Дуже вдячна всім за підтримку, теплі слова, підписки і за ваші добрі серця, а особливо за переказані гривні від мене й моїх пяти пухнастих котиків. Якщо вам сподобався мій запис, поширте його в соцмережах це для мене справжня радість.
Сьогодні хочу просто відверто записати свої почуття у щоденнику. Вероніка повернулася пізно з лікарні, де вона працює медсестрою у травматології. Перед тим як сісти на кухні, довго милася у душі, накинула халат, рухалася втомлено. Я запропонувала їй котлети з макаронами, що залишилися на сковороді, звернула увагу на блідий вигляд:
Поїж, Веронічко, кажу, уважно дивлячись їй у вічі, змучилася? Щось із настроєм не так?
А вона відмахнулася:
Не хочу їсти. Я й так страшна, а буду переїдати взагалі ніхто не гляне. І лише налила чаю, сумно сидячи на краю стільця.
Не вигадуй! стривожено сказала я, Все при тобі: і очі розумні, і ніс, і губи не насміхайся сама з себе, Вероніко, з чого взяла?
З того, що всі подруги давно заміжні, а я одна. Подобаюся тільки якимось недолугим хлопцям. А ті, які мені симпатичні, навіть не помічають. Що зі мною не так, мамо? її очі шукали в мені бодай якесь пояснення.
Просто твій час ще настане, пробувала заспокоїти я доньку, проте вона лише більше засмутилася.
Так, в мене очі як бісер дрібненькі, губи тонкі, а носа взагалі соромно! Якби гроші були, зробила б пластичну операцію, але ми ж живемо від зарплати до зарплати! Тому вже вирішила: вийду заміж хоча б за когось після травми у лікарні таких хлопців вистачає, їх після аварій кохані кинули. Бо що мені залишається, мамо? Тридцять три вже, час не чекає!
Ой, що ти, Вероніка, що ти таке кажеш, он у твого батька з ногами проблеми. Я хоч зятя уявляла собі, що город допоможе обробляти, це ж підтримка, а не так… вирвалося в мене, а потім вже спохватилася: Не ображайся, Веронічко, зовсім не всі багаті, але навіщо тобі чоловік-інвалід? Он Сергій наш сусід чудовий хлопець, так давно на тебе задивляється, міцний тілом, діти здорові будуть, та й…
Мамо, годі! Твій Сергій на жодній роботі довго не затримувався, та ще й за чарку любить, і про що з ним говорити? обурилася Вероніка.
А навіщо говорити? Я йому скажу: піди землю викопай мотоблоком викопає! Потім їсти сядете, чи в магазин піде… Він хороший, надійний, може й вийде у вас, а? просила я, але дочка недопитий чай відсунула і підвелася:
Я спати, мамо, ну й дала ти, огризнулася, Я думала, що ти мене за людину маєш, а ти, як всі, вважаєш мене якоюсь…
Вероніко, дочко, та ти що! кинулася слідом, а вона лиш махнула рукою:
Все, мамо!
І зачинила двері в свою кімнату прямо перед моїм носом.
Довго лежала, не могла заплющити очі. Перед очима стояв хлопець, якого нещодавно привезли до лікарні, йому нижче коліна відрізали ногу. Плита придавила в старій хаті, під час розбору завалів, витягли ледве живого, врятувати повністю не вдалося.
До нього так ніхто й не приходив, молодий, ледь тридцять, самотній. Спершу дивився на Вероніку з надією, тримав за руку, коли ще не відійшов від наркозу. Та потім, як все усвідомив, геть замкнувся і мовчки втупився у стелю. Їй чомусь дуже боляче було за нього, може тому, що родича у нього не було жодного.
Як думаєш, зможу ходити? тихо спитав нещодавно, не глянувши на неї.
Звісно, зможеш, ти ж молодий загоїться, твердо відповіла вона.
Так всі кажуть От аби ви спробували пожити без ноги. Яке тут життя різко і болісно кинув він, повернувшись до стіни, ніби Вероніка була винна.
А навіщо ти туди поліз? Сам розсьорбуй тепер! сердито відповіла вона.
Та подумав, що там щось пробурмотів він, а з того часу, як вона заходила, щоразу відвертався до стіни.
Та вона роздивилася його: світлі, майже крижано-блакитні очі, приємне обличчя… Шкода, що таке сталось.
Ти жалієш мене? одного дня піймав її погляд, Бачу, що жалієш. Що ж, тепер таких, як я, тільки й можуть шкодувати не люблять, ні.
Таких, як я, теж не люблять, хоч ноги й руки цілі бо я не така, як інші. Навіть не жаліє ніхто! Може б, краще вже й без ноги хоч пожаліли б, відказала вона, і ком до горла підкотився.
Аж тут він уперше посміхнувся:
Ой, дурненька Це ти некрасива? Та я тобі заздрю мовчки, віриш, заздрю тому, кого ти обереш?
Вероніка дивилася просто у вічі, і справді повірила його словам. Тому й зважилася сказати те, що вже давно було на язиці:
Якщо я оберу тебе… Ти одружишся зі мною? Мовчиш? Значить, жартуєш Я все зрозуміла!
І вже рушила до дверей, ображена.
А він, як міг, на ліктях приподнявся, сів і мов хотів кинутися услід, та згадав, що не може, і закричав:
Виходь за мене, Вероніко! Я тобі клянусь, скоро й не помітять по мені, що нема ноги. Відновлюсь, головне, не йди, Вероніко
Зупинилася вона в коридорі, ледь не плакала, та водночас відчула це саме він.
Неважливо, якого в неї носа чи які очі, а в нього нога, головне те, що вони зустрілися.
Час настав, як казала мама
Михайло взявся за реабілітацію з шаленою завзятістю. В нього зявилася ціль одружитися з чудовою дівчиною і стати на ноги для їх спільного майбутнього.
Він хотів, щоб Вероніка не відчувала самотності й потреби у тузі. Вона потрібна йому, тільки з нею він уявляє справжнє життя.
Що, закохалася нарешті, доню? хитро поцікавилася мама трохи згодом. А казала, що некрасива А яка розцвіла!
Вероніка навіть відмовилася заперечувати літала на крилах щастя. Її єдина мрія тепер аби Михайло звик до протеза й міг упевнено ходити.
Щовечора гуляли разом спочатку по території лікарні, а незабаром гуляли вже по засніжених різнобарвних святкових вулицях зимового Києва.
Ось тут була хата, яка мене придавила, якось показав їй Михайло.
Для чого ти туди поліз? Ти ж мені не сказав ще, згадала вона.
Ти сміятимешся, але там безпритульне цуценя було: чорно-біле, таке худеньке! Думав, помре від холоду хотів забрати додому, щоб не самотньо жити, зізнався він.
Дивись, он собака бігає той самий, підійти боїться, показала Вероніка.
Та це, мабуть, він! зрадів Михайло, і пес Кузьма пристав, йшов за ними аж до їхнього дому.
На весіллі жартували подруги:
Ой, як пощастило Вероніці: чоловік молодший, гарний, та ще й з власною квартирою, без свекрух!
Мама й просльозилася, почувши, як Михайло назвав її “мамою”. Бо ж сам він із дитячого будинку, рідних не має, а душа в нього золота. Головне, що вони дійсно люблять одне одного і хай будуть щасливі.
І треба те городнє поле обійдуться без нього! Хоч Мишко за господарство береться з азартом, усе йому до снаги!
Живуть вони втрьох: Вероніка, Михайло і Кузьма. А зовсім скоро будуть у чотирьох в них народиться дочка
Головне не втрачати віри й ніколи не впадати у відчай, інакше можна прогледіти, не пізнати свого щастя. Адже життя тим і прекрасне, що таке несподіванеТак вони й зустріли свою весну: поки на яблунях біля хати розцвітали ніжні квіти, Вероніка вперше відчула, як під серцем в неї легенько стукає інше життя. Михайло радів як дитина, завзято готував дитяче ліжечко, а пес Кузьма всюди бігав за майбутньою мамою, ніби вже сторожував свою господиню та ще когось особливого, хто ось-ось прийде в цей світ.
Іноді, коли вони разом сиділи ввечері на ґанку, тримаючись за руки в тиші, Вероніка згадувала себе минулу невпевнену, сумну й самотню. Тепер вона знала: щастя не у зовнішності, не у грошах і навіть не у суто здорових долонях. Воно у доброті, підтримці, вірній любові, у простому бажанні йти попри все поруч.
А якщо хтось засумнівається, як жити далі чи чиє місце у світі, хай згадає: іноді досить протягнути руку у темряві і відчуєш іншу, теплу й рідну долоню. І все стане простіше, світліше, і серце знову повірить у дива.
Бо навіть коли здається, що все втрачено, життя обовязково підкине тобі той єдиний шанс на щастя варто тільки не пройти повз.
