й джерелом тривоги. Перші дні в пологовому пролетіли, ніби в тумані, між фізичним виснаженням і новим, безмежним щастям.
Лежала на твердому ліжку, розкачуючись у спробах відновити сили після важких пологів, і уявляла, як Федір вперше побачить наших малюків.
У думках вже був Левко з його смішними очима, а дівчатка темноволосі, як я. Лікарі обіцяли принести дітей, щойно завершать усі медичні процедури.
Я чекала Федора наступного дня а він не зявився. Подзвонили з пошти, попросили передати записку можливо, просто не дістали? У лісгоспі вже третій день обходять ділянки, мабуть, там і затримався?
Третій день принесли мені банку компоту, сирники, чисті пелюшки. Та це була не його передача подбала сусідка.
На клаптику паперу написали: «Федько знову пє, Валю. Думаємо, що дід Григорій тебе забере. Не хвилюйся, підставимо плече». Підписалися: Таня, Віра, Зоя.
Руки одразу стали холодними, а під шкірою прокрался липкий страх.
Ще пять днів тому я була звичайною сільською жінкою, що чекала на першу дитину, а тепер мамою трьох, яких навіть батько не захотів бачити. Почуття зради стискало груди, немов стискає гойдалка.
З коридору долинув тупіт важких кроків.
Валентино, зазирнула медсестра, вас приїхав забирати дід Григорій. Каже, сусід. Уявіть, приїхав на підводі! Чекає біля запасного входу, біля харчоблоку.
Медсестра допомогла мені зібрати речі, перевдягти немовлят. Її руки працювали швидко, впевнено, з досвідом і турботою, обережно загортаючи крихітки в ковдри.
Тримайте, простягнула вона згорток. Це ваша старша донечка.
Я взяла на руки Олеську. Так я її назвала найдивніша з трьох. Акушерка казала, що вона зявилась на світ на дві хвилини раніше за сестру.
Іншу дівчинку назвала Марічкою з надією, що вона зможе витримати будь-що. А хлопчика Левком, на честь діда.
Вийшли на ґанок, я крокувала обережно, кожен крок віддавався тупим болем у тілі.
Дід Григорій стояв біля старої підводи, запряженої задумливою кобилою. Побачивши нас, кинув самокрутку в сніг.
Ну що, матусю? Поїхали, мовив він, беручи з рук медсестри двох малюків і вкладаючи їх у підготовлені покривала. Прорвемося.
Шлях наш був мов безмовне полотно: сніг густів, дорога до села була натоптана, віз мяко ковзав між заметами. Дід час від часу легенько тягнув за віжки, мугикаючи під ніс. Ми проїхали колгоспні поля, лісосмугу, переїхали місток, і нарешті вдалися до нашої хати.
Потерпи ще трішки, буркнув дід, допомагаючи мені злізти.
Діти залишилися у возі, і я боялася навіть на хвильку відірватися. Але треба було відкрити двері, запалити піч.
Григорій підняв колиски, а мої руки тремтіли від втоми й тривоги. Він перший зайшов до хати, я слідом, і застигла.
Посеред кімнати стояв Федір. Навколо відкритий чемодан, розкидані речі. Він підвів голову й подивився на мене, наче на чужого.
Ти що? мій голос звучав глухо.
Я не готовий. Не сподівався на трійню, його погляд ковзав повз мене. Ти впораєшся сама. Пробач.
Дід Григорій обережно поставив колиски на лаву біля печі. Я побачила, як на його шиї проблискувало червоне слід від ранньої рани.
Ти що, зовсім здурів, Федо? Залишаєш трьох дітей і дружину? голос його гримів, мов грім.
Не втручайся, старий! вигукнув Федір і знову повернувся до своїх справ.
Совісті нема! дід стиснув його за плече, та той вирвався, застебнув валізу.
Федо, крокнула я вперед. Подивись хоча б на них
Він кинув погляд на колиски, мовчки пройшов до дверей, переступив поріг, пройшов двір, вийшов за хвіртку і розтанув у заметілі. Наче його й не було.
Я впала на підлогу, відчувши, як внутрішнє світло згасало. Дихала, а в душі панувала порожнеча.
Перший рік став випробуванням, яке не захотіло б навіть ворог. Щодня вставала на світанку, лягала аж за північ. Пелюшки, бодіки, пляшечки, соски життя перетворилося на нескінченний коло турбот.
Одне годуєш друге плаче Перепеленавши трьох, знову поверталась до початку. Шкіра на руках тріскалася від постійного прання, а пальці вкривалися мозолями.
Ми виживали завдяки диву. Щоранку біля порогу зявлялося щось нове: глечик молока, мішок крупи, вязка дров. Односельці допомагали без зайвих слів.
Найчастіше приходила Таня. Вона навчила мити немовлят, готувати суміш, коли мого молока вже не вистачало.
Тримайся, Валюшо, казала вона, загортаючи Левка. У селі люди не пропадають. А твій Федір дурень. Ти ж щаслива. Бог тобі дітей благословив.
Дід Григорій приходив щовечора перевіряв, чи натоплена піч, чи не протікає дах. Якось привіз кілька чоловіків, які відремонтували сарай, замінили гнилі дошки, заклали щілини у вікнах.
Коли вдарили перші морози, Віра принесла шерстяні шкарпетки по три пари кожного розміру. Малюки росли не по днях, а по годинах, незважаючи на скромне харчування.
З приходом весни діти почали усміхатися. Олеська вирізнялася спокійністю, навіть у немовлячому віці вона виглядала, ніби розуміє весь світ.
Марічка ж голосна, вимоглива, часто привертала увагу криками. А Левко непосидючий і цікавий: щойно навчився перевертатися, одразу досліджував усе навколо.
Того літа я вчилася жити наново. Пристебувала одну люльку до спини, ще двох малюків саджала в саморобний візок і йшла на город. Працювала між годуваннями, між пранням, між короткими уривками сну.
Федір не зявлявся. Лише час від часу доходили чутки бачили його в сусідньому селі: опухлого, небритого, з затуманеним поглядом.
Я вже не сердилася на нього. Гнівати не було сил. Усе, що залишилось, це любов до дітей і боротьба за кожен завтрашній день.
До пятої зими життя поступово входило в лад. Діти підросли, ставали самостійнішими, допомагали одне одному, разом гралися, а потім і в дитсадок ходили.
Я влаштувалася в сільську бібліотеку хоча б на півставки. Щовечора приносила додому книги і читала їх дітям перед сном.
Взимку в село приїхав новий слюсар Андрій. Високий чоловік із сивиною в бороді, зморшками навколо очей. На вигляд йому було сорок, а здавалося, що йдеш на сорок пять. У лютому, коли надворі мела заметіль, він зайшов до бібліотеки.
Добрий день, сказав він хриплим голосом. Чи знайдеться щось цікаве для вечірнього читання? Може, Дюма?
Я простягнула йому потертий том «Трьох мушкетерів». Він подякував і пішов. Наступного дня повернувся з деревяною іграшкою в руках.
Це для ваших малих, сказав, простягаючи витесаного коника. Руки мої до столярки мають хист.
Відтоді він заходив регулярно: то міняв книгу, то приносив нову іграшку. Левко прийняв його одразу, кидалася до нього, хапала за руку, тягнула до «скарбів». Дівчатка спочатку були обережні, та й потім теж підбігали.
У квітні, коли сніг вже танув, Андрій приніс мішок картоплі.
Це вам, сказав просто. Добрий сорт, якраз для посадки.
Я зніяковіла, бо відвикла від чоловічої допомоги після Федора.
Дякую, та я й сама справляюсь
Знаю, кивнув. Усі знають, яка ви сильна. Але іноді прийняти допомогу це теж сила.
Тоді Левко, підбігаючи з палицею, вигукнув:
Дядьку Андрію! Дивись, який меч! Зробимо справжній?
Звісно! усміхнувся Андрій і присів поруч. А для твоїх сестер зробимо щось гарне теж.
Вони рушили до сараю, обговорюючи майбутні вироби. Я спостерігала за ними і вперше за довгий час відчула, як у душі зароджується тепло.
Влітку Андрій навідувався ще частіше. Допомагав у городі, лагодив паркан, проводив час із дітьми. Олеська й Марічка вже не стримували соромязливе мовчання ділилися з ним своїми секретами. А мені поруч з ним було спокійно, без зайвих клопотів.
У вересні, коли діти вже спали, ми сиділи на ґанку. Над головами зоряне небо, у далечині лунав гавкіт собак.
Валю, мовив Андрій, дозволь мені бути поруч не просто так. Не як гість. Я люблю твоїх дітей, немов свої.
В його очах блищала щирість, без краплі сумніву.
Я мовчала, глядаючи на зорі. Іноді доля щось забирає, щоб дати назад значно більше. Потрібно лише дочекатись.
Пятнадцять років від народження малюків пройшло, мов одна мить. Наш двір змінився: міцний паркан, нова покрівля, добрий сарай із курмою. Андрій збудував веранду з великими вікнами.
Тепер кожен вечір ми збиралися там разом. Левко, вже підліток, переріс Андрія. Його руки вкрилися мозолями усе літо працював у кузні.
Олеська готувалась до вступу в педагогічний інститут, а Марічка творча, непосидюча, заповнювала зошити віршами.
Я працювала повний день у бібліотеці. Діти зверталися до мене з повагою: «Валентино Миколаївно». Часом я підміняла вчителів, вела уроки літератури, ділилася думками про життя, вибір, силу духу.
Андрій став майстром на всі руки. Відкрив майстерню, де лагодив усе від замків до моторів. Левко годинами працюІ ми жили щасливо, бо любов стала нашою найціннішою скарбницею.
