Непросених у домі повна хата
А ці хороші люди не могли б оселитися, ну, десь у іншому місці? гримнула Оксана, ховаючи нерви під ковдрою. Нащо їм саме тут, якщо готелів повно?!
Вони не просто на екскурсію приїхали, спокійно кинув Іван. У людей проблеми. Розберуться і поїдуть.
А замість них приїздять інші! Я от учора чула, що якийсь Микола Миколайович не маю уявлення, хто це тут уже другий рік живе!
Та скільки ж це може тривати! вигукнула Оксана. Голова тріщить від того кагалу!
Що там у дворі? розлінившись, кинув з боку Іван.
А там! Оксана енергійно махнула вікном. Зараз розпочнуться змагання з волейболу!
О, класно, потягнувся Іван.
Серйозно? Оксана рвучко занавісила штори. Ще скажи, що сам підеш!
Ні, краще ще трохи полежу, посміхнувся Іван. І тобі раджу.
Оксана сіла на ліжко:
Ну скажи мені, який нормальний українець у грудні влаштовує на всю округу волейбольне турніри на подвірї?
А чом би й ні, знизав плечима Іван. Снігу нема, морозу також. Сухо, як ніколи. Чим не причина?
Та вони ж усі шибки повибивають! обурилась Оксана. Там же жодного майстра, м’яч летить і ніхто не знає куди.
Вибють вставлять нові. Іван знову потягнувся.
Оксана зневірено похитала головою, але не встигла ще щось сказати, як ізнизу долетів знайомий голос:
Любі мої! Сніданок готовий! Сирничків посмажила! А цілуватись будете потім! Мерщій, доки гарячі!
Тітка Марія в своїй стихії, посміхнувся Іван.
Це взагалі-то привілей дружини сніданки готувати, буркнула Оксана.
То звари кави, засміявся Іван.
Любенькі, кава холоне! знову гукнули знизу.
О! Оксана вказала на двері. Може вже й у ліжку мене замінить?!
Ти не перебільшуй, весело відповів Іван. У ліжку твоє місце навіки твоє! Ходімо вже, остигне ж усе
Оксана невдоволено зітхнула, одягнула халат.
По дорозі на кухню, як дивно, нікого не зустріли.
Аж незвично, бурмотіла Оксана. Я вже й не мріяла наодинці з чоловіком у власній хаті побути!
Так, іноді й таке буває, усміхнувся Іван. А ще як весело у нас тут! Поснідаємо, підемо поглянути на волейбол. А надвечір Сергій Степанович обіцяв шашлики!
Сморід, гар, і знову щось згорить гірко зітхнула Оксана, смакуючи сирник.
Ти про той гостьовий будиночок? засміявся Іван. Уже новий збудували! І кращий, і втричі більший!
Щоби ще більше гостей наїхало, не приховувала невдоволення Оксана. Я ж імен половини не памятаю вже!
Навісь бейджики! І напиши ступінь родинності, щоб орієнтуватись, з ким спілкуєшся! іронічно додала Оксана.
Все одно заплутаємося, бо там починається такий ланцюжок, що Іван задумався. Мабуть, так: дружина брата твого чоловіка, а далі як карта ляже
Оксана прикинула.
Поки дочитаєш, посивієш.
Розмова затихла, бо сирники й справді були незрівнянні. Та пізніше, коли напруження спало, Оксана запитала:
Іване, а довго ще це триватиме?
Що саме? Іван і так розумів, але перепитав.
Оця нескінченна валка гостей. Я розумію гостинність, але ж не до маразму!
Вчора, ради цікавості, порахувала. Збилася на третьому десятку
Тридцять душ у нас «у гостях», і жоден не збирається їхати! Якось не так я уявляла сімейне життя!
Сімейне життя якраз! А ці люди теж, можна сказати, наша родина, зітхнув Іван.
Так, через бабу Галину з Кагарлика по материнській лінії, хіба що! буркотіла Оксана. І то, навіть твій брат їм не рідня! Лише через його жінку.
Якщо у термінах покопирсатись, там і назви для цих родичів знайдуться, посміхнувся Іван. Проте всі свої люди.
А ці свої люди не можуть оселитися деінде? не вгавала Оксана. Готелів же купа!
Вони ж не для того приїхали, щоб нам життя псувати! У людей різне стається. Ось, впораються з проблемами, і гайда.
А поки кожен день нові приїжджають! Учора казали, Микола Миколайович хто це взагалі тут уже другий рік торчить!
На роботу в сільський магазин бухгалтером влаштувався! А тітка Марія, що ми її сирнички їмо, прибирає у трьох сусідніх будинках, як справжня господиня!
Бачиш, люди виживають! посміхнувся Іван.
Іване, якщо так і далі піде, я до квартири у Львові повертаюся! І краще далі, але удвох, ніж у цьому балагані
***
Звісно, Оксана була не дівчинкою, коли познайомилась з Іваном 25 років, а йому вже 35.
Скрізь питали:
А чому ж Іван досі не одружений? Є щось не так?
Але й Оксану могли те саме спитати.
Проте вона знала: вивчилася на архітектора, але дипломом ситий не будеш! Хотіла побачити світ на практиці, заробити імя, і бути незалежною.
Спочатку працювала у держконторі, потім перейшла у приватну фірму. Там платили краще, й проекти цікавіші. Правда, замовники траплялись ще ті але що вдієш.
Серйозним відносинам місце не завжди знаходилося.
Виявилося, в Івана доля була така ж. Його брат Андрій заснував фірму, ледве інститут закінчив, а невдовзі й оженився.
Роботи по горло все перекинув на Івана, а сам вечорами додому. А Іван тільки армію відбув.
Довелося вчитися й керувати фірмою водночас. Справився. Але особисте лишалося осторонь. Коли у Андрія син народився, то Іван іноді додому не встигав повертатися.
Брате, може, працювати почнеш? якось спитав Іван.
Іване, не моє воно зітхнув Андрій. Не хочу я бути ділком! Хочу руками, щоб зміна, а вечорами додому, до дружини й сина!
І скільки на такій роботі заробиш? спитав Іван.
Ми з Олею переїжджаємо на Буковину Андрій подав Івану документи. Я фірму й усе на тебе переписав! Виходить непогано тож керуй.
Залиш хоч якийсь рахунок, щоб від прибутку перекидав, спробував отямитись Іван.
Після такого Івану справді веселішим стало.
Тридцять пять і нарешті життя стало на рейки, зявився простір для особистого.
З Оксаною одразу виникла симпатія, червоні прапорці розвіялись, і кохання прийшло. Пів року залицянь, і вже вони чоловік із дружиною.
Оселились у квартирі Оксани.
Я ж тебе дуже люблю, але мені так зручніше, червоніла Оксана. Пять хвилин до офісу, а ранок для мене як катування.
Без питань, Іван знизав плечима. Своєї квартири не маю, знімав. Міг і купити, але не визначився. Зараз твоя черга вирішувати де скажеш, там і придбаю.
Мрію про заміський будинок, зізналась Оксана. Та боюся, віддалену роботу не погодять, у нас із цим суворо.
Вимагай дистанційку, або йди до конкурентів, підморгнув Іван. Або відкриємо власну справу.
Побачимо, усміхнулась Оксана.
До речі, хата під Львовом у мене є, одну Андрій переписав, коли на Буковину перебрався
Перед відїздом брат попередив:
Окусь, у Олі родина! Якщо приїдуть не жени! Прийми в себе, люди хороші, але на голову не пускай!
А де їх селити по готелях? розгубився Іван.
Я ще минулого року хату другу придбав, але жодного разу не ночував! Ось і її забирай! Андрій махнув рукою та виїхав.
Правда, там уже родичі Олі живуть. Але хата величезна, в саду ще гостьовий будинок є. Всі помістяться!
Коли Оксана переїжджала у підльвівський будинок Івана, вона й уявити не могла такий мурашник. На порозі зустріли такою гурмою аж серце тьохкнуло.
Але всі щиро посміхались, допомагали, брали участь у кожній дрібниці.
За місяць перебування в хаті Оксана наслухалась тисячі сумних історій: хто після розлучення, хто тікав від чоловіка-тирана, кого виставили діти, хто сам з дому рушив, а кого зради вигнали.
У когось у місті ремонт квартири, хтось потрапив на аферу, у когось навчання, а комусь просто немає куди йти.
І гості були різні від молодих до старих, інженери, кухарі, бухгалтери, сантехніки, електрики, навіть один професор! Його студентка з родини виманила і виперла.
Атмосфера в хаті переважно доброзичлива.
Оксана ж мусила працювати, і нарвалася на одного нестерпного замовника. Капризував, до всього чіплявся.
Тут, проходячи повз, зупинився Ігор Васильович, і, не втримавшись, відсунув Оксану від компютеру:
Зі всім шануванням! Ваші вимоги сміховинні. Дівчина тут усе зробила ідеально! Житимете тішитиметеся!
А якщо наполягатимете на своєму, то не дивуйтесь, коли все впаде.
Клієнт затих, погодився з Оксаною, а вона, закриваючи ноутбук, запитала у Ігоря Васильовича, звідки те знає.
Я, сонечко, архітектором тридцять шість років відпрацював, всміхнувся той. Підходь, радий буду досвідом поділитись.
Попри корисні підказки, загальна її втома від постійної метушні, тисняви і шуму таки давалася взнаки. Інших очікувань мала від життя в заміському будинку.
А тут просто якась ярмарка душ!
***
Кохана, ми можемо повернутися до Львова, якщо тобі вже несила, лагідно мовив Іван. Але ти не все розумієш про наших гостей.
А що ж я не розумію? Оксана зітхнула.
Памятаєш, гостинний будиночок згорів? А ти знаєш, що вони вже інший збудували? посміхнувся Іван. Як думаєш, скільки це в гривнях коштує?
Дороженько, мабуть
Нуль! Іван склав пальці кільцем. Вони самі оплатили, і самі звели дім!
Оксана аж очі витріщила.
І на всі комунальні витрати і наші, і гостей вони самі здають гроші! Самі закуповують, готують, прибирають, ремонтують! Виходить, ми з тобою живемо за їхній рахунок!
Хтось працює у містечку, хтось надомно. А їхня допомога та поради безцінні!
Тут стільки різних спеціалістів: інженери, економісти, юристи, сантехніки, навіть професор біології.
І архітектор! згадала Оксана про Ігоря Васильовича.
Він поділився секретами, ті неабияк стали у нагоді у її роботі.
Я нещодавно збільшив прибуток фірми вдвічі завдяки пораді гостей! Можна цілий штат формувати, сміючись, додав Іван.
А знаєш, що найдивніше? Вони нічого не просять! Проживають собі з нами, як одна велика, трохи дивна родина.
У цей момент у вікно влетів мяч, сипонуло шклом. Слідом вбіг Толик:
Василь поїхав до міста по нове скло! Не хвилюйтеся, за дві години все буде круче, ніж було! І пробачайте!
Ось так, усміхався Іван.
Мабуть, звикну, тихо сказала Оксана.
Минув ще місяць і їй вже не муляла така кількість людей. Вони вже давно не були гостями всі стали великою, дружньою родиноюТа більше вона вже почала ловити себе на думці, що ранок без веселого галасу в коридорі, експресивного обговорення рецептів у кухні та постійних згадок про кого-де-що-загубилося був би підозріло порожнім та тихим.
Якось увечері, коли на ґанку смажились шашлики і з темряви лунали гітарні акорди, Оксана сиділа поруч із Іваном, загорнувшись у плед. Навколо півтора десятка облич: знайомих і не зовсім, із життєвими негараздами, оптимізмом, мріями та особистими перемогами. Кожен з них колись зайшов у їхню оселю як тимчасовий а залишився своїм.
Як думаєш, ще довго в нас буде так гамірно? шепнула Оксана.
Іван обійняв її за плечі й посміхнувся:
А ти вже не уявляєш інакше, правда?
Вона кивнула, дивлячись, як біля багаття Василь учить Наталю крутити вертел, а тітка Марія розливає чай просто з дволітрової баняка.
Може, воно й на краще, тихо відповіла Оксана, бо велика хата для великого серця.
Десь поруч діти засміялися, хтось гукнув її по імені, а за мить кампанія підтягнулася до неї з пропозицією спільної пісні.
Оксана глибоко вдихнула пахощі літа й диму, подивилася у вогонь і подумала: «Може, це і є те справжнє коли твоя хата не край, а саме серце всіх доріг. І щастя коли в ній завжди комусь є місце».
І позбулася останнього сумніву.
